«На весілля сестри не приїжджай», — сказала мати Оксані. А через тиждень попросила в неї 300 тисяч на святкування.
— Оксано, ти тільки не ображайся, але на весілля Христини краще не приїжджай. Вона досі сердиться на тебе через ту історію з квартирою.
Оксана зупинилася посеред двору, не дійшовши кількох кроків до під’їзду. Мати зателефонувала їй у суботу вранці, коли вона поверталася з магазину. До весілля молодшої сестри залишалося менше місяця, і Оксана вже придбала нову сукню.
— Мамо, ти зараз серйозно? Христина сама попросила тебе мені це передати?
— Ну навіщо одразу таким тоном? Ми вчора розмовляли, вона розплакалася. Каже, не хоче жодних неприємностей у свій день.
— Яких неприємностей? Я їй навіть пів року не телефонувала.
— От саме. Ви не спілкуєтеся, а тут весілля. Краще потім окремо привітаєш.
Оксана подивилася на вікна старої двоповерхівки, де минуло її дитинство. Мати й досі жила у квартирі на першому поверсі. Скільки Оксана себе пам’ятала, усі сімейні рішення ухвалювалися саме там, за круглим кухонним столом.
Христина була молодшою на вісім років. Після розлучення батьків мати виховувала доньок сама, але ставилася до них зовсім по-різному. Оксані ще з підліткового віку доручали купувати продукти, прибирати й допомагати сестрі з уроками. Христину ж намагалися захистити від будь-яких труднощів.
Тепер Оксані було сорок два роки. Вона керувала невеликим відділом у торговельній компанії, добре заробляла й жила у власній квартирі. Христині виповнилося тридцять чотири. Вона працювала адміністраторкою в салоні краси й збиралася заміж за Дениса, з яким зустрічалася три роки.
Остання сварка між сестрами сталася через квартиру. Христина попросила Оксану позичити їй сорок тисяч доларів на перший внесок за іпотекою. Гроші обіцяла повернути через п’ять років, але без відсотків і письмових зобов’язань. Оксана відмовила, оскільки сама збиралася міняти автомобіль і не хотіла віддавати майже всі свої заощадження.
Тоді мати назвала старшу доньку безсердечною. Христина перестала відповідати на повідомлення, хоча через кілька місяців разом із Денисом орендувала хорошу квартиру й більше про купівлю власного житла не згадувала.
— Гаразд, мамо, — відповіла Оксана після тривалої паузи. — Якщо Христина не хоче мене бачити, я не приїду.
— От і розумниця. Тільки не треба їй телефонувати й з’ясовувати стосунки.
— Не буду. Передай, що бажаю їй щастя.
Удома Оксана повісила нову сукню в шафу. Їй було прикро, але нав’язуватися сестрі вона не збиралася. Зрештою, весілля належало Христині, і та мала право запрошувати кого забажає.
Через тиждень мати попросила зустрітися. Оксана запропонувала зайти до неї ввечері після роботи, але Валентина Петрівна наполягла на зустрічі біля будинку. Вона вийшла у двір у темній куртці, сіла поруч із донькою на лавку й довго розпитувала про роботу.
— Мамо, ти ж не просто так мене покликала. Що сталося?
— У Христини зі весіллям труднощі. Ресторан вимагає остаточного розрахунку, а Денисові затримали премію.
— І що?
— Не вистачає трьохсот тисяч. Я подумала, може, ти допоможеш?
Оксана спочатку вирішила, що не почула. Вона уважно подивилася на матір, очікуючи пояснень, але Валентина Петрівна продовжувала сидіти цілком спокійно.
— Ти ж тиждень тому сказала, щоб я на весілля не приїжджала.
— Ну і що? Вона ж тобі рідна сестра.
— Тобто місця на весіллі для мене немає, а оплачувати його я повинна?
— Ніхто не каже, що повинна. Я по-доброму прошу.
— Триста тисяч гривень?
— Так. Вони потім повернуть, коли зможуть.
Оксана розсміялася від несподіванки. Мати ображено стиснула губи й відвернулася до під’їзду.
— Мамо, ти сама розумієш, який вигляд це має?
— А що такого? Ти добре заробляєш, живеш сама. У тебе немає дітей, великих витрат теж немає.
— Звідки ти знаєш, які в мене витрати?
— Я ж твоя мати. Приблизно уявляю.
— Тоді уяви й те, що я не збираюся оплачувати свято, на яке мене не запросили.
Валентина Петрівна почала говорити про те, як важко зараз молодим. Христина й Денис уже внесли передоплату за ресторан, замовили фотографа та ведучого. Гостей запросили майже вісімдесят, відмовитися від частини послуг було вже запізно.
— А навіщо вони замовили банкет, який не можуть оплатити? — запитала Оксана.
— Вони розраховували на премію Дениса.
— Отже, нехай домовляються з рестораном або скорочують витрати.
— Ти пропонуєш їм зіпсувати весілля?
— Я пропоную жити за своїми можливостями.
Мати різко підвелася з лавки. Вона сказала, що не очікувала від старшої доньки такої жадібності, й попрямувала до під’їзду. Оксана не стала її зупиняти.
Увечері зателефонувала Христина. Сестра навіть не привіталася й одразу запитала, чому Оксана відмовилася допомогти матері.
— Тому що я не зобов’язана оплачувати твоє весілля.
— Тебе ніхто не просить оплачувати все весілля. Нам не вистачає лише частини грошей.
— Триста тисяч для мене великі гроші, Христино.
— Ти ж нещодавно казала, що збираєшся міняти автомобіль. Отже, заощадження в тебе є.
— Є. І я сама вирішуватиму, на що їх витрачати.
— Зрозуміло. Автомобіль для тебе важливіший за рідну сестру.
Оксана сіла на диван. Вона вже збиралася закінчити розмову, але вирішила запитати про те, що не давало їй спокою весь тиждень.
— Христино, а ти справді просила маму передати, щоб я не приїжджала?
У слухавці запала тиша. Було чути, як десь у сестри працює телевізор.
— Я сказала, що не хочу сварок, — нарешті відповіла Христина.
— Я коли-небудь влаштовувала тобі сварки?
— А через гроші на квартиру що було?
— Я тобі відмовила. Це не сварка.
— Мама сказала, що ти все одно не прийдеш. Що ти на мене образилася й сидітимеш із таким обличчям, що всім стане ніяково. Тому я тобі й не надсилала запрошення.
— Я купила сукню.
Христина знову замовкла. Потім заговорила вже іншим, роздратованим голосом:
— Гаразд, яка тепер різниця. Грошей ти не даєш, отже, й говорити немає про що.
І вимкнула телефон.
Оксана ще трохи посиділа з телефоном у руці. Їй одразу захотілося зателефонувати матері, але вона розуміла, що нічого нового не почує. Валентина Петрівна скаже, що доньки неправильно зрозуміли одна одну, а вона лише хотіла, щоб усім було спокійно.
На роботі почався кінець кварталу. Оксана зводила звіти з продажів, сперечалася з логістами через зірвану поставку й підписувала заяви на відпустку. Олена з її відділу три дні поспіль приходила уточнювати, чи можна перенести відпустку з липня на серпень. Звичайна метушня допомагала, і Оксана майже не згадувала про весілля.
Лише вечорами, коли вона відчиняла шафу, їй на очі потрапляв чохол із зеленою сукнею.
У суботу вона поїхала до автосалону, як і збиралася ще навесні. Старому автомобілю виповнилося дев’ять років, і протягом останнього року він дедалі частіше стояв у сервісі. Менеджер, молодий хлопець у тісному піджаку, довго розповідав про комплектації й запитав, чи купує вона машину для себе.
— Для себе.
— Тоді раджу підігрів керма. Узимку вам сподобається.
Оксана згадала слова сестри про те, що автомобіль для неї важливіший за рідну сестру. Вона уявила, як сидітиме в новій машині й думатиме про триста тисяч, і розсердилася. Не на Христину, а на себе, бо все-таки продовжувала про це думати.
Вона внесла передоплату й залишила старий автомобіль у рахунок оплати. Нову машину обіцяли привезти через півтора місяця.
За тиждень до весілля зателефонував незнайомий номер.
— Оксано, доброго дня. Це Денис. Я взяв ваш номер у Христини.
Денис працював майстром у будівельній фірмі. Оксана бачила його двічі, обидва рази на дні народження матері. Тоді він справив на неї враження спокійного й небагатослівного чоловіка. Тепер він явно хвилювався.
— Я хотів вибачитися. Я не знав, що Валентина Петрівна приходила до вас просити гроші. Христина мені потім розповіла. Незручна ситуація вийшла.
— Нічого, Денисе. Ви тут ні до чого.
— Ми б самі щось придумали. Скоротили б кількість гостей. Але вже все вирішилося.
— Вирішилося?
— Валентина Петрівна допомогла. Сказала, що в неї були заощадження на чорний день. Ми їй повернемо, щойно виплатять премію. Нам обіцяли в листопаді.
Оксана подякувала йому за дзвінок і побажала гарного весілля.
Поклавши слухавку, вона довго не могла зрозуміти, що саме її зачепило. А потім зрозуміла: жодних заощаджень у матері не було. Два роки тому Валентина Петрівна позичила в неї п’ятнадцять тисяч на лікування зубів і повертала по три тисячі з пенсії. Ще минулої зими вона скаржилася, що ліки від тиску подорожчали й доводиться купувати дешевший аналог.
У понеділок Оксана пішла з роботи раніше й без попередження поїхала до матері.
Валентина Петрівна відчинила двері у старому халаті й окулярах на ланцюжку. Побачивши доньку, вона розгубилася, але впустила її. На круглому кухонному столі лежали маленькі коробочки для гостей, атласні стрічки й ножиці. Половина коробочок уже була перев’язана бантиками.
— Чаю хочеш? — запитала мати.
— Мамо, звідки в тебе триста тисяч?
Валентина Петрівна взялася за стрічку, наче розмова її зовсім не стосувалася.
— Денис зателефонував, так? Я так і знала, що він не втримається.
— Звідки гроші?
— Яка тобі різниця? Ти ж відмовилася допомогти.
Оксана не відповіла. На холодильнику під магнітом висів аркуш із таблицею. Вона підійшла й зняла його. Це був графік платежів. Банк видав Валентині Петрівні кредит на триста тисяч строком на три роки. Щомісячний платіж становив тринадцять тисяч вісімсот.
— Мамо…
— Ну взяла. Мені дали, отже, вирішили, що я зможу платити.
— У тебе пенсія чотири тисячі.
— І в поліклініці я ще п’ятнадцять отримую.
Мати вже третій рік працювала гардеробницею в районній поліклініці. Казала, що вдома самій нудно, а там є люди й усе-таки додатковий заробіток.
— А комунальні послуги? А ліки? А якщо ти захворієш і не зможеш працювати?
— Не наврочуй. Проживу. Усе життя якось жила, і зараз проживу.
Оксана сіла на табуретку навпроти. Коробочки з бантиками стояли між ними рівними рядами.
— Христина знає?
— Ні. І не дізнається. — Валентина Петрівна нарешті подивилася на неї. — Вона думає, що це мої заощадження. Нехай хоч раз у житті в неї буде свято, за яке їй ніхто не дорікатиме.
— Їй хтось дорікав?
— А ти не дорікала? Гроші на квартиру їй не дала, а потім ще й сміялася.
— Я не сміялася з неї.
— З мене сміялася. На лавці.
Оксана згадала, як розсміялася від несподіванки, і не стала виправдовуватися.
— Мамо, а чому ти тоді не запросила мене додому? Я ж пропонувала зайти.
Мати помовчала, розправляючи стрічку.
— Христина тут була. Ось це все ми з нею в’язали. Я не хотіла, щоб ви знову посварилися.
— І тому сказала мені, що вона не хоче мене бачити, а їй сказала, що я сама не прийду?
— Вона саме так і говорила, що не хоче.
— Вона говорила, що не хоче сварок. Це не одне й те саме.
— Для мене одне й те саме. — Валентина Петрівна зняла окуляри й потерла перенісся. — Ти б прийшла у своїй сукні, сіла б десь скраю. Усі б запитували, чому старша сама, чому сестри не розмовляють. Родичі Дениса перешіптувалися б. Навіщо мені це? Я хотіла, щоб усе пройшло по-людськи.
Оксана дивилася на матір і розуміла, що та говорить правду. Можливо, єдину, яку сама в цій ситуації бачила. Вона не хотіла ображати старшу доньку, їй хотілося, щоб на фотографіях усе мало гарний вигляд.
— Христині не кажи, — попросила мати. — Чуєш? Хоч це ти можеш для мене зробити?
— До весілля не скажу, — відповіла Оксана. — Але виплачувати цей кредит я не буду, мамо. Одразу кажу.
— А я тебе й не прошу.
Оксана поклала графік назад на холодильник і притиснула магнітом. Чаю вона пити не стала.
Весілля було в суботу. Оксана провела день удома: розібрала балкон, відвезла старі куртки до пункту приймання речей, а ввечері довго не відкривала телефон.
Потім усе-таки зайшла на сторінку матері в соціальній мережі.
Фотографії почали з’являтися ближче до ночі. Христина в довгій сукні з відкритими плечима, Денис у синьому костюмі, мати в новій блакитній сукні за головним столом.
На одному відео Христина з келихом у руці говорила в мікрофон:
— І окрема подяка мамі, яка віддала нам усе, що відкладала. Матусю, ми тебе дуже любимо!
Гості заплескали в долоні, мати витерла очі серветкою.
Оксана вимкнула відео на середині.
У понеділок вона надіслала сестрі коротке повідомлення:
«Вітаю. Весілля було красивим».
Христина прочитала його через два дні й поставила сердечко.
Наприкінці жовтня Оксані привезли нову машину. Матері вона про це не повідомляла, але вже першої неділі приїхала до неї з пакетами з магазину, і Валентина Петрівна побачила автомобіль із вікна.
— Нова, чи що?
— Нова.
— Ну звичайно, — сказала мати й більше нічого не додала.
Але весь вечір розмовляла з донькою сухо, а коли та йшла, навіть не вийшла в коридор.
Оксана продовжувала приїжджати щонеділі, як і раніше. Привозила продукти й не запитувала про кредит. Мати теж про нього мовчала.
Тільки в холодильнику стало якось порожньо. Замість звичайної ковбаси лежав шматок плавленого сиру й каструля з макаронами. Мати пояснювала, що сидить на дієті, бо тиск підскакує.
У середині грудня Оксана помила чашку й полізла до шафки по цукор. Поруч стояла коробочка з-під ліків із порожнім блістером усередині.
— Мамо, у тебе ліки закінчилися.
— Куплю з пенсії. Пенсія через чотири дні.
— І чотири дні ти будеш без них?
— Нічого зі мною не станеться. Я й раніше пропускала.
Оксана сходила до аптеки на розі й купила дві упаковки. Мати мовчки взяла їх і прибрала до шафки. Потім сказала, не обертаючись:
— Пенсія надійшла двадцятого, банк списав гроші двадцять другого. А в поліклініці зарплату затримали на тиждень. Так збіглося.
— А чому мені не зателефонувала?
— Щоб ти мені знову розповідала, як треба жити за своїми можливостями?
Уночі Оксана довго не могла заснути. Вона розуміла, що мати так житиме ще два з половиною роки. Заощаджуватиме на їжі й ліках, а перед Христиною усміхатиметься й казатиме, що в неї все є.
Допомоги від старшої доньки вона не попросить, тому що тоді доведеться визнати, що все це було марно.
Оксана могла б мовчки переказувати їй по десять тисяч щомісяця. Після купівлі автомобіля в неї ще залишалися гроші. Але тоді виходило б, що вона все-таки платить за весілля, тільки в розстрочку й без жодної подяки.
У п’ятницю вона написала Христині, що потрібно зустрітися. Сестра відповіла лише ввечері:
«Навіщо?»
Оксана написала:
«Щодо мами. Це важливо».
Вони домовилися зустрітися в кав’ярні поруч із салоном, де працювала Христина, під час її обідньої перерви.
Христина прийшла в чорній робочій блузці з бейджиком на грудях. До весілля вона схудла й іще не встигла повернути колишню вагу. На пальці була тонка каблучка з маленьким камінцем.
— У мене сорок хвилин, — сказала вона, сідаючи. — Що з мамою?
— Мама взяла кредит на твоє весілля. Триста тисяч на три роки.
Христина дивилася на неї так, ніби Оксана заговорила іншою мовою.
— Це її відкладені гроші.
— Немає в неї жодних відкладених грошей. Ніколи не було. Платіж майже чотирнадцять тисяч на місяць. Цього місяця в неї закінчилися ліки від тиску, і не було за що купити нові.
— Ти брешеш.
— З’їзди до неї, подивися на холодильник. Там висить графік.
Христина відсунула чашку. Її обличчя вкрилося червоними плямами, як у дитинстві, коли вона збиралася заплакати, але стримувалася.
— Чому ти раніше мовчала?
— Мама попросила не говорити тобі до весілля.
— А зараз чому говориш?
— Я ж сказала. Ліки.
— Ти могла сказати мені до весілля! Ми б відмовилися від ведучого, від половини гостей, від цього безглуздого фотографа! — Христина говорила дедалі голосніше, і жінка за сусіднім столиком обернулася. — Денисові в листопаді дали премію, сто вісімдесят тисяч. Ми на ці гроші до Туреччини з’їздили. Мама сама сказала: не поспішайте, відпочивайте, це подарунок.
— Я не знала про Туреччину.
— Звичайно, ти нічого не знала. Ти ніколи нічого не знаєш, ти тільки потім приходиш і розповідаєш, хто як неправильно живе.
Оксана промовчала. Христина витерла очі тильним боком долоні, щоб не розмазати туш.
— І ти, звичайно, платити не будеш?
— Не буду.
— У тебе нова машина. Мама казала.
— Так.
Христина подивилася на неї довгим поглядом, потім підвелася, взяла сумку й пішла, так і не допивши кави.
Оксана розрахувалася за двох.
Мати зателефонувала того ж вечора. Вона не кричала, говорила тихо, і від цього було ще важче.
— Навіщо ти це зробила? Я тебе про одне просила. Про одне! Вона тепер плаче, Денис мені телефонував, запитує: Валентино Петрівно, чому ви мовчали? Наче я їх купила. Ти розумієш, що все зіпсувала? Усе хороше, що в неї було, ти взяла й зіпсувала.
— Мамо, я не зіпсувала їй весілля. Весілля відбулося.
— Ти зіпсувала те, як вона тепер його згадуватиме.
— А те, як ти житимеш три роки, тебе не хвилює?
— Мене хвилює, що в мене старша донька — зрадниця.
Мати вимкнула телефон. Оксана не стала телефонувати знову.
У неділю вона, як завжди, приїхала до матері з продуктами. Валентина Петрівна відчинила двері, взяла пакети, сказала «дякую» й зачинила двері, навіть не запросивши доньку зайти.
Через тиждень прийшло повідомлення від Христини:
«Ми з Денисом переказуватимемо мамі по 14 тисяч щомісяця. Задоволена?»
Оксана кілька разів починала писати відповідь і стирала її. Зрештою написала:
«Дякую, що повідомила».
Христина не відповіла.
Перед Новим роком мати зателефонувала сама й сказала, що тридцять першого грудня будуть Христина з Денисом, і Оксана теж може прийти, якщо хоче.
Сказала вона це так, ніби робила їй послугу. Оксана відповіла, що прийде ненадовго.
Вона приїхала близько сьомої, привезла салат і упаковку ліків, яку купила дорогою. Денис відчинив двері, привітався з нею за руку й одразу пішов на балкон.
Мати поралася біля плити. Христина сиділа за круглим столом і розкладала нарізку по тарілках. Оксана поставила салат і сіла навпроти. Більше нікого на кухні не було.
— Я тоді тут сиділа, — раптом сказала Христина, не підводячи очей. — Коли мама виходила до тебе на лавку. Ми бантики в’язали.
— Знаю. Мама розповіла.
— Я думала, ти даси. Справді думала. Ти ж завжди давала.
— Я не завжди давала.
— Ну, раніше давала. — Христина поклала останній шматочок сиру й витерла пальці серветкою. — Ти справді купила сукню?
— Справді.
— Яку?
— Зелену.
— Тобі зелений не пасує.
— Пасує.
— Дівчата, не починайте, — сказала від плити Валентина Петрівна, не обертаючись.
Христина пирхнула й посунула до Оксани тарілку з нарізкою.
— Покажеш — скажу, пасує чи ні.
