— Оксано, я не жартую! — крикнув Андрій, смикаючи за ручку так, що ледь не вирвав її з м’ясом. — Відчиняй негайно! Я не можу до хати потрапити, ключ не підходить. Ти що, замок змінила?
За дверима запала театральна тиша. Потім почувся звук кроків — легких, переможних, майже танцювальних. Клямка клацнула, але двері залишилися на ланцюжку. У вузькій щілині з’явилося око Оксани, примружене й сповнене такого задоволення, ніби вона щойно виграла в лотерею мільйон, а квиток належав йому.
— От і чудово, — процідила вона, і її голос був холоднішим за бурульки на стрісі. — Хата ж моя, Андрійку. По документах, по совісті й по справедливості. А тобі тут нічого робити. Шукай собі притулок у тих, до кого твій ключ підходить без зусиль.
— Яких документів? — Андрій аж поперхнувся морозним повітрям. — Ми цю хату разом білили! Я паркан ставив! Я власноруч сюди холодильник затягував, ледь пупа не надірвав!
— Холодильник він затягував… — Оксана відчинила двері трохи ширше, але заблокувала прохід спиною. — Ти його затягував, щоб ковбасу мою звідти їсти о другій годині ночі. А паркан твій на чесному слові тримається, як і твої обіцянки бути «вірним і люблячим». Тобі нагадати, чиїм іменем підписаний договір дарування від моєї бабусі?
Там написано «Оксана», а не «Андрій-який-завжди-забуває-викинути-сміття».
— Це низько, Оксано! — він перейшов на високі тони, активно жестикулюючи. — Я приїхав з роботи, я втомлений, у мене в багажнику продукти! Ти хочеш, щоб я під порогом ночував?
— Можеш перетворитися на садового гнома, — люб’язно запропонувала вона. — Будеш стояти біля хвіртки, лякати сорок. Це твоя найпродуктивніша роль.
— Ти не маєш права! Це самоуправство! Я зараз викличу поліцію!
— Клич! — вона виклично склала руки на грудях. — Якраз розповім їм, як ти «випадково» забув сказати, що твоя «нарада до півночі» проходила в ресторані з якоюсь блондинкою, у якої, судячи з фото в інстаграмі, інтелект на рівні хлібного м’якуша. Що, Андрійку, у блондинки замок заклинило, що ти до мене припхався?
Андрій на мить завмер. Його обличчя набуло кольору стиглого помідора.
— Це була ділова зустріч! Ми обговорювали стратегію…
— Стратегію чого? Як швидше витратити мою зарплату на коктейлі для чужих жінок? — Оксана зробила крок вперед, змушуючи його відступити на сходинку. — Стратег ти мій недороблений. Знаєш, що я зробила з твоїми речами?
— Тільки не кажи, що ти їх спалила, — прошепотів він.
— Я не варварка, — вона посміхнулася так солодко, що в нього затерпли зуби. — Я їх акуратно склала в мішки для сміття. У чорні такі, знаєш, великі. І відвезла твоїй мамі. Вона ж так сумувала за синочком, каже:
«Андрійко в мене такий золотий». От хай тепер золото і блищить у неї у вітальні.
— Ти відвезла мої італійські костюми в мішках для сміття до моєї мами в село? Там же коти! Там сирість! Оксано, ти при своєму розумі?
— Я вперше за п’ять років при своєму розумі! — вигукнула вона, і в її очах нарешті спалахнули сльози гніву. — Коли я зрозуміла, що цей замок — це останнє, що нас пов’язує. І я його змінила. Знаєш, яке це полегшення? Почути, як ти копирсаєшся там своїм залізяччям і розуміти — ти більше ніколи не зайдеш і не кинеш свої брудні шкарпетки на мій білий килим!
— Я куплю тобі новий килим! Десять килимів! Тільки впусти, мені треба перевдягнутися!
— Купи собі квиток в один кінець до своєї стратегічної блондинки! — Оксана почала зачиняти двері. — І запам’ятай: хата — моя. Замок — новий. А ти — вільний, як вітер у полі. Насолоджуйся простором!
— Оксано! Стій! У мене там зарядка від телефона залишилася!
— Купиш нову! Гроші від продажу твоїх спінінгів якраз покриють витрати на зміну замків! — це були її останні слова перед тим, як двері з гуркотом зачинилися.
Андрій залишився стояти на морозі. Він подивився на замок, потім на вікно, де Оксана вже спокійно заварювала чай, навіть не дивлячись у його бік. Він зрозумів дві речі: по-перше, італійські костюми в мішках — це катастрофа.
По-друге, Оксана ніколи не жартувала, коли казала, що терпіння в неї не безмежне.
Андрій стояв перед хвірткою батьківської хати в селі. Навколо панувала така тиша, що було чути, як десь у сусідньому дворі зітхає корова.
На ганку вже чекала фігура, від якої в Андрія защеміло в потилиці — мама, Степанівна, стояла, підперши боки руками, а біля її ніг височіли ті самі зловісні чорні мішки.
— Ну що, «стратег»? Приїхав? — голос мами не віщував нічого доброго. — Я думала, ти в мене розумний, а ти, виявляється, просто перехожий у власному житті.
— Мамо, ну хоч ти не починай! — Андрій поплентався до ганку, тягнучи ноги. — Оксана з’їхала з глузду. Вона змінила замки! Вона виставила мене на мороз! Ти бачила, що вона зробила з моїми костюмами? Вони ж зім’яті!
Степанівна нахилилася, розв’язала один мішок і витягла звідти рукав піджака, до якого прилипла суха макаронина.
— Костюми? — вона глузливо пирхнула. — Тобі зараз не про піджаки треба думати, а про те, де ти спатимеш. Бо в твоїй дитячій кімнаті я вже тиждень як склад для гарбузів зробила. Оксана подзвонила ще вчора.
Сказала: «Мамо Галю, забирайте скарби, бо я їх на благодійність віддам».
— Вона не мала права! — вигукнув Андрій, намагаючись вихопити мішок. — Це приватна власність!
— Права? — Степанівна раптом стала серйозною і насупилася. — А ти мав право дурити дівчину, яка тебе терпіла п’ять років?
Яка тобі сорочки прасувала, поки ти «наради» проводив? Знаєш, що вона мені сказала? Що ти навіть не помітив, як вона колір волосся змінила три місяці тому!
— Та помітив я! Вона стала… ну… трохи світліша? Чи темніша? Мамо, це не привід міняти замок!
— Це остання крапля, синку. Замок — то лише символ. Вона просто нарешті зрозуміла, що ти в тій хаті був не господарем, а дорогим аксесуаром. Як отой твій годинник, що гарно блищить, а користі з нього — тільки час дивитися.
Андрій сів на сходинку прямо біля мішка з білизною.
— І що тепер? Мені що, тут жити? В гарбузах?
— Можеш і в гарбузах, — відрізала мати. — Але спершу бери лопату. Сніг сам себе не відкидає. А потім підеш до сусідів, попросиш вибачення за те, що твій пес минулого літа їхні огірки потоптав. Починай повертатися в реальність, Андрію.
— Я подзвоню їй. Я все поясню. Це непорозуміння з блондинкою… це просто клієнтка! — він судомно почав шукати телефон.
— Клієнтка? — Степанівна вихопила телефон прямо з його рук. — Клієнткам не шлють повідомлення «Ти моя киця» о другій годині ночі. Оксана мені скріншоти прислала! Вона тепер сучасна, все вміє.
Андрій застиг з відкритого рота. Світ рушив. Скріншоти. Технології. Жіноча солідарність.
— Ви що, зговорилися? Ви проти мене?
— Ми не проти тебе, ми за справедливість, — спокійно відповіла мати, кидаючи йому в руки лопату. — Іди працюй. Може, хоч фізична праця вижене з твоєї голови ту «стратегічну» дурість. І костюм зніми, ідіот, ти ж його об паркан зачепиш!
Андрій подивився на свій дорогий піджак, потім на кучугуру снігу, а потім на маму, яка вже заходила в хату, смачно пахнучи свіжим борщем, до якого його сьогодні точно не запросять.
Ніч була тихою, як затишшя перед бурею, але Андрій вирішив, що він — ніндзя. Ну, або принаймні людина, яка дуже хоче зарядити свій телефон, бо 3% заряду не дозволяли навіть таксі викликати, не те що будувати плани помсти.
Він приставив стару дерев’яну драбину до балкона другого поверху. Драбина жалібно скрипнула, ніби благала його схаменутися, але Андрій був непохитний.
— Оксано, ти сама напросилася, — прошепотів він, підтягуючись на перилах. — Я просто заберу своє.
Він перекинув ногу через край балкона і… завмер. На нього дивилися два жовті ока. Це був Барсик — кіт Оксани, який ненавидів Андрія з першого дня за те, що той називав його «хутряним килимком».
— Цить, котяра, — шикнув Андрій. — Я за своїм.
Він спробував відчинити балконні двері, і — о диво! — вони піддалися. Оксана забула їх зачинити на засув. «Ага! — подумав він. — Втрачаєш пильність, Оксано!»
Він навшпиньках зайшов у спальню. У кімнаті пахло лавандою і спокоєм, якого в його житті вже не було годин дванадцять. Він намацав тумбочку, знайшов дріт, смикнув… і тут світло спалахнуло так яскраво, ніби вибухнула наднова зірка.
Оксана сиділа в кріслі навпроти, повністю одягнена, з книжкою в руках і склянкою холодної води на столику поруч.
— О, «ніндзя» прийшов, — спокійно сказала вона, навіть не підводячи очей від сторінки. — Я думала, ти через димар полізеш, як Санта-Клаус, тільки з мішком проблем замість подарунків.
— Я… я за зарядкою! — Андрій виставив дріт перед собою, ніби це був магічний амулет. — Ти не мала права забирати мій доступ до зв’язку зі світом!
— Світу ти зараз не потрібен, Андрійку, — вона нарешті подивилася на нього, і в її погляді було стільки іронії, що можна було консервувати. — Світ зараз відпочиває від твоїх «стратегій». А от ти зараз порушуєш недоторканність приватного житла.
— Це і моє житло! Я тут… я тут квіти поливав! — вигукнув він, намагаючись повернути собі залишки гідності, хоча в одному черевику (другий звалився, поки він ліз по драбині) це було важко.
— Ти поливав кактус. Раз на пів року. І то — з пляшки, яку недопив, — Оксана піднялася з крісла. — Ти хоч розумієш, як смішно виглядаєш? Один черевик, піджак у котячій шерсті й дріт у руках. Ти — пам’ятник власній дурості.
— Ти просто зла! Ти мстиш мені за дрібниці! — Андрій пішов у наступ, активно розмахуючи руками. — Ну була та блондинка, ну написав я їй «киця», але ж це професійний сленг! Вона працює в зоомагазині!
Оксана на мить замовкла, а потім розреготалася так щиро, що Барсик злякано втік під ліжко.
— В зоомагазині? — крізь сміх видавила вона. — Андрію, вона працює в банку, я її особисто знаю! Ми в одну чергу до манікюрниці ходимо! Ти навіть брехати розумно не вмієш. Твоя «киця» вчора виставила сторіз із твоїм букетом, який ти «купив для моєї мами, але забув у машині».
Андрій відкрив рота, закрив, знову відкрив. Аргументи закінчилися. Залишилася тільки порожнеча і шнурок від зарядки.
— Виходь так само, як зайшов, — Оксана раптом стала серйозною. Голос її став тихим і небезпечним. — По драбині. У свій «зоомагазин».
— Але ж холодно… — жалібно промовив він.
— Холод бадьорить. Може, мозок нарешті запрацює, — вона взяла склянку з водою. — Йди, або я перевірю, наскільки швидко ти вмієш спускатися під дією гідродинаміки.
— Ти не посмієш…
Вона не стала чекати. Плескіт води був коротким і влучним. Холодна рідина потрапила Андрію прямо за комір італійського піджака.
— Оксано! Це… це вже занадто!
— Це — освіжаючий душ для твоєї совісті, — відрізала вона, вказуючи на балкон. — Зарядку можеш лишити собі. Це мій прощальний подарунок. А тепер — геть. Поки я не згадала, де лежить мій старий розпилювач із перцем.
Андрій, хлюпаючи мокрим взуттям і тремтячи від люті та холоду, переліз назад через перила. Драбина хиталася, сніг забивався в шкарпетку, а з вікна почулося спокійне:
— Барсику, закрий двері, протяг пішов.
Андрій рубав дрова під наглядом мами, стираючи мозолі об держак лопати.
— Мамо, я ж менеджер середньої ланки! — скиглив він.
— Ти тепер ланка харчового ланцюжка моїх курей, — відрізала Степанівна. — Рубай швидше, бо вечерятимеш за зачиненими дверима, як у Оксани.
А в цей час у місті Оксана відкупорювала ігристе. Поруч сиділа та сама «блондинка» Катя.
— Слухай, — сміялася Катя, — він реально повірив, що я в зоомагазині працюю?
— Реально, — Оксана цокнулася келихом. — Дякую, що скинула ті скріншоти. За новий замок і нове життя!
Андрій у цей момент влучив сокирою в колоду так, що тріска відлетіла йому в око. Життя в селі обіцяло бути довгим і дуже повчальним.
Віра Лісова
