У маленькому містечку на околиці Києва жила пані Олена, жінка років шістдесяти п’яти, яка вже п’ять років як вийшла на пенсію.
Її життя було спокійним, розміреним, як годинник на стіні в її скромній двокімнатній квартирі.
Кожен день починався з чашки чаю з лимоном, перегляду новин по телевізору і прогулянки до найближчого ринку, де вона купувала свіжі овочі, хліб і молоко.
Пенсія в неї була невелика – ледь вистачало на комунальні платежі, ліки та їжу. Але Олена вміла економити: вона варила борщі на тиждень, пекла пиріжки з картоплею і завжди тримала в холодильнику запаси на “чорний день”.
Її чоловіка не стало десять років тому, і з тих пір вона жила сама, але не самотньо – мала доньку Вікторію, яка жила в сусідньому районі з чоловіком і двома дітьми.
Вікторія була молодшою копією матері: ті ж карі очі, той же впертий характер. Їй було тридцять вісім, вона працювала бухгалтером у невеликій фірмі, а її чоловік Андрій – водієм у службі доставки.
Життя в них було не з медом: двоє дітей – син-підліток і дочка-школярка – вимагали постійних витрат на одяг, шкільні речі, репетиторів.
Андрій заробляв небагато, а Вікторія часто скаржилася подругам, що “гроші тануть, як сніг навесні”. Вони жили в орендованій квартирі, і мрії про власне житло залишалися тільки мріями.
Одного дощового осіннього вечора, коли листя вже жовтіло на деревах, Вікторія постукала у двері матері. Олена відчинила, посміхнувшись: “Вікусю, заходь, дитино! Що тебе принесло в таку погоду? Чайку налити?”
Вікторія увійшла, струшуючи краплі з парасольки. Вона виглядала втомленою: волосся розтріпане, під очима темні кола.
“Мамо, привіт. Я ненадовго. Просто… ну, поговорити треба.” Вона сіла за кухонний стіл, де Олена вже ставила чашки. “Знаєш, у нас з Андрієм знову проблеми з грошима. Він мало заробляє, ця робота – суцільне розчарування. А ціни в магазинах!
Молоко – як золото, хліб – удвічі дорожчий, ніж торік. Діти просять нові кросівки, а я не знаю, як дотягнути до зарплати. Вчора в супермаркеті мало не розплакалася – кошик наповнила, а на касі довелося половину повернути.”
Олена слухала, киваючи головою. Вона пам’ятала свої молоді роки: теж було важко, коли виховувала Вікторію одна після того як залишилась одна.
“Доню, життя таке. Треба терпіти. Андрій – хороший чоловік, не п’є, не гуляє. Знайде кращу роботу. А зараз… ну, що я можу сказати? Може, візьми щось з мого холодильника.
У мене там сир, ковбаса, яйця. Візьми, не соромся. Я ж для тебе живу.”
Вікторія здивовано подивилася на матір. “Справді, мамо? Ну, якщо ти не проти… Тільки трохи, щоб на вечерю.”
Вона підвелася, відкрила холодильник – старенький, але повний: банки з соліннями, пачки вершкового масла, свіжі овочі.
Взявши пачку сиру і кілька яєць, вона поцілувала матір у щоку. “Дякую, мамо! Ти – найкраща. Завтра заскочу, поверну.”
Але наступного дня Вікторія не повернула, а знову прийшла. “Мамо, привіт! У нас молоко скінчилося, а діти хочуть кашу.
Можна взяти твій літр? І, може, хліба скибочку?” Олена посміхнулася: “Звичайно, бери. Що ж ти, як не рідна?” Вікторія взяла не тільки молоко, а й шматок ковбаси, пару яблук і банку огірків. “Дякую, мамо! Ти мене рятуєш. Андрій сьогодні пізно з роботи, а я втомилася готувати з нічого.”
З того дня все змінилося. Вікторія почала приходити ледь не щодня. Спочатку це були дрібниці: “Мамо, у тебе є масло? Наше скінчилося.” Потім – більше:
“Діти просять сирники, візьму сир і борошно.” Олена не відмовляла – як відмовити доньці? Вона думала: “Це тимчасово. Скоро вони на ноги стануть.” Але дні минали, а візити не припинялися.
Через тиждень Олена помітила, що її холодильник спорожнюється швидше, ніж зазвичай. Вона пішла на ринок, купила курку, овочі, молочні продукти – все на свої скромні пенсійні.
“Добрий день, пані Олено! Знову запаси робите?” – запитала продавчиня. “Так, доня приходить, допомагаю їй,” – відповіла Олена з гордістю.
Але ввечері, коли Вікторія завітала знову: “Мамо, у нас хліба нема, і м’ясо скінчилося. Можна взяти твою курку? Я половину тільки,” – Олена віддала, але серце стиснулося.
“Вікусю, а ти ж учора брала ковбасу. Може, купи сама?” – обережно запитала вона. “Мамо, зарплата тільки через тиждень!
Андрій обіцяв премію, але поки що туго. Дякую, ти – моя рятівниця!” – Вікторія поцілувала матір і пішла з повним пакетом.
Минув місяць. Олена вже звикла до щоденних візитів. Кожен раз Вікторія знаходила причину: “Діти хворіють, треба фрукти для вітамінів.” Або: “Андрій на дієті, візьму рибу з твого холодильника.”
Олена почала економити на собі: замість свіжого м’яса варила супи з кісток, пила чай без цукру, бо цукор теж “позичала” донька.
“Мамо, у тебе ж пенсія, ти одна живеш, а в нас сім’я,” – казала Вікторія, ніби виправдовуючись.
Олена мовчала, але в душі наростало невдоволення.
“Яка ж я дурна була, що запропонувала той холодильник! Тепер це як безкоштовний супермаркет,” – думала вона ночами, дивлячись у стелю.
Одного разу Олена вирішила поговорити з подругою Марією, яка жила поверхом нижче. Вони сиділи на лавці біля під’їзду.
“Маріє, уяви: моя Віка приходить щодня, спорожнює холодильник. Я ж їй раз сказала – візьми, а тепер це норма.”
Марія зітхнула: “Олено, ти ж мати. Але пенсія – не гума. Скажи їй прямо. Моя донька теж намагалася, але я одразу межі поставила. ‘Люба, – кажу, – я тобі допоможу, але не щодня. Іди працюй більше.'”
Олена кивнула: “Маєш рацію. Але як сказати? Вона ж образиться.”
Тим часом Вікторія не помічала нічого. Вона розповідала подругам: “Моя мама – золото! Завжди виручає. У неї холодильник – як у магазині, бери що хочеш.”
Андрій теж звик: “Віка, сходи до мами, візьми сир. Навіщо купувати?” Діти раділи: “Бабуся дала яблука! Вона найкраща!”
Але для Олени це ставало тягарем. Вона почала ховати деякі продукти в шафу – масло, сир, щоб хоч на вечерю лишилося.
Одного вечора, після візиту Вікторії, яка взяла останню пачку молока і шматок хліба, Олена сіла за стіл і заплакала.
“Що ж я наробила? Пенсія – 5000 гривень, а витрати ростуть. Скоро сама голодуватиму.”
Вона згадувала, як виховувала Вікторію: “Доню, треба бути самостійною. Не покладайся на інших.” А тепер донька забула ті уроки.
Наступного дня Вікторія прийшла зранку. “Мамо, привіт! У нас яйця скінчилися, і борошно для млинців. Діти просять. І, може, ковбаси шматок?” Олена мовчала хвилину, дивлячись на доньку.
“Вікусю, сідай. Поговоримо.” Вікторія здивувалася: “Що таке, мамо? Ти якась дивна сьогодні.”
Олена глибоко зітхнула. “Вікторія, і скільки це ще будеш до мене ходити і спорожнювати мій холодильник? Адже ти маєш розуміти, що пенсія в мене не безмежна. Я не хочу думати щодня після твого візиту, чи буде в мене що їсти на вечерю чи ні?”
Вікторія завмерла, тримаючи в руках пакет. “Мамо, що ти кажеш? Ти ж сама запропонувала! Я думала, ти рада допомогти. У нас же важко, Андрій мало заробляє, діти…”
“Так, я запропонувала раз! – перебила Олена, голос тремтів. – Раз, коли ти поскаржилася. Але тепер ти приходиш щодня, як до супермаркету. Візьмеш молоко, сир, м’ясо – і пішла. А я? Я на ринку стою, вибираю найдешевше, щоб тобі віддати. Вчора ти взяла останній хліб, а я вечеряла чаєм з сухарями. Ти про це думаєш?”
Вікторія почервоніла. “Мамо, ну не перебільшуй. Я ж не все беру. І поверну, коли зарплата буде. Андрій обіцяв…”
“Повернеш? – Олена підвелася, голос став гучнішим. – Скільки разів ти казала ‘поверну’? Місяць минув, а я бачила хоч гривню? Ні! Ти звикла, що мама – безкоштовний магазин. ‘Мамо, дай молоко’, ‘Мамо, дай фрукти’. А я одна живу, пенсія – копійки. Ліки купую, комуналку плачу.
Ти хоч раз запитала: ‘Мамо, тобі щось потрібно? Може, допомогти?’ Ні, тільки береш!”
Вікторія сіла, очі наповнилися сльозами. “Мамо, вибач… Я не думала, що тобі так важко. Ми ж сім’я. Ти завжди казала: ‘Діти – це все’. Я думала, ти рада, що я приходжу.”
“Рада бачити тебе – так! – відповіла Олена м’якше. – Але не рада, коли холодильник порожній. Пам’ятаєш, як ти маленькою була? Я працювала на двох роботах, щоб тобі дати освіту.
Казала: ‘Вчися, щоб не залежати від інших’. А тепер ти залежиш від мене. Андрій – чоловік, нехай шукає кращу роботу. Ти – бухгалтер, візьми підробіток. Не можна ж так, доню. Я люблю тебе, але це не допомога, це паразитування.”
Вікторія мовчала, дивлячись у підлогу. “Ти права, мамо. Я… я звикла. Андрій теж каже: ‘Сходи до мами’. Але я не хочу бути такою. Вибач. З сьогоднішнього дня – більше не візьму нічого. Обіцяю.”
Олена підійшла, обійняла доньку. “Не ображайся, Вікусю. Я не хочу сваритися. Просто давай по-іншому. Приходь на чай, на розмову. А продукти – купуй сама. Якщо дійсно скрута – скажи, допоможу разово. Але не щодня.”
Вікторія кивнула. “Добре, мамо. Дякую, що сказала. Я люблю тебе.” Вона пішла, залишивши пакет порожнім.
Після цього візити змінилися. Вікторія приходила рідше, але з подарунками: то хліб принесе, то фрукти. “Мамо, це тобі. Ми з Андрієм вирішили: він знайшов підробіток, я – фріланс. Гроші з’явилися.” Олена посміхалася: “От бачиш, доню? Самостійність – ключ до всього.”
Але історія не закінчилася на цьому. Минув ще місяць, і одного разу Вікторія прийшла з новиною. “Мамо, сідай. Я хочу розповісти, як все змінилося після твоїх слів.” Вони сіли за стіл, Олена налила чай.
“Того дня, коли ти мені все висловила, я пішла додому і розплакалася. Андрій запитав: ‘Що сталося?’ Я йому: ‘Мама сказала, що ми її об’їдаємо. І вона права. Ми поводимося, як діти, а не дорослі.’
Він спочатку образився: ‘Та ну, вона ж запропонувала!’ Але потім подумав і каже: ‘Маєш рацію. Треба змінюватися.’ Ми сіли, склали бюджет. Виявилося, ми витрачаємо на дрібниці: кава в кафе. Вирішили економити.”
Олена слухала, киваючи. “Молодці. А діти?”
“Діти теж зрозуміли. Син каже: ‘Мамо, я можу підзаробити – газети розносити.’ Дочка: ‘Я не проситиму нові іграшки.’ Ми почали готувати разом, купувати на ринку дешево.
Андрій знайшов роботу в таксі – заробляє вдвічі більше. Я взяла клієнтів на фріланс. Тепер грошей вистачає, навіть відкладаємо на відпустку.”
Олена посміхнулася: “Я рада, доню. Ті слова були важкі, але необхідні. Я шкодувала, що запропонувала той холодильник, але тепер бачу – це урок для всіх.”
Вікторія взяла матір за руку. “Мамо, дякую. Ти не тільки дала життя, а й навчила жити. Тепер я приходжу не за продуктами, а за порадами. Розкажи, як ти економила в молодості?”
Олена розсміялася. “О, то довга історія. Пам’ятаєш, коли ти була маленькою? Я працювала на фабриці, а ввечері шила сукні на замовлення.
Казала тобі: ‘Доню, гроші не падають з неба.’ Одного разу ми поїхали в село до бабусі, і там я навчилася консервувати овочі. ‘Олено, – казала бабуся, – запаси – це багатство.’ Я й досі так роблю.”
Вікторія слухала зачаровано. “А пам’ятаєш, як тата не стало? Ти не зламалася. ‘Вікусю, – казала ти, – ми впораємося. Головне – разом.’ Я тоді не розуміла, як тобі важко.”
“Важко було, – зітхнула Олена. – Пенсія по втраті годувальника – копійки. Але я не скаржилася. Працювала, вчила тебе. ‘Не покладайся на чоловіків, – казала. – Будь незалежною.’ А тепер ти така й стала.”
Вони говорили довго: про дитинство, про помилки, про мрії. Вікторія розповідала про дітей: “Син хоче в IT, дочка – малює. Ми їх підтримуємо.” Олена ділилася рецептами: “Ось, візьми рецепт борщу. Але купи продукти сама!”
З того часу їхні стосунки стали міцнішими. Вікторія приходила з онуками, вони разом готували, гуляли. Олена більше не шкодувала про той фатальний день – він став початком змін.
Одного вечора, сидячи за столом, Олена сказала: “Вікусю, життя – як холодильник: якщо не поповнювати, спорожніє. Але з любов’ю все наповнюється.”
Вікторія посміхнулася: “Мамо, ти – мій найкращий учитель. Дякую за все.
Валентина Довга
