Коли вона дізналася, що чекає на дитину, хотіла розповісти тобі. Тільки натрапила в соцмережі на твоє фото з дівчиною й підпис «Скоро одружуюсь», вирішила не псувати тобі щастя. Видалила свою сторінку у соцмережі й сама виховувала хлопчика. Родичів у неї, сам знаєш, не було — виросла у дитбудинку.
Про проблеми з серцем дізналися на медогляді. Пила якісь ліки, ніколи не скаржилася. Відійшла у вічність раптово — прямо на роботі. Данило хороший, спокійний, але тепер зовсім сам. Поки що я забрала його до себе. Та назавжди залишити не можу: у мене і так повна хата — чоловік, який часто хворіє, і троє власних дітей. Подумала про тебе. Це ж твій рідний син. Розумію, новина не з приємних — особливо для твоєї дружини. Але вважаю своїм обов’язком повідомити. Якщо найближчим часом його ніхто не забере в сім’ю, то Далина відправлять у дитбудинок. Сам розумієш, яка там доля його чекає.
Вибач за турботу, але в пам’ять про Віру я повинна була так вчинити. Вона часто згадувала тебе й говорила лише добре. Маючи твоє ім’я та прізвище, я знайшла тебе тут. Фото бачила у неї вдома — Віра берегла його для сина. Данило знає, що у нього є батько.
Чекаю на відповідь. Якщо відмовишся забрати хлопця, я зрозумію. Та й твоя дружина навряд чи погодиться, їй, напевно, буде важко. Мій номер — 47, живу поруч із Вірою.
З повагою, Ольга».
Оксана зблідла від прочитаного. Оце так новина! Виходить, ще до їхнього знайомства в Олексія була інша дівчина. Він ніколи нічого не розповідав. А тепер виявляється — у нього є син. Що робити? Як чоловік сприйме цю новину? Чи захоче визнати того Данила? А мені що робити?
В Оксани й Олексія підростав власний син — Єгор. Чоловік обожнював його. Вони навіть замислювалися про другу дитину, мріяли про донечку. Квартира — простора, трикімнатна. Нещодавно змінили автомобіль, відкладали гроші на подорож до Італії.
І тут раптом — Даня.
“Навіщо мені чужа дитина? Та ще й від колишньої жінки чоловіка. Хто взагалі була та Віра і який у неї виріс син? Виходить, хлопчикові десь сім-вісім років, школяр”, — всі ці думки не давали спокою жінці.
— Ксюшо, я прийшов! — сказав Олексій із порога. — Усе купив, як ти просила. Телефон удома забув, ніхто не дзвонив? А то ж як завжди: коли він під рукою — тиша, тільки залишиш — і всім терміново потрібен!
— Ні, Льошо, ніхто не дзвонив… Ось твій телефон, — подала йому Оксана.
«А що як він зараз побачить повідомлення, й здогадається, що я дивилася його листування та приховала правду?» — промайнула думка у дружини. «Треба потім, коли засне, тихенько взяти телефон й видалити листа. А ще краще — заблокувати цю Ольгу, щоб більше не писала. Нічого, придумають щось із тим хлопчиком, не пропаде він. Може, усиновлять хороші люди…» — думала Оксана.
Коли чоловік заснув, вона крадькома дістала телефон й спробувала стерти повідомлення. Та воно не зникало. Скільки разів вона не тиснула на кнопку «Видалити» — усе марно.
«Мабуть, з інтернетом щось», — вирішила вона. — «Завтра ще раз спробую». І лягла спати.
Вночі Оксані снився дивний сон. Жінка з довгим чорним волоссям простягала їй гарненьку маленьку дівчинку й благально повторювала:
— Допоможи… будь ласка, допоможи…
Оксана намагалася взяти дитину, та руки проходили наскрізь, ніби крізь туман. Вона скрикнула й прокинулася вся в холодному поту.
“Дивний сон… Це, мабуть, від переживань”, — заспокоювала себе жінка.
Вранці чоловік, поснідавши, поїхав на роботу. Телефон, звісно, взяв з собою. Оксана відвела Єгора у садочок й вирушила працювати, але думки весь час поверталися до того хлопчика. Який він? Чи схожий на Олексія?
Після роботи заїхала до подруги Лариси, якій завжди могла виговоритися.
— Ксюшо, навіщо воно тобі треба? — знизала плечима Лариса, вислухавши її. — Мало хто й від кого дітей у світ приводить. Що тепер, життя собі ламати? Треба було тій Вірі головою думати.
— Ларо, та як же так… Він же тепер самотній на цьому світі — несміливо заперечила Оксана.
— Та годі! — відрізала подруга. — Знала ж, що серце хворе. Могла б завчасно подбати, що буде з хлопцем. А так… Немає матері — пристосуються й у дитбудинку. Не перший, не останній. Видали те повідомлення й живи спокійно.
Увечері Оксана знову дочекалася, коли чоловік піде у ванну, й узяла телефон. Але листа так і не вдалося стерти. Щось не виходило у месенджері. “Мабуть, доведеться сказати правду. Все одно дізнається. Тож, краще нехай раніше, ніж потім”, — вирішила жінка.
— Льошо, — несміливо почала вона, — а що б ти зробив, якби раптом дізнався, що у тебе є дитина? — жінка помовчала, а потім додала. — На стороні.
— Та годі, якась нісенітниця, — відмахнувся він. — Цього бути не може.
— А Віра? — запитала жінка. — Якби вона тобі сина привела, щоб ти робив?
— Скільки років минуло, який ще син? Я про неї й не згадую давно. Було — та й минуло. Подобалася вона мені, зустрічалися трохи. Потім, коли приїжджав у селище до батьків, ще кілька разів бачив її, у гості кликала. Але я ніколи нічого їй не обіцяв. Батьки переїхали, і я більше там не бував. А потім зустрів тебе.
— Не можу більше приховувати, це неправильно, — зітхнула Оксана. — У тебе є син, Льошо. Його звати Данило. Віра нещодавно відійшла у вічність, серце підвело… А хлопчика, мабуть, уже віддали у дитбудинок. Сусідка її написала тобі у соцмережі. Я прочитала. Зайди у повідомлення, сам подивись.
Олексій приголомшено подивився на дружину, взяв телефон і прочитав листа.
— Оце так неочікувано, несподівано. Чому ж Віра нічого не сказала? Я б допомагав грошима… Оксано, що тепер робити?
— Я й сама не знаю, що робити, — зізналася вона. — Але треба вчинити по совісті. Їхати й забирати хлопчика. Не місце йому у дитбудинку. Він тобі рідний. А дитина не винна ні в чому.
Олексій зітхнув. Оксана обняла його.
— Давай завтра й поїдемо.
Наступного дня вони приїхали за вказаною адресою й постукали у вікно. Двері відчинила жінка у халаті.
— Алексію? То ви? Проте ж приїхали… Ну, заходьте. Данило уроки робить.
У домі пахло ліками. В одній кімнаті на ліжку лежав чоловік. В іншій грали діти. А у кутку, за столом, у картатій сорочці й спортивних штанах сидів хлопчик із чорним волоссям — читав книжку.
— Даню, йди-но сюди, до тебе гості, — покликала Ольга.
— До мене? Хто? — здивувався хлопчик. Він не знав чоловіка й жінку, що стояли у дверях.
— Привіт, Даню. Я твій батько, — несміливо сказав Олексій. — Я не знав про тебе. Тітка Оля знайшла мене й написала. Як ти?
— Тітка Оля мене не ображає. А скоро я поїду у дитячий будинок. Там багато дітей і буде весело. А коли виросту — стану футболістом, — серйозно відповів він.
Хлопчик був дуже схожий на маму: ті ж чорні очі, ті ж риси обличчя.
— Даню, а поїдеш до нас? У тебе буде своя кімната і молодший брат — Єгор. Ви потоваришуєте. Разом у футбол гратимете.
— Брат? У мене? — хлопчикові очі загорілися.
— А я дружина твого тата, — усміхнулася Оксана. — Буду дуже рада, якщо ти житимеш із нами.
Данило знизав плечима й подивився на Ольгу.
— Ой, чого ж ми стоїмо? — підхопилася та. — Ходімо чай пити. У мене є цукерки й зефір. Даня дуже любить рожевий.
На тісній кухні сіли пити чай. Хлопчик нишком поглядав на батька й мовчки смакував зефір, запиваючи теплим чаєм.
— Вам треба швидше оформити документи на Данила, — сказала Ольга. — Його вже почали готувати у дитбудинок. У сім’ї йому набагато буде краще, ніж там. Дякую вам, Алексію й Оксано, за добре серце, що не відвернулися від хлопчика…
Очі її наповнилися сльозами. Витягнувши з кишені халата хустинку, вона швидко витерла їх.
Після того як оформили всі формальності, хлопчика забрали у нове життя. З Єгором він одразу подружився. Оксана з Олексієм купили йому ліжко, шафу, гарний одяг і футбольний м’яч. На тумбочку біля ліжка Данило поставив рамку з маминим фото.
Одного разу Оксана почула, як він тихенько розмовляв з портретом:
— Мамочко, тато й тітка Оксана добре до мене ставляться. А ще у мене є братик Єгор. Він красиво малює динозаврів. У мене є футбольний м’яч, іноді ми ходимо на майданчик і граємо разом із татом та Єгором. Не хвилюйся, мамо, у мене все добре. Ніхто не ображає. І приходь до мене у сні частіше, я так за тобою сумую…
У Оксани защемило серце. Як же він сумує за матір’ю. Але тепер вони зможуть оточити його турботою й теплом.
Через рік в Оксани та Олексія з’явилася донечка, Софія. Брати одразу полюбили сестричку й охоче допомагали мамі доглядати за нею. Жінка жодного разу не пошкодувала, що тоді наважилася розповісти чоловіку правду й що вони разом вирішили забрати Даню. Вони вчинили по совісті — так, як і повинно бути.
