Максим завжди вважав, що життя — це велика шахівниця, де люди діляться на фігури та гравців.
Себе він, звісно, бачив гросмейстером. Маючи приємну зовнішність, гострий розум і вроджений талант маніпулятора, він задихався в тісному офісі менеджера середньої ланки.
Його амбіції вимагали розкоші, яку він бачив лише в Instagram-профілях багатіїв. «У цьому світі або ти маєш зв’язки, або ти працюєш на того, хто їх має», — часто повторював він собі.
Його план дозрів миттєво, коли на одній із бізнес-конференцій він зустрів Олену. Вона була тиха, трохи сором’язлива, ховалася за великими окулярами й намагалася бути непомітною в натовпі акул бізнесу. Але Олена була єдиною донькою Віктора Павловича, власника будівельної корпорації.
Для Максима вона стала не жінкою, а «інвестиційним проєктом». Він діяв обережно: вивчив її улюблені книги, дізнався, яку каву вона п’є, і «випадково» з’явився в її житті саме тоді, коли вона почувалася самотньою.
За місяць він став для неї ідеалом — уважним, терплячим і, як їй здавалося, щирим. — Максиме, ти єдиний, хто бачить у мені людину, а не просто спадкоємицю, — зізналася якось Олена. — Мені байдуже на статки, Олено. Я просто хочу бути поруч, — відповів він, відчуваючи всередині лише холодний розрахунок. Проте в житті Максима була інша жінка — Христина. Яскрава, емоційна модель, яку він кохав по-справжньому. Саме їй він приносив дорогі подарунки, куплені на останні гроші, і саме з нею планував своє справжнє майбутнє. — Ти справді збираєшся на ній одружитися? — запитала Христина, розглядаючи новий діамантовий браслет. — Це просто бізнес-проєкт, малюк. Вона — мій вхідний квиток у вищий світ. Потерпи трохи, я виведу активи, і ми поїдемо жити в Дубай чи на Мальдіви. Моє серце належить лише тобі. Весілля з Оленою було розкішним. Максим посміхався на камери, тримаючи дружину за руку, а в кишені вібрував телефон від повідомлень Христини.
Віктор Павлович, тесть Максима, спочатку був підозрілим: — Олена для мене — все. Зробиш її щасливою — дам усе. Образиш — дістану з-під землі. Максим впевнено прийняв посаду віцепрезидента. Його гра почалася.
Минуло пів року. Максим став майстром логістики. Вдень він будував кар’єру, вечорами вдавав втому перед Оленою, а вихідні присвячував Христині, возячи її на елітні курорти під виглядом «ділових відряджень».
Вдома Олена намагалася створити затишок, готуючи вишукані вечері. — Максе, ти став таким відчуженим. Ми тільки про контракти й говоримо, — казала вона. — Це заради нас, люба. Я хочу, щоб твій батько мною пишався, — відповідав він, від якого віяло холодом.
Але Олена не була дурною. Пелена з очей почала спадати, коли вона побачила в його телефоні сповіщення від Христини: «Дякую за подарунок , котику. Чекаю на вечір». Вона не влаштувала істерики. Вона була донькою свого батька. Олена почала власне розслідування. Максим, засліплений власною «геніальністю», почав виводити мільйони через фіктивні фірми під час будівництва ТЦ. Будівництво торговельного центру виходило на фінальний етап.
У кабінеті пахло кавою й свіжими кресленнями.
Максим переглядав кошторис і крутив у руках ручку. — Якщо ми змінимо постачальника фасадного скла, різниця буде майже півтора мільйона, — сказав фінансовий директор.
— Якість? — Формально відповідає нормам. Трохи тонше, інший коефіцієнт ударостійкості. Але в документах усе чисто.
Максим усміхнувся. — Головне — щоб у документах було чисто. Через тиждень з’явилася нова компанія-підрядник із бездоганним сайтом і гучною назвою. Власником значився чоловік із провінції, який навіть не підозрював, що його дані давно куплені разом із копією паспорта.
Реальним бенефіціаром був рахунок у латвійському банку, доступ до якого мав лише Максим. Увечері він сидів у машині біля набережної й дивився, як у телефоні з’являється підтвердження переказу. 1 482 000. Комісія — мінімальна. Ризик — контрольований.
Він перевів частину грошей далі, через ще одну прокладку, залишивши собі «премію» за кмітливість. Телефон засвітився повідомленням від Христини: «Ти обіцяв сюрприз». Максим зайшов у ювелірний бутік.
— Потрібен браслет. Діаманти, але без зайвої показності. — Бюджет? — Не обмежений. Коли продавець озвучив суму, Максим навіть не моргнув.
Гроші вже не здавалися йому цифрами. Це був доказ того, що система працює. Виходячи з магазину, він на мить зупинився. У скляній вітрині відбивалося його обличчя — впевнене, зосереджене, майже холодне.
Десь у глибині промайнула думка: якщо аудит знайде різницю в специфікаціях, це можна буде пояснити «оптимізацією витрат». Він швидко відкинув її. У цій грі виграє той, хто думає на три ходи вперед. А він завжди думав на чотири. Він не знав, що кожен документ уже був на столі у Віктора Павловича, а детективні звіти фіксували кожну зустріч із Христиною.
На черговому обіді Віктор Павлович пообіцяв переписати на нього частину акцій. Максим був на сьомому небі. Він побіг до Христини: — Ми це зробили! Наступного тижня я стану співвласником імперії! Але в понеділок замість паперів на акції в кабінеті тестя його чекали адвокати, аудит і Олена з холодним, рішучим поглядом.
— Це результати твоїх крадіжок, Максиме, — сказала вона, кидаючи папку на столі. — Ти думав, я слабка? Ні, я просто була щирою.
Тепер ти маєш годину, щоб зібрати речі й піти з мого життя ні з чим. Коли Максим кинувся до Христини, та навіть не відчинила дверей: — Мені не потрібен невдаха з боргами. Я витратила на тебе пів року, сподіваючись на діаманти, а не на твої судові позови. Максим опинився на самому дні. Його прізвище стало токсичним, друзі зникли, а все майно було конфісковано за борги перед компанією.
Минуло три роки. Тепер Максим працював виконробом на невеликому будівництві в іншому місті. Його руки стали мозолистими, а обличчя — суворим. Одного дня на об’єкт приїхала комісія, і серед інвесторів він впізнав її. Олена виглядала розкішно. Вона знайшла своє щастя з лікарем-хірургом, з яким познайомилася на волонтерському проєкті. Вони зустрілися поглядами.
— Тепер я принаймні будую щось справжнє, а не повітряні замки з брехні, — чесно сказав Максим. — Я пробачила тебе, — тихо відповіла Олена. — Не заради тебе, а заради власного спокою. Олена поїхала до свого справжнього життя, а Максим повернувся до роботи. Він зрозумів найголовнішу істину: успіх, побудований на використанні інших, завжди розсипається в прах.
Справжнє життя починається лише там, де закінчується брехня.
Минуло два роки. Олена сиділа на терасі невеликого будинку в передмісті, тримаючи в руках горнятко трав’яного чаю. Поруч, на дерев’яному столі, лежали ескізи її нового благодійного центру.
Її чоловік, Андрій, щойно повернувся після нічної зміни в госпіталі. Він не запитував про минуле — він просто був поруч, справжній, виснажений роботою, але з теплими очима, в яких не було подвійного дна.
Як би ви діяли на місці Олени: пробачили б, знищили б репутацію чи обрали холодний юридичний шлях?
