— Олексію, поясни мені одну річ: чому в тебе в кишені чек на дитячий візочок рожевого кольору, якщо нашій доньці вже шістнадцять і ти кажеш, що грошей на репетиторів немає?
Олена та Олексій вважалися «золотою парою» Вінниці. Він — головний інженер на великому підприємстві, чоловік солідний, небагатослівний, справжня скеля. Вона — вчителька української мови та літератури, жінка з бездоганними манерами та вмінням створювати затишок із нічого. Їхня донька Катруся вже готувалася до випуску зі школи, мріючи про столичний університет.
Життя родини було підпорядковане чіткому графіку. Олексій працював важко. Його посада вимагала постійних роз’їздів: щовівторка він виїжджав у «відрядження» до Житомира, де підприємство мало філію, і повертався лише в четвер увечері, виснажений, але з незмінним букетом квітів або коробкою цукерок для дружини.
— Льоша, ти так себе заїздиш, — зітхала Олена, розбираючи його сумку з документами. — Може, попросиш заступника? Тобі вже не двадцять років.
— Не можна, Ленусь. Тільки я можу там усе проконтролювати. Хочемо ж Каті на навчання назбирати? От і кручуся, — відповідав він, уникаючи її погляду.
Олена пишалася чоловіком. Подруги заздрили: «Твій Льоша — святий. Ні гулянок, ні друзів-алкоголіків, усе в сім’ю». Олена посміхалася, вірячи, що її шлюб — це фортеця, яку не здолає жоден шторм.
Того четверга Олексій повернувся пізніше, ніж зазвичай. Він кинув піджак на крісло і відразу пішов у ванну, скаржачись на страшенний головний біль. Олена, як любляча дружина, вирішила почистити його піджак перед пранням.
Вигрібаючи дріб’язок та старі талони на пальне, її пальці наштовхнулися на папірець, затиснутий у внутрішній потайній кишені. Вона очікувала побачити накладну або квитанцію з готелю «Житомир», але це був фіскальний чек із дитячого гіпермаркету.
Олена розправила папірець. «Коляска дитяча прогулянкова (рожева) — 12 400 грн. Набір пустушок (силікон) — 450 грн. Дата: 14 січня. Час: 14:30».
14 січня був вчора. Вчора Олексій запевняв її по телефону, що він на об’єкті під дощем і вітром, що в нього «немає ні хвилини перепочинку». Але чек був вибитий у Житомирі, у центрі міста, саме в той час.
— Олексію! — гукнула вона, і її голос здригнувся. Він вийшов із ванної, витираючи обличчя рушником.
— Що таке, Лен? Голова розколюється, дай спокій.
— Що це? — вона простягнула йому чек. Олексій подивився на папірець. Його обличчя на мить стало сірим, але він швидко опанував себе.
— А, це… Це заступник мій, Вітя, просив купити. У нього ж дружина народила, а в них у місті вибору немає. Я заїхав, взяв, він мені гроші віддав. Що ти так дивно на мене дивишся?
— Віктор народив? — перепитала Олена. — Його дружині п’ятдеся вісім, Олексію. Вона минулого тижня була у нас на святі з онуком. Олексій замовк. Його «скеля» почала тріскатися.
— Може, не Віктор… Може, водій. Лєна, я не пам’ятаю! Я втомлений, у мене купа справ! Що ти влаштовуєш допит через якийсь папірець?
Він вихопив чек, зім’яв його і кинув у смітник. Але зерно сумніву вже було посіяне.
Олена не була з тих жінок, що влаштовують істерики на порожньому місці. Вона була вчителькою — вона звикла аналізувати факти. Наступного вівторка, коли Олексій знову поїхав у «відрядження», вона не пішла на роботу. Вона взяла відгул, сіла у свою маленьку машину і поїхала за ним.
Вона трималася на відстані. Олексій справді в’їхав у Житомир. Але замість промислової зони, де знаходився філіал, він звернув у спальний район, до новобудов. Він зупинився біля під’їзду, дістав із багажника пакунки з продуктами і… дитячий візочок. Ту саму, рожеву.
З під’їзду вийшла молода жінка, років двадцяти п’яти. Вона посміхалася так, як колись посміхалася Олена. Олексій обійняв її, поцілував і впевнено піднявся з нею у квартиру, відімкнувши двері власним ключем.
Олена сиділа в машині, стискаючи кермо до білих вузлів на пальцях. Їй хотілося кричати, вибити скло, увірватися туди. Але вона завмерла. Вона зрозуміла: це не випадковий зв’язок. Це була система. Другий дім. Паралельний формат життя, який він вибудовував роками.
Вона чекала до вечора четверга. Олексій повернувся «виснажений», з квітами.
— Як з’їздив, любий? — голос Олени був рівним, аж занадто.
— Ой, важко, Ленусь. Звітність, перевірки… Ледве на ногах стою.
— А як там візочок рожевий? Зручна? — Олена поставила на стіл свій планшет. На екрані були фотографії, які вона зробила телефоном біля того під’їзду.
Олексій сів на стілець, не знімаючи куртки. Квіти випали з його рук.
— Лєна… я все поясню.
— Що ти поясниш? Що в тебе в Житомирі дитина, якій три місяці? Що ти купуєш їй візочок за мої та твої спільні гроші, поки наша донька економить на обідах, щоб назбирати на курси? Хто вона, Олексію?
Він закрив обличчя руками.
— Її звати Наталя. Вона була стажером у нас… Це сталося випадково, Лєна. Я не хотів тебе ранити. Я хотів, щоб усім було добре.
— Усім добре? — Олена засміялася гірким, сухим сміхом. — Ти жив на дві сім’ї! Ти обкрадав нас емоційно і фінансово! Ти брехав Катрусі, дивлячись їй в очі!
— Я люблю вас обох! — вигукнув він. — Наталя самотня, їй потрібна підтримка. А ти… ти сильна, ти завжди впораєшся. Софійка (так він назвав ту дитину) — вона ж моя донька теж! Як я міг її кинути?
Олена відчула нудоту. «Ти сильна». Це була найгірша фраза, яку можна почути від зрадника. Тебе карають за твою силу, віддаючи твої ресурси тому, хто вміє бути «слабким».
Процес розлучення обговорювали пошепки. Друзі не могли повірити, що «святий Олексій» виявився звичайним брехуном. Але найважчим був момент, коли Катруся дізналася правду.
— Тату, як ти міг? — запитала вона, коли Олексій прийшов забирати свої речі. — Ти казав, що ми — твоя єдина цінність. Ти брав мене з собою в той Житомир минулого літа, казав, що ми їдемо на екскурсію. А сам заходив до неї, поки я сиділа в машині і чекала на тебе дві години?
Олексій не знав, що відповісти. Його паралельний світ схлопнувся, залишивши по собі лише руїни. Виявилося, що Олексій протягом трьох років знімав гроші зі спільного депозиту, який вони відкладали на освіту доньки. Він купував Наталі дорогі подарунки, оплачував приватну клініку для пологів.
— Я подаю на розподіл майна, — сказала Олена адвокату. — І я хочу, щоб кожен квадратний метр був поділений справедливо. Він хоче другу сім’ю? Нехай будує її з нуля, а не на кістках нашого життя.
Олексій переїхав до Житомира назовсім. Але без вінницького комфорту, без статусу «ідеального чоловіка» та без грошей Олени його нова казка швидко почала псуватися. Наталя, як з’ясувалося, любила не стільки Олексія, скільки ті блага, які він привозив зі своєї «багатої» вінницької родини. Коли почалися суди, аліменти на двох дітей та нестача коштів, у житомирській квартирі почалися такі ж скандали, від яких він колись тікав до Олени.
Олена ж пройшла через пекло порожнечі. Їй здавалося, що всі ці двадцять років були ілюзією, фільмом, який показували на порожньому екрані. Але одного дня вона зайшла в клас, подивилася на своїх учнів і зрозуміла: вона все ще Олена Борисівна. Вона — не «дружина Олексія», вона самодостатня жінка.
Катруся вступила до Києва на бюджет. Вона сама всього досягла, не розраховуючи на батька. Одного разу, через рік, Олексій зателефонував Олені.
— Лєна… я зробив помилку. Там усе не так. Софійка плаче, Наталя вимагає грошей, яких немає. Я сумую за нашим спокоєм. Можна я приїду? Просто поговорити.
Олена подивилася на свої руки — без обручки, але з манікюром, який вона тепер робила для себе, а не для нього.
— Олексію, у нашому житті більше немає «паралельних форматів». Є тільки одна дорога — вперед. І на тій дорозі для тебе немає місця.
Вона поклала слухавку. На її кухні пахло не котлетами для втомленого чоловіка, а лавандою та новою книгою. Вона нарешті навчилася бути сильною не тому, що треба було підтримувати його брехню, а тому, що вона справді була такою.
Брехня — це кредит, який рано чи пізно доводиться повертати з величезними відсотками. Олексій думав, що він такий спритний, що зможе обдурити долю. Але доля просто чекала на правильний чек у правильній кишені. Тепер у Вінниці про них не говорять як про «золоту пару». Говорять про жінку, яка змогла встати після найболючішого удару в спину. І це, мабуть, набагато вищий статус.
