— Олександро Сергіївно, а хіба так буває? Ну, буває, щоб дітей так не любили? Причому всі… І мама, і мама Свєта, і тато Вася…

— Максимку, збирайся, по тебе прийшли.

Хлопчик підвів голову й подивився на Олександру Сергіївну з надією. Таке в них траплялося нечасто — раптом відчинялись двері, і вихователька казала: «Збирайся, по тебе прийшли». Діти тулилися до вікон і стежили, як якийсь щасливчик іде до воріт, тримаючись за руки нових маму й тата. Багато хто плакав, а інші тільки важко сопіли, сподіваючись, що наступного разу назвуть його ім’я.

Максим підвівся.

— По мене?

— По тебе, любий, ходімо швидше.

Олександра Сергіївна всміхалася, але в очах у неї стояли сльози. Вона довго виборювала Максимчика — вчила його жити заново, довіряти людям. Максим пам’ятав, як його лишили в дитячому будинку. Пам’ятав, хоч і удавав, що забув. Мати привела його до воріт і сказала чекати, поки його заберуть, але Максимові було вже шість, і він розумів: «заберуть» означає — назавжди. А він не хотів. Він хотів додому.

— Мамо, не залишай мене! Будь ласка… Я більше не буду пустувати, не буду просити їсти, я тихенько сидітиму…

Він хапав матір за руки, ридав. Але вона відштовхувала його й повторювала:

— Ти звикнеш, тобі тут добре буде. А мені теж жити хочеться! Валера сказав — ніяких дітей!

Вона відштовхнула його й кинулася тікати, але хлопчик побіг за нею. Мати зупинилася.

— За що мені таке покарання?

Вона схопила Максима за руку й потягла до воріт. Дорогою відстебнула ремінець від сумки й просто прив’язала хлопчикову руку до паркана. Потім розвернулася й побігла.

Максимка знайшли лише за дві години — втомленого від сліз. Його одразу відвели в ізолятор.

Після цього хлопчик замкнувся. Він більше не плакав. Не усміхався. Він узагалі був схожий радше на робота, ніж на живу дитину. Його возили до психіатра, він навіть лежав у якійсь лікарні. Та все марно. Тоді Олександра Сергіївна розшукала його матір.

Двері відчинила молода, на вигляд цілком нормальна жінка.

— Що ж ви робите? — тихо промовила вихователька. — Ваша дитина не може заспокоїтися від того, як ви з ним обійшлися.

Жінка швидко вислизнула на сходовий майданчик, відтіснивши Олександру.

— Тихіше, тихіше… Валера почує. Не приходьте більше. Я так вирішила й не передумаю. Ідіть.

І вона зачинила за собою двері.

Цілий рік Олександра Сергіївна намагалася достукатися до Максимової душі, переконувала його, що зрада трапляється лише раз. Пізніше — вже не так важко. Хоча й сказати йому це вона не мала права.

Спершу Максим просто мовчав. Слухав її, не всміхаючись, навіть голову ніколи не повертав. Потім почав прислухатися, іноді щось тихо відповідати. Олександра Сергіївна раділа по-дитячому щиро, а директор казав:

— Так не можна. Ви маєте бути доброю і уважною, але жити життям кожної дитини — це неправильно.

Але інакше вона не вміла. І коли директор сказав, що приїхали усиновлювачі Максима, вона й заплакала трохи, та все одно була безмежно рада за хлопчика.

Максим обернувся до дітей. Усі дивилися на нього. І тоді він усміхнувся: у нього будуть мама і тато. Звісно, він досі любив свою справжню маму, але полюбить і нову. У кабінеті директора його чекали усміхнена жінка й суворий чоловік. Максим привітався й зупинився. Жінка підвелася:

— Максимку, а ми по тебе. У нас гарний дім, тобі сподобається. І навіть своя кімната в тебе буде.

Олександра Сергіївна провела їх до машини. Максим міцно її обійняв, а вона поспішила піти, щоб не розплакатися.

Минув рік із того дня. Вона гуляла з дітьми у дворі.

— Олександро Сергіївно, якщо я не помиляюся?

Жінка обернулася. Перед нею стояв чоловік, тримаючи Максима за руку.

— Тату, можна я поки до хлопців?

— Так, Максиме, біжи.

І хлопчина стрімко подався туди, де були його старі друзі.

— Ми можемо поговорити? — звернувся чоловік.

Олександра Сергіївна насторожено дивилася на нього.

— Так, звичайно. Якісь проблеми з Максимом?

— Та ні, він непоганий хлопчик. Тільки, розумієте… Моя дружина нарешті при надії. Ми чекали цього п’ятнадцять років, думали, що вже не вийде… За місяць їй у пологовий. Загалом… ми боїмося за нашу рідну дитину. Ви ж розумієте, яка спадковість у таких дітей.

Олександра починала розуміти, до чого хилить цей чоловік.

— Ні, ви цього не зробите!

— Послухайте, не треба тиснути на совість. Моя рідна дитина мені набагато ближча.

Він простягнув їй пакет із документами й швидким кроком пішов до воріт. За хвилину машина від’їхала від дитячого будинку.

Олександра навіть боялася дивитися в бік Максима. Вона подзвонила директорові. Після того як Максима вдруге залишили в його маленькому житті, Олександра більше не говорила йому, що зраджують тільки раз. Вона взагалі нічого не говорила, бо чудово розуміла: Максим більше їй не повірить.

Уперше в житті вона бачила дитину, яка плаче всередині себе. Тобто він не плакав так, щоб хтось бачив. Але коли вдавалося зазирнути йому у вічі… самому ставало боляче.

Минуло десь пів року, а може й трохи більше, Олександра та інша вихователька вели одну з груп дитячого будинку в цирк. Діти весело перемовлялися, всі були в передчутті видовища. Дорога проходила через парк, де у вихідний день гуляло дуже багато людей.

І раптом Максим вирвав у виховательки свою ручку і кинувся вбік.

— Мамо! Тату!

Олександра надто пізно помітила пару з візочком. Зате чудово розгледіла злякані очі жінки й злі — чоловіка. Максим схопився за жінку. Вона обійняла його, але чоловік почав відривати Максима від неї.

— Припини! Що ти тут цирк влаштовуєш?

Йому майже вдалося відтягнути Максима.

— Максиме, Максиме! Звідки ти? Чому ти з групою? Мені Вася сказав, що тебе забрали назад твої батьки…

Олександра вихопила Максима в неї з рук, притисла до себе. Не втрималася:

— Таких, як ваша сім’я, до дітей не можна підпускати. Категорично!

І розвернулася, несучи тихенько підвиваючого Максима. А жінка залишилася стояти, не розуміючи, що сталося. Потім перевела погляд на чоловіка. Той мовчав.

— Васю, що все це значить?

— Свєточко… я тобі все поясню, і ти зрозумієш, що я вчинив абсолютно правильно.

— Мені здається, що пояснення вже не потрібні.

Жінка витягла телефон.

— Свєта, ти робиш помилку! Подумай сама, кому ти потрібна з дитиною? І батькові гроші не допоможуть! А ще я всім розповім, яка ти! Розповім, що ти гуляща, п’єш…

Вона вражено опустила телефон.

— Ти що зараз, погрожуєш мені? — жінка гірко розсміялася. — Як же добре, що ми зустріли Максима! От я як знала, що цей хлопець відкриє мені на тебе очі.

Вона піднесла телефон до вуха.

— Татусю, привіт. Ти не проти, якщо ми з Катрусею трохи поживемо у вас? Так, ми прийдемо самі. Чоловік? Тату, в мене більше немає чоловіка. Лише на папері, і то тимчасово.

Усього цього Олександра Сергіївна вже не бачила. Вона, залишивши всю групу на другого вихователя, бігла щосили до будівлі дитячого будинку, притискаючи Максима до себе. Хлопчика роздягли, поклали, щоб оглянути. Переконатися, що колишній тато йому не нашкодив. І вона присіла поруч.

— Максим…

Він раптово повернувся до неї.

— Сонечко… Розумієш, просто так сталося. Але…

Олександра замовкла. Вона не знала, що сказати. Максим заснув, наплакавшись, і вона вийшла з кімнати.

Увечері її запросив до себе директор. Увійшовши, вона відразу побачила ту жінку — Світлану. З нею був якийсь літній чоловік. Світлана одразу підхопилася, кинулася до неї.

— Як Максим?

Олександра Сергіївна холодно подивилася на неї.

— А як ви думаєте?

Директор підвівся.

— Олександро, зачекайте. Тут не все так просто…

І тоді заговорила Світлана:

— Розумієте, я не мала жодного уявлення, що Василь повернув Максима в дитячий будинок. Дуже важко я виношувала дитину, майже весь час — у лікарні… Василь сказав мені, що приходила мама Максима, благала повернути їй сина. Нібито й сам Максим плакав і просив цього. Я ж не звір… Звичайно, поплакала трохи. Я дуже прив’язалася до Максима, він хороший. Та й тато з мамою…

Вона поглянула на літнього чоловіка. Той поклав їй руку на плече.

— Василь… він виявився не дуже хорошим. Річ у тім, що мій тато дуже заможний, і тепер я розумію, що саме через це Василь і одружився зі мною. А я вірила, що почуття — щирі! А тепер спливли деякі подробиці… окрім Максима. Загалом, ми розлучаємося. Василь все приховував, бо сам він нічого не вартий. Працював у батька… Точніше, зарплату отримував, бо працювати, як виявилось, не любить. Скажіть… як мені вчинити, щоб повернути Максима? Я собі не пробачу, якщо цього не зроблю…

І Світлана заплакала. Директор подумав.

— Я пропоную спочатку поговорити з Максимом. Не факт, що хлопчик все зрозуміє, а якщо зрозуміє — ми просто через суд скасуємо відмову, як підроблену вашим колишнім чоловіком.

Світлана встала.

— Покажіть, куди йти.

Вони йшли коридором, і серце Олександри бухкало в такт крокам. Вона молилася, щоб Максим пробачив Світлану. До кімнати було ще далеко, коли її двері відкрилися. Звідти вийшов Максим — і раптом завмер. Він побачив людей, які йшли до нього. Завмер…

Олександра Сергіївна уважно дивилася на хлопчика, готова будь-якої миті кинутися заспокоювати. Але цього не знадобилося. Максим раптом зробив крок уперед і прошепотів:

— Мамо… Дідусю…

Світлана кинулася вперед, а Максим — їй назустріч. За секунду вона вже тримала його в обіймах. Тут і дідусь підійшов. Вони стояли, обійнявшись, а Світлана шепотіла:

— Пробач, пробач мені… Я не знала, що тато Вася так зробив… Підемо додому? Там на тебе Катруся чекає… І котик за тобою скучив… Пробач нас усіх…

Директор закрив очі на всі правила і відпустив Максима зі Світланою та її батьком. Але сказав, що щодня, у денний час, до рішення суду, хлопчик повинен бути в дитячому будинку. Вони погодилися на все.

Олександра стояла на ґанку, проводжаючи поглядом чоловіка, який ніс Максима на руках, і Світлану, яка тримала його за руку. Яке ж дивне життя… Такі повороти, що лише тримайся. Потім вона зітхнула і повернулася до дверей. Вчора привезли дуже складну дівчинку, треба буде спробувати з нею поговорити…