Двері старого будинку здригнулися від важкого, впевненого стуку. Матвій, який саме розставляв тарілки до вечері, завмер. Його пальці випустили виделку, і вона з брязкотом упала на підлогу.
— Оксано, там тато прийшов… — розгублено прошепотів хлопець, зазираючи в кухню. Його обличчя зблідло, а плечі мимоволі напружилися.
— Не впускай його! — крикнула Оксана з далекої кімнати. Її голос, зазвичай мелодійний, зараз нагадував натягнуту струну, що ось-ось лусне. — Чуєш? На поріг не смій ставити!
— Але він стоїть там, під дощем, — Матвій завагався, дивлячись на силует за матовим склом дверей. — Може, хоч вислухаємо?
— Вислухаємо? — Оксана стрімко влетіла в коридор, витираючи руки об фартух. Її очі палали гнівом. — Що ти хочеш почути? Нову казку про те, як він «майже знайшов роботу»? Чи чергову баладу про «тимчасові труднощі», які тривають останні десять років? Він грошей хоче? То візьми в мене в сумочці і дай йому, щоб він пошвидше пішов! Тільки не смій відчиняти двері повністю!
Матвій зітхнув, дістав із сумки сестри кілька купюр і прочинив двері лише на вузьку щілину. На порозі стояв чоловік у потертому плащі. Його обличчя було помережане зморшками, які розповідали про життя, сповнене ілюзій і порожніх обіцянок.
— Матвійку, сину… — почав було батько хрипким голосом.
— Не називай його так! — вигукнула Оксана з-за спини брата. — Ти згадуєш про сина лише тоді, коли в тебе в кишенях вітер гуляє. На, тримай! Це останнє.
Вона вихопила гроші з рук Матвія і пропхала їх у щілину. Гроші впали на мокрий бетон. Батько навіть не поворухнувся, щоб їх підняти.
— Оксано, я прийшов не за цим, — сказав він, намагаючись зазирнути в дім. — Я хотів сказати, що ваша тітка з Полтави передала…
— Нам нічого не треба від тебе! — перебила вона. — Тітка сама може зателефонувати. Де ти був, коли Матвієві потрібні були гроші на навчання? Де ти був, коли в нас дах протікав так, що ми спали під парасольками? Ти був «у пошуках себе»!
— Я робив помилки, я знаю, — голос батька затремтів. — Але не можна ж так… Я ваш батько, зрештою!
— Батько — це не просто слово в паспорті, тату! — Оксана вийшла вперед, відштовхнувши брата. — Це відповідальність. Це коли ти знаєш, що твої діти їли на сніданок. А ти знаєш? Ти хоч раз за рік запитав, як ми справляємося? Ти приходиш сюди, як у банкомат, і щоразу розігруєш трагедію!
— Ти стала занадто жорсткою, Оксано, — гірко зауважив чоловік. — Мати була не такою. Вона вміла прощати.
Ці слова стали останньою краплею. Обличчя дівчини спотворилося від болю й образи.
— Не смій згадувати маму! — вигукнула вона так голосно, що сусідський собака за парканом заходився гавкотом. — Вона вміла прощати, тому що була святою, а ти користувався цим до останнього її подиху! Вона працювала на трьох роботах, поки ти малював свої «геніальні» картини, які нікому не були потрібні! Ти просто егоїст, який звик жити за чужий кошт!
— Я намагався дати вам щось більше, ніж просто гроші! Я хотів показати вам світ мистецтва! — виправдовувався батько, роблячи крок до дверей.
— Світ мистецтва не годує і не гріє взимку! — Матвій нарешті не витримав і теж втрутився. — Тату, йди геть. Кожного разу, коли ти приходиш, Оксана потім тиждень не може заспокоїтися. Ти просто руйнуєш наш спокій.
— І ти туди ж? — батько подивився на сина з невимовним сумом. — Я ж вас любив… по-своєму.
— Оце «по-своєму» нам уже поперек горла стоїть! — відрізала Оксана. — Твоя любов — це порожнеча. Забирай свої гроші з підлоги і йди до своїх «друзів-митців». Не приходь сюди більше. Ми не твоя страхова компанія і не благодійний фонд.
— Ви ще пошкодуєте про це, — тихо сказав батько, нагинаючись за купюрами. — Коли-небудь ви зрозумієте, що життя складніше, ніж рахунки за електрику.
— Можливо, — холодно відповіла Оксана. — Але принаймні ми платимо за ці рахунки самі. Прощавай.
Вона з силою захлопнула двері й повернула замок. Металевий звук відлунив у порожньому коридорі. Матвій стояв, притулившись до стіни, і дивився в підлогу. Оксана важко дихала, її руки все ще тремтіли.
— Ти справді думаєш, що він зміниться? — запитав хлопець через хвилину.
— Люди не змінюються, Матвію. Вони просто знаходять нові способи виправдовувати свою слабкість, — вона витерла сльозу, що мимоволі покотилася по щоці. — Пішли вечеряти. У нас холоне суп, який ми заробили своєю працею.
На вулиці зашумів дощ, змиваючи сліди людини, яка колись була для них усім світом, а тепер стала лише болючим спогадом, що приходить просити милостиню. В будинку панувала тиша, але це була тиша не спокою, а виснаження після чергової битви за право жити своїм, хай і непростим, життям.
Вечеря минула в гнітючій мовчанці. Ложки лише зрідка цокали об краї тарілок, а звук дощу, що барабанив по підвіконню, здавався тепер неймовірно гучним. Оксана сиділа рівно, наче проковтнула аршин, але Матвій бачив, як тремтять її пальці, коли вона тримала склянку з водою.
— Ти ж знаєш, що він не піде просто так, — нарешті порушив тишу Матвій. — Він прийде в гості до тебе на роботу або чекатиме біля під’їзду.
Оксана різко поставила склянку. Вода плеснула на скатертину.
— Нехай приходить! Нехай кличе поліцію, нехай влаштовує сцени! Мені байдуже, Матвію. Я більше не дозволю йому витягувати з нас жили. Ти хоч розумієш, що ті гроші, які я йому кинула, були відкладені на твої курси англійської?
Матвій опустив очі. Він знав. Кожна копійка в цьому домі мала своє призначення, прораховане до сантиметра.
— Я міг би піти на роботу після пар… — тихо мовив він.
— Ні! — Оксана майже вигукнула це. — Ти будеш учитися. Ти не повториш долю мами, яка все життя тягнула на собі «невизнаного генія», і не станеш заручником моєї злості. Ти вирвешся звідси.
Раптом у двері знову постукали. Цього разу не впевнено, а дрібно, нав’язливо, ніби хтось шкрябався кігтями.
— Він не пішов, — констатував Матвій, підводячись.
— Сядь! — наказала Оксана. — Я сама.
Вона вилетіла в коридор, немов розлючена фурія. Відкрила двері так, що вони ледь не злетіли з завіс. На порозі знову стояв батько. Він був мокрий до нитки, плащ прилип до худого тіла, а в руках він стискав якийсь паперовий згорток, загорнутий у поліетилен.
— Я ж сказала — геть! — процідила Оксана крізь зуби. — Тобі мало було? Хочеш, щоб я викликала наряд?
— Оксано, послухай хоч хвилину, — голос батька став тоншим, майже дитячим від холоду. — Ви думаєте, я прийшов просити… Так, я взяв ті гроші, бо мені немає за що купити ліки, але я прийшов віддати.
— Віддати? — вона гірко розсміялася. — Ти? Нам? Що ти можеш віддати, крім боргів і розчарувань?
— Це, — він простягнув згорток. — Це мамине. Я зберігав це всі роки. Думав, продам, коли буде зовсім скрутно, але не зміг. Рука не піднялася. Це її прикраси, які вона сховала від мене, коли я… коли я був у найгіршому своєму стані.
Оксана завмерла. Вона пам’ятала ту маленьку скриньку з тонким срібним ланцюжком і бурштиновими сережками. Мати казала, що загубила їх під час переїзду.
— Ти вкрав їх у неї тоді? — голос дівчини став небезпечно тихим. — Вона плакала тиждень, бо це був подарунок її дідуся. А ти весь цей час тримав їх у себе?
— Я не крав… я знайшов їх пізніше. Я хотів повернути, але соромився. А потім її не стало, — чоловік опустив голову. — Візьми. Це ваше. Мені вони палять руки.
— Тобі руки палять не сережки, а совість, якої в тебе залишилося на денці! — Оксана вихопила згорток. — І ти думаєш, що цей жест викупить роки твого неробства? Ти думаєш, я зараз розплачуся, обійму тебе і покличу пити чай?
— Я нічого не думаю, доню. Я просто хочу, щоб у вас було щось від неї.
— Доню? — вона зробила крок вперед, витісняючи його на дощ. — Не смій мене так називати. Донька — це та, про кого дбають. А я була для тебе безкоштовною служницею і гаманцем. Ти знаєш, як це — повертатися зі школи і не знати, чи є вдома хліб, бо батько знову купив дорогі фарби замість їжі?
— Мистецтво вимагає жертв… — машинально пробурмотів батько.
— Жертв?! — Оксана ледь не задихнулася від обурення. — Жертвами були ми! Матвій, який доношував твої старі светри в десятирічному віці! Мама, яка згасла від виснаження! Ти приніс ці брязкальця зараз, щоб знову відчути себе «хорошим». Ти просто хочеш полегшити свою душу за наш рахунок!
— Ти занадто жорстока, Оксано, — повторив він свою улюблену фразу. — Життя тебе зламало.
— Життя мене загартувало, а зламав мене ти! — вона вказала рукою в темряву вулиці. — Йди. Забирай свій жаль, свої ліки і свої казки. Ми проживемо без твоїх «повернень». Більше не стукай. Наступного разу я не відчиню навіть для того, щоб кинути гроші.
Батько повільно розвернувся. Його постать згорбилася ще дужче. Він пішов крізь стіну дощу, не озираючись. Оксана закрила двері й притулилася до них лобом. Згорток у її руці здавався важким, наче свинцевий.
Матвій підійшов ззаду і обережно поклав руку їй на плече.
— Ти справді думаєш, що це мамині речі? Чи він просто купив щось дешеве в ломбарді, щоб нас розжалобити?
Оксана розгорнула поліетилен. На долоню випали старі срібні сережки з потьмянілим бурштином. На одній з них була знайома маленька подряпина — її поставила сама Оксана, коли ще малою намагалася приміряти прикрасу.
— Її, — коротко кинула вона. — Його совість нарешті подала голос, але занадто пізно. Антракт закінчився, Матвію. Вистава однієї людини більше не відбудеться.
Вона кинула прикраси на тумбочку біля дзеркала. Вони блиснули в слабкому світлі лампи — як уламок минулого, яке неможливо було ні склеїти, ні забути, ні пробачити.
За стіною продовжував шуміти дощ, але тепер у будинку оселилася інша тиша — тиша остаточного розриву, яка була куди чеснішою за будь-які розмови.
Олеся Срібна
