В маленькому містечку на околиці великого лісу жила сім’я Коваленків. Їхня хата стояла на краю вулиці, де асфальт поступався місцем ґрунтовій дорозі, а за парканом уже починалися густі зарості ожини та дикого винограду.
У цій хаті мешкали Оксана, її чоловік Тарас і двоє їхніх дітей — десятирічна Соломія та п’ятирічний Максимко. Життя в містечку було тихе, розмірене, але останнім часом у домі Коваленків частіше лунали суперечки, ніж сміх.
— Оксано, у нас що, немає ніяких фруктів? Це ж вітаміни! — гукнув Тарас із кухні, тримаючи в руках порожню миску.
Він щойно повернувся з роботи, втомлений і трохи роздратований. Його чоботи, вкриті пилом із будівельного майданчика, залишили брудні сліди на підлозі.
— А звідки їм взятися? Я не на зарплаті! — відгукнулася Оксана з іншої кімнати, де вона складала білизну. Її голос був різким, але в ньому вчувалася нотка образи. — У кого зарплата, той хай і купує!
Тарас зітхнув і поставив миску на стіл. Він знав, що Оксана має рацію. Його зарплати ледь вистачало на основні витрати — комунальні послуги, продукти, одяг для дітей.
Фрукти, які колись були частим гостем на їхньому столі, тепер здавалися розкішшю. Але Тарас не здавався. У його голові зародилася ідея, яка могла змінити все.
— Соломіє, Максиме, ходіть сюди! — покликав він дітей, які ганяли м’яча у дворі.
Соломія, худорлява дівчинка з двома косичками, прибігла перша. Її очі блищали від цікавості. Максимко, тримаючи в руках іграшковий трактор, торохтів за сестрою.
— Що, тату? — запитала Соломія, сідаючи на стілець.
— Є ідея, — Тарас понизив голос, ніби ділився великою таємницею. — А що, як ми самі виростимо фрукти? У нас же є город за хатою. Там можна посадити яблуні, груші, може, навіть сливу!
Оксана, почувши розмову, зайшла до кухні, витираючи руки об фартух. Її брови були зведені, але в очах промайнула нотка зацікавлення.
— Тарасе, ти серйозно? — запитала вона. — Це ж не просто посадити й забути. Дерева треба доглядати, поливати, обрізати. А де ми візьмемо саджанці? Вони недешеві.
— Я все продумав, — відповів Тарас, посміхаючись. — У пана Івана, що біля лісу живе, є цілий сад. Він казав, що має зайві саджанці, бо розчищає місце під нову теплицю. Може, віддасть нам за символічну ціну або й так.
Оксана похитала головою, але цього разу в її голосі було менше скептицизму.
— Ну, якщо ти так впевнений… Але я не хочу, щоб це стало ще одним твоїм незакінченим проектом, як той паркан, що ти обіцяв полагодити два роки тому.
Тарас засміявся, але його щоки трохи почервоніли.
— Цього разу все буде інакше, Оксано. Обіцяю. Діти, ви ж мені допоможете, правда?
— Звісно, тату! — вигукнула Соломія. — Я читала в книжці, як садити дерева. Треба викопати яму, додати компост і добре полити!
Максимко, не зовсім розуміючи, про що йдеться, радісно закричав:
— Я тоже хочу копати! І поливати!
Так і почалася їхня пригода. Наступного дня Тарас вирушив до пана Івана. Старий садівник, чоловік із сивою бородою та добрими очима, радо зустрів сусіда.
— Тарасе, чув, що ти задумав садок зробити? — запитав Іван, наливаючи гостеві трав’яного чаю. — Це добра справа. Фрукти — це не лише вітаміни, а й радість. Бачиш, як мої яблуні цвітуть навесні? А влітку — плоди, що аж гілки гнуться!
— Саме тому я до вас, пане Іване, — відповів Тарас. — Маєте зайві саджанці? Ми б із дітьми спробували посадити щось своє.
Іван кивнув і повів Тараса до сараю, де тримав молоді деревця. Там були яблуні сорту “Антонівка”, груші “Лісова красуня” та кілька сливових саджанців.
— Бери, що сподобається, — сказав Іван. — Але пам’ятай: сад — це не город. Дерева ростуть повільно, але якщо доглядати, вони тобі віддячать. Я ще й навчу, як правильно садити.
Тарас повернувся додому з трьома саджанцями: яблунею, грушею та сливою. Діти радісно гасали навколо, коли він показав їм деревця.
— Тату, а коли ми їстимемо яблука? — запитав Максимко, тримаючи в руках маленьку лопатку.
— Ох, синку, це не так швидко, — засміявся Тарас. — Але якщо ми все зробимо правильно, то через пару років матимемо свої фрукти.
Наступні вихідні стали справжнім святом для сім’ї. У суботу вранці Коваленки зібралися на городі. Тарас із Соломією викопували ями, а Максимко носив відра з водою. Оксана, хоч і бурчала, що це забере багато часу, принесла компост із сараю.
— Дивись, Оксано, — сказав Тарас, показуючи на яму. — Пан Іван казав, що глибина має бути щонайменше пів метра. І треба, щоб корені вільно розмістилися.
— Ну, якщо пан Іван так сказав, то я спокійна, — пожартувала Оксана. — Але якщо ці дерева не дадуть плодів, я тобі нагадаю про цю суботу.
Соломія старанно записувала поради пана Івана в зошит, який вона назвала “Садовий щоденник”. Вона малювала схеми посадки, записувала, скільки води потрібно для поливу, і навіть намалювала, як виглядатимуть їхні дерева через кілька років.
— Мамо, а можна я буду головною по саду? — запитала вона, тримаючи олівець.
— Головною? — перепитала Оксана, посміхаючись. — Ну, якщо ти обіцяєш не забувати поливати, то будь.
Максимко, почувши це, образився:
— А я тоді хто? Я ж теж копав!
— Ти будеш головним по поливанню! — заспокоїла його Оксана, погладивши по голові.
Минали тижні, і саджанці прижилися. Тарас регулярно перевіряв землю, чи достатньо вона волога, а Соломія звіряла свої записи з реальністю. Максимко, правда, іноді забував про свої “обов’язки” і замість поливати дерева ганяв жуків по городу, але сім’я не втрачала оптимізму.
Одного вечора, коли сонце вже сідало за ліс, Оксана вийшла на город і зупинилася біля саджанців. Тарас підійшов до неї, тримаючи в руках горнятко чаю.
— Знаєш, Тарасе, — тихо сказала вона, — я спочатку думала, що це чергова твоя авантюра. Але дивись, як вони ростуть. Може, ми й справді матимемо свої фрукти.
Тарас обійняв її за плечі.
— Бачиш? Я ж казав, що все буде добре. А ще, Оксано, я подумав… Може, нам ще ягідні кущі посадити? Малину, наприклад?
Оксана розсміялася.
— Ох, ти й не вгамуєшся! Давай спочатку дочекаємося яблук.
Минуло два роки. Саджанці перетворилися на молоді деревця, і одного літнього дня Соломія помітила на яблуні перші маленькі плоди. Вона прибігла до хати, кричачи:
— Мамо! Тату! У нас яблука! Справжні яблука!
Уся сім’я вибігла на город. На гілці гойдалося кілька зелених яблучок, ще не зовсім стиглих, але таких рідних. Максимко спробував зірвати одне, але Тарас його зупинив:
— Зачекай, синку. Дай їм дозріти. А восени ми зберемо врожай і влаштуємо свято!
Того ж вечора Оксана спекла пиріг, щоправда, з магазинними яблуками, але пообіцяла, що наступного року вони пектимуть із власними. Сім’я сиділа за столом, сміялася і планувала, що ще посадити на городі.
— А знаєш, Оксано, — сказав Тарас, відрізаючи шматок пирога, — це все почалося з твоєї фрази про зарплату.
Оксана посміхнулася.
— Може, мені частіше треба тобі нагадувати про гроші? Хто знає, що ти ще придумаєш.
Так, із маленької суперечки народилася нова сімейна традиція. Коваленки не лише виростили свій сад, а й навчилися працювати разом, мріяти і вірити в те, що навіть найскромніші починання можуть принести плоди — і не лише фруктові.
Тетяна Макаренко
