Олена Миколаївна у 59 років мала в календарі три дати, яких вона боялася більше, ніж візиту податкової: свій день народження, Новий рік і Великдень. Проблема була не в самих святах, а в тому, що за багато років вона добровільно (чи під тиском обставин) перетворилася на «комбінат громадського харчування» для всієї родини.

Олена Миколаївна у 59 років мала в календарі три дати, яких вона боялася більше, ніж візиту податкової: свій день народження, Новий рік і Великдень. Проблема була не в самих святах, а в тому, що за багато років вона добровільно (чи під тиском обставин) перетворилася на «комбінат громадського харчування» для всієї родини.

Сценарій завжди був однаковим. За тиждень до дати Олена Миколаївна починала «полювання» на акційні продукти. Вона тягла важкі сумки, в яких дзвеніли банки з горошком і тушками курей. За два дні до свята вона закривалася на кухні. Повітря ставало густим від пари від холодцю, який варився годинами, а сама Олена ставала схожою на привид у хмарі борошна та олії.

— Мамо, ми приїдемо о другій! — весело звітувала донька Катя. — З нас тільки фрукти, добре? Бо ми нічого не встигаємо.

У день свята за столом збиралося дванадцять людей: діти з сім’ями, сестра з чоловіком, куми. Вони з’їдали за три години те, що Олена готувала три дні. Потім гості їхали, залишаючи після себе гори брудного посуду, плями від вина на скатертині та повну відсутність сил у господині.

— Олено, ну ти ж так смачно готуєш! Хто ж ще нас так нагодує? — казала сестра, вмощуючись у крісло, поки Олена втретє за вечір міняла тарілки.

Олена Миколаївна посміхалася, але всередині в неї все кричало від втоми. Після кожного такого свята вона два дні лежала з тиском і болем у спині, ковтаючи таблетки замість того, щоб насолоджуватися спогадами.

Наближався її 60-річний ювілей. Родина вже почала обговорювати меню. 

— Мам, ти ж зробиш свої фірмові крученики? — запитував син Сергій. — А Ігор просив той салат з мовою. Ну, ти знаєш.

Олена Миколаївна взяла свій зошит — той самий, де вона тепер вела «тверезий розрахунок життя». Вона вирішила порахувати повну вартість минулого Нового року.

Витрати на застілля (грудень):

1. Продукти: 4800 гривень.
2. Електрика та газ (духовка працювала 10 годин): 150 гривень.
3. Ліки після свята (від тиску та підшлункової): 400 гривень.
4. Мій час: 3 дні підготовки (24 робочі години). Якщо оцінити годину хоча б у 100 гривень — це 2400 гривень.

Разом: 7750 гривень за один вечір, після якого я почувалася вичавленим лимоном.

— А тепер, — прошепотіла вона, гортаючи сторінку, — подивимося, що я можу отримати за ці ж гроші.

Вона зайшла на сайт туристичної агенції. Гарячий тур у санаторій на Закарпатті на п’ять днів зі сніданками та процедурами коштував 8200 гривень.

— Різниця в чотириста п’ятдесят гривень, — підсумувала Олена. — З одного боку — три дні біля плити і брудний посуд. З іншого — термальні басейни, ліс і хтось інший, хто готує для мене.

У неділю, коли родина зібралася на «планову на раду», Олена Миколаївна виглядала надзвичайно спокійною.

— Отже, про ювілей, — почала донька Катя. — Я думаю, треба замовити торт, а гаряче ти, мамо, як завжди…

— Стоп, — перервала її Олена. — Цього року на мій ювілей гарячого не буде. Холодного теж. І навіть олів’є не буде.

У кімнаті затихло. Сергій навіть відклав телефон. — Мам, ти що? Ми ж хотіли по-сімейному… Солідно, шістдесят років все-таки.

— Солідно — це коли іменинниця щаслива, а не набрякла від солоної риби, — відповіла Олена Миколаївна. — Я порахувала вартість цього застілля. І я вирішила, що цього року я дарую собі подарунок. Я їду в Карпати. Сама.

— Сама? А ми? — обурилася сестра. — А як же родина? Це ж неповага! Люди ж спитають: «А де святкували?», а ми скажемо, що мати десь поїхала? Олено, це егоїзм. Це гординя якась непотрібна!

— Називайте як хочете, — Олена Миколаївна навіть не моргнула. — Якщо ви хочете мене привітати — приїжджайте завтра, ми поп’ємо чаю з цукерками одну годину. А в день мого народження я буду дивитися на гори, а не на ваші порожні тарілки. Гроші, які я зазвичай витрачаю на те, щоб вас нагодувати, я витрачу на те, щоб себе полікувати.

Тиждень до від’їзду був важким. Родичі намагалися маніпулювати. Катя казала, що діти (онуки) дуже чекали бабусиних пиріжків. Сестра натякала, що Олена «відривається від коріння». Син просто мовчав, демонструючи образу.

Але Олена Миколаївна була непохитною. Вона вперше за тридцять років купила собі новий рюкзак і зручні черевики замість святкової сукні, в якій незручно сидіти за столом.

Коли вона приїхала в готель у невеликому містечку серед гір, у неї було відчуття, що вона втекла з полону. У день народження вона прокинулася не о шостій ранку, щоб різати салати, а о дев’ятій — від променя сонця. Вона пішла на сніданок, де їй подали каву та сирники. Вона не мила після себе тарілку. Вона просто подякувала і пішла гуляти до водоспаду.

Телефон розривався від дзвінків. — З днем народження, мам! — голос Сергія звучав трохи розгублено. — Слухай, ми тут з Катьою вирішили… Коротше, ми теж замовили піцу і пішли в кіно. Знаєш, якось незвично, що ти не на кухні. Але, мабуть, ти права. Ти там як?

— Я щаслива, синку. Я дивлюся на воду і мені нічого не болить.

Олена Миколаївна повернулася через тиждень. Вона була засмагла, з іскрою в очах і без жодної ознаки втоми. У квартирі було чисто — ніякого запаху застояного жиру чи натовпу людей.

Увечері до неї завітали діти. Вони принесли квіти і… подарунковий сертифікат у спа-салон. 

— Мам, — сказала Катя, дивлячись на матір новими очима. — Ми тут подумали… Ми раніше якось не помічали, скільки ти на себе брала. Нам було просто зручно прийти на все готове. А тепер ми бачимо, що ти — це не кухня. Ти — це ти.

— Дякую, доню. Тепер так буде завжди. Свята — це для спілкування, а не для переїдання. Якщо хочете збиратися — кожен приносить свою страву, або йдемо в парк на пікнік. Моя плита більше не працює в режимі «на забій».

Олена Миколаївна закрила свій зошит. Вона викреслила з нього графу «Святкова каторга». Натомість з’явилася нова графа: «Особисті враження».

Виявилося, що прагматизм у святах — це не про жадібність. Це про повагу до свого часу і здоров’я. І, як не дивно, саме тоді, коли Олена перестала «служити» столу, родина почала бачити в ній живу людину, а не безкоштовну кухарку.

Урок від Олени Миколаївни: Не дозволяйте традиціям з’їдати ваше життя. Свято, після якого господині потрібна реанімація — це не свято, а експлуатація. Рахуйте не тільки вартість продуктів, а й вартість вашого здоров’я та нервів. Ви маєте право дарувати собі спокій замість холодцю. Справжня рідня любить вас не за повний шлунок, а за вашу усмішку і тепле слово. А гори брудного посуду ще нікого не зробили щасливішим.