У маленькому містечку на околиці великого лісу, де старі дуби шепотіли свої таємниці вітру, а річка тихо гомоніла, жили Павло та Оксана. Вони були одружені вже п’ять років, і їхнє життя текло спокійно, як та річка, але не без маленьких хвиль непорозумінь.
Павло, чоловік кремезний, з гучним сміхом і апетитом, який міг би позмагатися з ведмедем, любив добряче поїсти. Оксана ж, струнка, з гострим розумом і ще гострішим язиком, була майстринею на кухні, але й мала талант помічати деталі, які Павло волів би залишити поза увагою.
Одного теплого осіннього вечора, коли сонце вже ховалося за обрієм, а в будинку пахло свіжосмаженими відбивними, Павло сидів за столом, наминаючи вже третю порцію.
Його виделка гуділа, як маленький трактор, а тарілка виглядала так, ніби на неї напала зграя голодних вовків. Оксана, стоячи біля плити, краєм ока поглядала на чоловіка, щось підраховуючи в голові.
— Оксано, ти що, рахувала, скільки я відбивних з’їв? — раптом обурено прогримів Павло, відірвавшись від тарілки й кинувши на дружину погляд, сповнений підозри.
Оксана, не відриваючись від перемішування соусу, лише злегка посміхнулася.
— Та ні, любий, я рахувала, скільки я переплачую за твій підвищений апетит, — відповіла вона спокійно, але з ноткою лукавства в голосі.
Павло завмер із виделкою в руці, а його брови піднялися так високо, що, здавалося, вони зараз злетять із чола.
— І що це означає? — пробурмотів він, відчуваючи, що розмова набуває небезпечного повороту.
— А то означає, що несправедливо, — Оксана нарешті повернулася до нього обличчям, тримаючи в руках дерев’яну ложку, наче диригентський жезл. — Ти їси більше, а за їжу чомусь ми платимо однаково. Я ось думаю, може, нам варто ввести нове правило?
Павло відкашлявся, відчуваючи, що його улюблена вечеря раптом втратила смак. Він знав, що коли Оксана починає «думати», це зазвичай закінчується якимись нововведеннями, які йому не дуже подобалися.
— Нове правило? — перепитав він обережно. — Яке ще правило?
Оксана поставила каструлю на стіл, сіла навпроти й почала пояснювати, ніби лектор на кафедрі.
— Пропоную так: відтепер ми ділимо витрати на їжу пропорційно до того, хто скільки з’їв. Я вже порахувала, що за тиждень ти з’їдаєш приблизно втричі більше м’яса, ніж я. А ще хліб, картоплю, макарони… Тож, гадаю, справедливо, якщо ти платитимеш за свою частку.
Павло ледь не вдавився шматком відбивної.
— Справедливо? — вигукнув він. — Оксано, ти серйозно? Це що, я тепер за кожен шматок м’яса тобі звіт писати мушу? Може, ще ваги на стіл поставимо, щоб порції зважувати?
Оксана розсміялася, але її очі блищали хитринкою.
— Ваги — це ідея, — сказала вона. — Але я пропоную простіше: ти просто платиш за продукти частину, яка відповідає твоїй… гм, гастрономічній активності.
Павло похитав головою, відчуваючи, що вечеря перетворюється на справжню битву розумів. Він любив Оксану, але її ідеї іноді здавалися йому занадто революційними. Проте здаватися він не збирався.
— Добре, — сказав він, відкинувшись на спинку стільця. — А що, якщо я скажу, що ти готуєш так смачно, що я просто не можу зупинитися? Це ж твоя вина, що я їм більше!
Оксана підняла брову, явно не купуючись на цю хитрість.
— О, ні-ні, Павле, не переводь стрілки, — відповіла вона. — Я готую для нас обох, але ти їси за трьох. Тож давай домовимося: або ми ділимо витрати справедливо, або… я починаю готувати тобі окремо. Наприклад, порцію салату. Без м’яса.
Павло жахнувся. Салат без м’яса? Це було гірше за будь-яке покарання.
— Оксано, ти ж не серйозно, — пробурмотів він, але по її обличчю зрозумів, що вона налаштована рішуче.
Так почалася їхня маленька «війна за справедливість». Наступного дня Оксана, вірна своєму слову, пішла на ринок і повернулася з двома окремими пакетами продуктів. Один — із овочами, зеленню та крупами для себе, а другий — із м’ясом, картоплею та хлібом для Павла.
— Ось, — гордо заявила вона, викладаючи продукти на стіл. — Це твоя частка, це моя. Я навіть чеки зберегла, щоб ти бачив, скільки коштує твій апетит.
Павло подивився на купу м’яса й відчув, як у нього слинки потекли, але водночас і тривога заворушилася.
— І що, ти тепер окремо готувати будеш? — запитав він, сподіваючись, що це жарт.
— А чому б ні? — відповіла Оксана, дістаючи з шухляди маленький блокнот. — Я навіть почну вести облік. Сьогодні ти з’їси, скажімо, півкіло свинини, а я — сто грамів курки. Записую.
Павло зітхнув. Він зрозумів, що Оксана не жартує, і це означало, що йому доведеться або погодитися на її умови, або знайти спосіб переконати її, що ця ідея — повна нісенітниця. Але як? Його розум, зазвичай зайнятий думками про роботу та футбол, раптом почав працювати на повну.
Наступні дні були сповнені комічних ситуацій. Павло, намагаючись довести, що він може їсти менше, почав брати менші порції, але вже через годину після вечері бігав до холодильника, шукаючи, чим би перекусити.
Оксана, помічаючи це, лише посміхалася й робила чергову позначку в своєму блокноті.
— Павле, ти знову з’їв мою булочку, — одного вечора сказала вона, тримаючи в руках порожню хлібницю. — Це, до речі, плюс двадцять гривень до твого рахунку.
— Та це ж просто булочка! — обурився Павло. — Невже ти й за це рахувати будеш?
— А чому ні? — відповіла Оксана. — Справедливість, любий, справедливість.
Павло зрозумів, що так далі не піде. Треба було щось робити. І тоді йому спала на думку ідея: якщо Оксана хоче справедливості, він покаже їй, що таке справжня справедливість. Наступного дня він заявив, що відтепер сам купуватиме продукти й готуватиме вечерю.
— Ти? Готувати? — Оксана ледь не впала зі сміху. — Павле, ти востаннє готував яєчню три роки тому, і вона пригоріла!
— То й що? — гордо відповів Павло. — Я навчуся. І тоді ти побачиш, що я можу бути економним.
Оксана лише знизала плечима, але в її очах блиснула цікавість. Вона вирішила дати Павлові шанс, хоча й не вірила, що з цього вийде щось путнє.
Наступного вечора Павло гордо стояв біля плити, тримаючи в руках сковорідку й намагаючись розібратися, як правильно підсмажити котлети. Оксана сиділа за столом, спостерігаючи за його кулінарними подвигами з ледь прихованою посмішкою.
— Ти впевнений, що знаєш, що робиш? — запитала вона, коли Павло випадково перевернув котлету так, що вона впала на підлогу.
— Усе під контролем! — відповів він, хоча його обличчя видавало паніку.
Котлети врешті вийшли трохи підгорілими, але Павло був задоволений собою. Він поставив тарілки на стіл і гордо заявив:
— Ось, Оксано, вечеря за моїм коштом. І я порахував: твоя порція коштує десять гривень, а моя — п’ятнадцять. Справедливо?
Оксана спробувала котлету, поморщилася, але все ж проковтнула.
— Ну, що ж, — сказала вона. — Це… їстівно. Але якщо ти хочеш грати в цю гру, я готова.
Так почалася їхня кулінарна дуель. Кожен намагався довести іншому, що може бути економнішим і справедливішим. Оксана готувала вишукані салати й легкі супи, демонструючи, що можна смачно їсти за невеликі гроші.
Павло ж, навпаки, намагався вразити її величезними порціями м’яса, але швидко зрозумів, що це б’є по гаманцю.
Одного дня, коли Павло приніс додому величезний шматок яловичини й гордо заявив, що приготує стейк, Оксана не витримала.
— Павле, ти хочеш мене розорити? — вигукнула вона. — Цей шматок м’яса коштує, як моя сукня!
— Але ж це стейк! — заперечив Павло. — Ти сама казала, що любиш, коли я експериментую!
Оксана зітхнула й сіла за стіл.
— Знаєш, — сказала вона тихо, — може, ми з тобою перегнули палицю? Я ж не хочу, щоб ми через їжу сварилися. Мені просто хотілося, щоб ти зрозумів, як багато ти їси.
Павло подивився на неї, і його обличчя пом’якшало.
— Оксано, я ж не спеціально, — сказав він. — Просто ти так смачно готуєш, що я не можу зупинитися. Але якщо тобі важливо, я готовий платити більше. Тільки не змушуй мене їсти салат без м’яса.
Оксана розсміялася, і напруга між ними розтанула. Вони домовилися, що відтепер ділитимуть витрати на їжу порівну, але
Павло обіцяв стежити за своїм апетитом і не красти булочки з хлібниці.
Так закінчилася їхня маленька війна за справедливість. Але ця історія стала легендою в їхньому містечку, і сусіди ще довго сміялися, згадуючи, як Павло намагався готувати стейк, а Оксана вела облік кожної з’їденої котлети.
А головне — вони зрозуміли, що справжня справедливість не в тому, хто скільки з’їв, а в тому, як вони разом ділять радість і турботи.
Віра Лісова
