“Ця хата надто мала для нас двох!” — цю фразу можна було б викарбувати над вхідними дверима, якби вона не лунала тут щодня у різних варіаціях.
Олена Іванівна, свекруха з 30-річним стажем незмінного лідерства на кухні та в домі, та Оксана, молода, сучасна невістка, яка мала наївність думати, що слово “спільне проживання” означає “рівноправне”.
Їхній конфлікт був не просто зіткненням характерів. Це було глобальне непорозуміння поколінь, філософій і, найголовніше, боротьба за сина/чоловіка, Андрія.
Кухня. Ранок. Аромат кави, що не може заглушити напругу.
Оксана, вбрана у зручний халат, намагається приготувати свій смузі, шумлячи блендером. Олена Іванівна, вже повністю “парадна”, зі здивуванням дивиться на зелену рідину.
Олена Іванівна: (Надто голосно) Оксано, ти ж знаєш, що Андрій на порожній шлунок оце паскудство не їстиме. Я йому вже яєшню зробила, як він любить. Ти, взагалі, чому щоранку цим шумом будиш? Це ж не гуртожиток!
Оксана: (Вимикає блендер, зітхає) Доброго ранку, Олено Іванівно. По-перше, це не “паскудство”, а здоровий смузі, і Андрій іноді його п’є. По-друге, я починаю готувати о сьомій, коли він прокидається. По-третє, це наша спільна кухня, і я маю право тут бути.
Олена Іванівна: Ти мені про права не розповідай! Я в цій кухні 40 років. Я тут знаходжуся! І ти знаєш, де у нас яйця, а де – каструлі. Не треба мені міняти місцями все, як ти вчора зробила. Це мій порядок, я його не порушувала!
Оксана: Я просто поставила приправи ближче до плити, так зручніше. Якщо Вам так принципово, я сьогодні поверну все назад. Але Ви теж, будь ласка, не перекладайте мої речі.
Олена Іванівна: Що ти таке кажеш? Я лише викинула цю твою стару, подерту… (Запинається) …ну, цю “ганчірку” для посуду. Вона вже смерділа. Я тобі нову купила, красиву.
Оксана: (Напружуючись) Це була моя улюблена фірмова губка для тефлону, Олено Іванівно! Вона коштувала…
Та яка різниця! Я сама вирішую, що викидати, а що ні.
Це вже порушення особистих кордонів, Ви не вважаєте?
Олена Іванівна: Ох, Боже! Кордони! Як ти мене втомила з цими твоїми модними словами!
Я просто хотіла чистоти! Ти що, вважаєш, що я спеціально тобі нашкодила? Я бачу – ти зле налаштована. Зле!
Андрій прийшов з роботи увечері, намагається подивитися новини.
Оксана сидить поруч, намагаючись не реагувати на кожне важке зітхання свекрухи, яка “випадково” проходить повз кімнату втретє за п’ять хвилин.
Олена Іванівна: (З дверного отвору, звертаючись до сина) Андрійку, синочку, ти ж увечері в сорочці знову ходив? Я ж тобі казала – вдома переодягайся! І де твоя тепла жилетка? А що ти їстимеш? Я тобі запіканку зробила, але…
Оксана: Олено Іванівно, Андрій доросла людина. Ми вечеряли разом. Не хвилюйтесь.
Олена Іванівна: (Ігноруючи Оксану, дивиться на сина) Бачиш, синку? Вона знову на мене наїжджає! Я що, не можу про тебе подбати? Ти ж мій!
Андрій: (Втомлено, відкладає пульт) Мамо! Оксано! Припиніть! Ми з Оксаною дружимо (Андрій замість “одружені”, намагаючись розрядити атмосферу). А ти, мамо, мені не ворог! Але ця напруга мене вже дістала! Здається, я скоро сам звідси поїду, і ви самі тут залишитеся!
Олена Іванівна: Ось! Бачиш! (Показує пальцем на Оксану) Довела його!
Оксана: (Встає, змучена) Олено Іванівно, це не я довела, а наша спільна нездатність домовитися про елементарне! Ви контролюєте кожен його крок, і мій теж! У цій хаті немає повітря для дихання, Ви це розумієте? Ви що, хочете, щоб ми поїхали? Скажіть прямо!
Олена Іванівна: Боже! Яка невдячність! Після всього, що я для вас зробила! Як ти можеш таке казати!
Конфлікт тривав.
Без “табу”, вони висловлювали все, що накопичилося: від звинувачень у невмінні вести господарство до докорів у надмірній опіці.
Олена Іванівна не могла змиритися з тим, що її “головна жіноча роль” відійшла, а Оксана — що ніяк не може стати господинею у власному домі
Минуло два тижні після останньої, найгучнішої суперечки. Напруга в будинку досягла такого апогею, що Андрій почав затримуватися на роботі до пізнього вечора, а Олена Іванівна з Оксаною спілкувалися виключно через повідомлення у сімейному чаті, навіть перебуваючи в різних кінцях одного коридору.
(Одного вечора, зібравши їх обох у вітальні) Так, досить! Я не хочу обирати між вами. Я вас обох люблю. Але я не можу жити ось так. Ми знайшли рішення.
-Яке ж, синку? Ти нарешті зрозумів, що їй треба окрема квартира?
-(Роздратовано) Або, що Вам потрібне більше хобі, ніж наш холодильник?
-Ні! Рішення інше. Я порахував. У нас в будинку є два входи і є велика прибудова, яку ми використовуємо як комору.
-До чого ти ведеш?
-Ми переобладнаємо прибудову. Зробимо там повноцінну, невелику, але окрему квартиру-студію з власним входом та міні-кухнею.
-(З цікавістю) Це для кого?
– Для нас! А ви, мамо, залишаєтесь у цій великій частині. У вас буде своя кухня, своя вітальня, свій простір, який ви можете облаштовувати, як вважаєте за потрібне. І, найголовніше, своя влада. А ми, Оксана і я, будемо жити через коридор, але окремо. Як сусіди.
Олена Іванівна підвелася і почала нервово ходити по кімнаті. Її обличчя виражало боротьбу: з одного боку – бажання зберегти сина під оком, з іншого – огида до того, що “вони” відокремляться.
-(Після паузи) Ти що, синку, виганяєш мене з моєї хати?
-Ні, мамо, я даю тобі її назад. Повністю. І тобі, Оксано, я даю свій дім. Ми будемо заходити в гості, ми будемо разом святкувати свята, але кожний день ми будемо жити у своєму ритмі. Без нарад про те, де стоїть цукор.
-(Обережно посміхаючись) І я зможу купити фіолетову губку, і її ніхто не викине?
-(Махнула рукою) Роби, що хочеш, у себе! Але до мого борщу – щоб ніхто не ліз! Якщо ти щось готуватимеш для Андрія, то роби це у себе! Бо мій холодильник – це моя фортеця!
– Згода. Фортеця.Ремонт тривав два місяці. Фізичне розмежування принесло емоційне полегшення. Олена Іванівна дійсно відчула себе єдиною господаркою і навіть почала нудьгувати. Оксана, отримавши власний простір, стала менш напруженою і дратівливою.
Через місяць після переїзду Оксани та Андрія, Олена Іванівна постукала у їхні нові двері.
-(Тримаючи в руках мисочку) Ось, я вам принесла своєї запіканки. Не могла втриматися. Але майте на увазі — це не на постійній основі! Просто я зрозуміла, що у мене її надто багато.
– (Щиро посміхаючись) Дякую, Олено Іванівно. Заходьте, вип’єте з нами чаю. Я, до речі, сьогодні печиво спекла.
Олена Іванівна продовжувала ненавмисно згадувати, як “колись” готувала їжу Андрію, мир було відновлено. Вони жили поряд, але нарешті окремо.
І це врятувало їхню родину. Іноді для справжньої любові потрібні не тільки терпіння і компроміси, а й кілька додаткових квадратних метрів. Простір – найкращий психолог.
