Олексію 35 років. Він — успішний архітектор, чиї проєкти перемагають на міжнародних конкурсах. Але вдома він — просто «Льошенька», який не може піти на побачення, не спричинивши у матері, пані Елеонори, серцевий напад.
Для всього світу Олексій — впевнений у собі чоловік. Але варто йому переступити поріг батьківської квартири, як він зменшується в розмірах. Пані Елеонора, колишня акторка обласного театру, зберегла величну манеру триматися і ще величнішу здатність страждати.
— Льошенько, ти затримався на десять хвилин, — вона лежить на дивані з вологим рушником на лобі. — Я вже випила всі краплі. Ти ж знаєш, моє серце — це кришталева ваза. Один стрес — і все.
— Мамо, я ж попереджав, що у нас здача проєкту, — втомлено каже Олексій, розв’язуючи краватку.
— Проєкти… — зітхає вона. — Проєкти залишаться, а мати у тебе одна. Твій батько теж вічно кудись поспішав, поки не пішов від нас назавжди. Ти хочеш, щоб я теж пішла швидше?
Олексій мовчить. Він знає цей сценарій напам’ять. Його почуття провини — це пальне, на якому працює «життєзабезпечення» Елеонори.
Все змінилося, коли в житті Олексія з’явилася Катя. Вона була не просто дівчиною — вона була вітром, який вимітав затхлий запах ліків із його душі. Коли Олексій вперше не прийшов додому ночувати, попередивши матір, Елеонора не дзвонила. Вона просто «вимкнулася».
Вранці він знайшов її на підлозі в кухні. Вона була при свідомості, але дивилася в стелю порожніми очима.
— Лікарі кажуть — психосоматика на фоні гострого відчуття покиненості, — шепотіла вона в лікарні. — Олексію, я не забороняю тобі кохати. Боже збав! Будь щасливим. Але знай: щоразу, коли ти зачиняєш двері з тією жінкою, моє серце зупиняється на кілька секунд. Це просто фізіологія, нічого особистого.
Катя чекала в коридорі. Вона бачила, як Олексій виходить із палати — згорблений, згаслий, з очима побитого собаки.
— Вона маніпулює тобою, Олексію, — прямо сказала Катя. — Це професійний емоційний тероризм.
— Ти не розумієш, у неї справді тиск 180! — вигукнув він. — Я не можу її вбити заради свого щастя!
Елеонора змінила тактику. Вона стала «святою мученицею». Тепер вона сама виштовхувала Олексія з дому: «Йди, йди до своєї Катрусі. Не звертай уваги, що в мене рука німіє. Якось дотягнуся до телефону, викличу швидку».
Олексій опинився в пеклі. Перебуваючи з Катею, він кожні п’ять хвилин перевіряв телефон. Він не кохався — він чекав звістки про смерть. Його лібідо зникло, його творчість перетворилася на механічне креслення. Одного вечора Катя поставила ультиматум:
— Або ми переїжджаємо в інше місто, де ти вимкнеш телефон на вихідні, або ми розходимося. Я не хочу бути третьою в ліжку з твоєю мамою та її тонометром.
Олексій прийшов додому, щоб зібрати речі. Елеонора зустріла його в дверях. Вона не кричала. Вона просто почала повільно сповзати по стіні, тримаючись за ліву сторону грудей.
— Їдь… — прохрипіла вона. — Будь щасливим… Ключі від сейфа в другій шухляді… Там гроші на похорон…
Трагедія розгорталася за всіма канонами класичної драми. Елеонора, закинувши голову назад, почала повільно, наче в сповільненій зйомці, сповзати по стіні, вкритій дорогими шовковими шпалерами. Її пальці, наче сухі гілки, чіплялися за повітря, поки вона слабким, тремтячим голосом не прошепотіла свій «останній» заповіт.
Витягнувши з кишені халата важку зв’язку, вона простягнула синові ключі від старого сейфа, де, за її словами, лежали відкладені на чорний день гроші «на похорон та гідне прощання». Олексій відчув, як серце провалилося кудись у порожнечу. Його пальці розтиснулися, і важкі валізи ледь не полетіли на паркет. У цей момент він був готовий кинути все — свою кар’єру, плани на майбутнє, власну гідність — аби тільки не бачити, як згасає його мати.
Але тишу розірвав впевнений стукіт підборів. У квартиру, не чекаючи запрошення, зайшла Катя. Її погляд був холодним і аналітичним. Вона не кинулася в істериці піднімати майбутню свекруху, не стала голосити і не побігла за склянкою води. Замість цього вона спокійно дістала з сумочки смартфон і, не відводячи погляду від обличчя Елеонори, набрала номер.
— Павле Івановичу? Добрий вечір. Вибачте, що турбую в позаробочий час. Так, у нас знову гострий криз, ситуація критична. Під’їжджайте, будь ласка, негайно з бригадою і повною реанімаційною екіпіровкою. Ми прийняли рішення: будемо госпіталізувати хвору в інтенсивну терапію мінімум на два тижні. Режим суворий — повна ізоляція від родичів, жодних відвідувань, щоб не хвилювати серцевий м’яз. Так, і телефон ми теж вилучаємо згідно з протоколом, це ж кардіологія, будь-які зовнішні контакти під забороною.
Елеонора, яка ще секунду тому хрипіла, імітуючи передсмертну агонію, і дивилася скляними очима в стелю, раптом різко відкрила одне око. Ефект був настільки раптовим, що Олексій мимоволі здригнувся.
— Яка ще ізоляція? — голос матері, який до цього ледь жеврів, раптом став напрочуд чітким, дзвінким і сповненим обурення. — Мені не потрібна ніяка лікарня! Мені просто треба полежати… тут, у своєму ліжку… вдома… щоб Льошенька був поруч і тримав мене за руку. Це найкращі ліки.
— Ні, Елеоноро Марківно, — Катя зробила крок вперед і нахилилася прямо до обличчя «вмираючої», дивлячись їй в очі з лякаючою прямотою. — Якщо у вас настільки важкий стан, що дорослий син не може вийти за поріг без ризику вашої смерті, значить, вам потрібен професійний цілодобовий нагляд реаніматологів, а не архітектор поруч. Ви ж знаєте Павла Івановича? Це мій батько. Він завідувач міського кардіоцентру і людина старої школи. Він терпіти не може «театрів», він любить чіткі діагнози, аналізи та сувору дисципліну. Якщо він приїде і не знайде патології — повірте, його гнів буде гіршим за будь-який напад.
Поки Елеонора, спантеличена несподіваним відсічем, намагалася гарячково вигадати нову лінію захисту, Олексій стояв наче громом уражений. Слова Каті посіяли в його душі зерно сумніву, яке миттєво проросло. За її мовчазною порадою — лише один виразний кивок у бік коридору — він пішов у глибину квартири, до старої комори, де роками зберігався непотріб.
Там, серед нафталінового запаху старих театральних костюмів, у яких Елеонора колись блищала на сцені, він почав шукати. Його руки тремтіли, коли він нарешті намацав ту саму потерту шкіряну сумку. Саме з нею мати нібито кожні два тижні ходила до найкращих лікарів міста протягом останніх п’яти років, повертаючись звідти з сумним обличчям і новими рецептами.
Він почав обмацувати дно і раптом відчув щось тверде під пальцями. За підкладкою, у майстерно зробленій потайній кишені, він виявив цілий стос паперів, скріплених скріпкою. Це були справжні результати аналізів, виписки з приватних клінік та висновки консиліумів, які мати ретельно приховувала.
Олексій гортав сторінки, і з кожним рядком його обличчя ставало все блідішим. Він не вірив власним очам. Кожна печатка, кожен підпис лікаря кричали про одну й ту саму правду: «Серцевий ритм у межах вікової норми», «Артеріальний тиск стабільний», «Судини в ідеальному стані, ознак стенокардії не виявлено». У графі «Рекомендовано» чорним по білому значилося: помірні фізичні навантаження, прогулянки на свіжому повітрі та — що було найбільш іронічно — зменшення споживання міцної кави.
Але на самому дні лежав рецепт на препарат, назву якого Олексій бачив уперше. Швидкий пошук у телефоні дав відповідь, що обпалила йому мозок. Це був не серцевий засіб. Це був легкий судинорозширювальний препарат, побічним ефектом якого було штучне викликання короткочасного почервоніння обличчя, пітливості та легкої задишки.
Це був її грим. Ідеальний хімічний інструмент для створення переконливої ілюзії «серцевого нападу» саме в ті моменти, коли син намагався відстояти своє право на особисте життя.
Коли Олексій повернувся у вітальню, його погляд змінився назавжди. У руках він міцно тримав медичну картку та ті самі приховані папери. Елеонора, яка вже встигла зручно вмоститися на дивані, побачивши ці аркуші, миттєво зрозуміла: завіса падає, і фінальні титри вже близько.
Вона не стала більше грати слабкість. Зі спритністю, якій заздрили б молоді гімнастки, вона піднялася з дивана, одним рухом поправила зачіску, що нібито розкуйовдилася під час «нападу», і сіла в крісло, закинувши ногу на ногу. Жодної слабкості в руках. Жодного хрипу в легенях. Тільки холодний, колючий погляд.
— Ти не мав права там порпатися, Олексію, — холодно, майже сталевим тоном промовила вона, дивлячись на сина. — Це моє особисте життя, мої таємниці. Ти вчинив підло, вломившись у мій простір.
— Твоє особисте життя? — голос Олексія нарешті прорвався, він тремтів від суміші люті, образи та нестерпного болю. — Мамо, твоє «особисте життя» — це моє життя, яке ти власноруч перетворила на попіл! П’ять років! Тільки вдумайся: п’ять років я жив у постійному, тваринному страху, що ти помреш щоразу, коли я затримаюся на роботі на зайву годину чи захочу піти в кіно. Ти свідомо пила таблетки, щоб виглядати хворою? Ти купувала мою увагу, мою присутність, мою енергію ціною моєї свободи і мого щастя!
Елеонора випрямила спину, наче на сцені перед королівською родиною. Зараз вона грала свою останню велику роль — роль ображеної, незрозумілої королеви-матері.
— А як інакше мені було втримати тебе? — вигукнула вона, і в її голосі вперше почулися справжні емоції. — Ти б пішов! Ти б зник у своїх кресленнях, у своїх відрядженнях, у обіймах цієї… дівчини! Ти б кинув мене одну в цій порожнечі, у цій квартирі, де кожен куток нагадує про минуле. Я дала тобі все, я поклала свою молодість і свою кар’єру на твій вівтар! Хіба я, як мати, не заслуговую на те, щоб ти просто був поруч до мого останнього подиху?
— Ти заслуговуєш на правду, мамо, — дуже тихо, майже пошепки сказав Олексій, і від цієї тиші Елеонорі стало по-справжньому страшно. — А правда в тому, що ти здоровіша за мене. Бо моє серце ти щойно розбила по-справжньому, без жодних таблеток.
Олексій більше не кричав. Вибух емоцій змінився крижаним спокоєм — станом, коли людина приймає найважче рішення у своєму житті. Він не звертав уваги на матір, яка почала щось схлипувати про невдячність. Він просто підійшов до дверей, підняв свої валізи і твердо виніс їх на сходовий майданчик.
— Я переїжджаю до Каті. Прямо зараз. Сьогодні, — він зупинився на порозі, не повертаючи голови. — Твоїх заощаджень, які ти так дбайливо відкладала «на похорон», якраз вистачить на те, щоб найняти професійну помічницю по господарству, яка буде купувати тобі продукти і прибирати квартиру, якщо тобі справді стане важко. Але запам’ятай: я більше не твій домашній лікар, не твій анестезіолог і не твій глядач.
— Ти повернешся! — крикнула Елеонора йому в спину, і в цьому крику було стільки злості та розпачу, що Катя мимоволі притиснулася до Олексія. — Ось побачиш! Коли в мене справді трапиться біда, коли я дійсно захворію, ти не повіриш мені! Ти будеш картати себе все життя, ти проклянеш цей день!
Олексій на секунду зупинився біля ліфта. Він глибоко вдихнув повітря, яке вперше за довгі роки не пахло ліками.
— Можливо, ти права, — сказав він, дивлячись на зачинені двері квартири. — Але це та ціна, яку ти сама призначила за свій багаторічний спектакль. Хлопчик, який кричав «вовки», зрештою залишився сам. Якщо тобі дійсно буде погано — просто дзвони у «швидку». Вони приїдуть до пацієнта, виконають свою роботу і поїдуть. Вони приїдуть до людини з діагнозом, а не до сина, яким можна маніпулювати.
Минуло пів року. Життя, яке раніше здавалося суцільним болотом провини, раптом розквітло яскравими барвами. Олексій та Катя одружилися на скромній церемонії, де було багато світла і сміху. Спочатку, за інерцією старого страху, Олексій кожні кілька годин поривався схопити телефон і подзвонити матері, щоб дізнатися, чи вона ще дихає. Але Катя щоразу м’яко, але впевнено зупиняла його руку, нагадуючи, що свобода — це також і відповідальність за власні кордони.
Сталося дивне перетворення. Залишившись без свого головного і єдиного «глядача», Елеонора Марківна раптом… дивовижним чином одужала. Коли театральна сцена спорожніла, а світло софітів згасло, грати хворобу стало просто нудно. Виявилося, що самотність у чотирьох стінах — це не те, чого вона хотіла насправді.
Замість того, щоб вмирати на дивані, вона почала ходити в басейн, щоб тримати м’язи в тонусі. Вона згадала про свою колишню професію і записалася в клуб ветеранів сцени, де нарешті знайшла вдячну аудиторію для своїх історій. Ба більше, вона навіть завела легкий, ні до чого не зобов’язуючий роман із сусідом по дачі, відставним полковником, який не терпів скарг на здоров’я. Коли немає кого шантажувати провиною, людині доводиться вчитися жити самостійно — і Елеонора виявилася дуже старанною ученицею.
Олексій нарешті відчув, що його професійний застій закінчився. Він почав малювати і проєктувати не в коротких перервах між материнськими «нападами», а за чистим натхненням. Його проєкти стали сміливими, масштабними, наповненими повітрям.
Він нарешті зрозумів головний урок цього болючого досвіду: іноді, щоб по-справжньому врятувати батьків, треба мати мужність дозволити їм відчути холод і порожнечу самотності. Тільки так, через цей крижаний душ, вони згадують, що в них є власні ноги, щоб міцно стояти на землі, і власне серце, яке має битися для життя, а не для маніпуляцій тими, кого вони люблять. Справжня любов — це не кайдани провини, це два вільних серця, що обирають бути поруч без жодного примусу.
