Дзвінок від тещі — подія не з найприємніших для Олексія. Та як інакше: з тещею він ладнав не дуже.
І справа була не лише у ньому. Тамара Михайлівна загалом була людиною настільки неприємною, що навіть власні діти намагалися звести спілкування з нею до мінімуму.
А це вже про щось та й свідчило, адже у нас родичів, як правило, терплять до останнього. І щоб з тобою порвали зв’язок або хоча б обмежили спілкування, треба справді «відзначитися».
Особливо, коли мова йде про таку святу річ, як стосунки між батьками й дітьми. Прихильники «святості родинних зв’язків» люблять повторювати: «Яка б не була, а все одно мати». От у дружини Олексія була саме така мати.
— Слухаю, — підняв слухавку чоловік. Хто зна, раптом у тещі справді щось серйозне: не додзвонилася до Олени, а тут терміново треба в лікарню чи ще щось сталося.
Враховуючи, що сам він з тещею не спілкувався взагалі, дзвінок здавався крайньою мірою. Тож Олексій відповів без звичних образ, готовий почути щось справді важливе.
Бо навіщо ще ця жінка мала б йому телефонувати, як не через щось надзвичайне?
— Ну, привіт, Льошо, — голос у слухавці звучав докірливо й образливо.
— Добрий день, Тамаро Михайлівно. Олени вдома немає, але якщо треба їй щось передати…
— Якби треба було — я б сама з нею поговорила. Льошенько, а ти нічого мені не хочеш сказати?
«Звідки це я раптом для вас став Льошенькою?» — мало не зірвалося з язика. Але Олексій стримався й вирішив удати, що все добре. Хоча б тому, що улюблена манера тещі — «вгадай, на що я образилася» — його завжди сильно дратувала. Якщо хоче про щось поговорити — хай говорить прямо, а не змушує розгадувати загадки.
— Ні, а що я повинен вам сказати? — сухо перепитав Олексій.
— Та я от фото переглядала зі святкування День народження Лариси. Це що ж виходить: на якусь некруглу дату — і путівка у санаторій, і банкет, і фотосесія. А мені на шістдесят років що, нагадай?
— Сертифікат у ваш улюблений салон. Як на мене, цілком нормальний подарунок, зважаючи на наші стосунки, — спокійно відповів Олексій. — А на що ви, власне, розраховували?
— От точно не на те, що ти образи згадуватимеш, — сказала жінка.
— Ну такий я вже є, — знизав плечима чоловік. — Дріб’язковий.
Він хотів було завершити розмову, але у слухавці пролунало набагато м’якше:
— Між іншим, ми могли б спробувати налагодити наші стосунки.
— Дякую, але мені це абсолютно не потрібно, — відрізав Олексій. І лише після цього натиснув «відбій».
Телефон задзвонив знову, але чоловік не відповів. Ні, люба Тамаро Михайлівно, як ви мене «привітали» колись, такий і відгук тепер отримаєте.
Дванадцять років тому, коли Олексій і Олена тільки почали зустрічатися, Тамара Михайлівна, м’яко кажучи, не виявила радості від можливого зятя. Мало того, намагалася й дочці нав’язати свою думку:
— Дочко, ну ти придивися до нього уважніше. Він же з багатодітної сім’ї, за душею ані копійки. А в тебе в інституті є цілком собі забезпечені хлопці — чому б тобі до когось із них не приглядітися? Тим більше ти у мене дівчина гарна, та й придане є.
«Придане є» — це Тамара Михайлівна мала на увазі квартиру, яка дісталася Олені від бабусі. Ну, як дісталася.. Заповіту ж не було, і успадкувала її спочатку сама Тамара. Та було цілком логічно, що у вільну після бабусі однокімнатну квартиру Тамара вселила дорослу доньку.
А потім як пустила, так і виставила на вулицю, коли дізналася, що Олена й думки міняти не збирається та заміж за Олексія йде цілком серйозно.
— Раз із милим тобі й у курені рай, то йди в курінь, — сказала «любляча мати».
Олексій, почувши від засмученої Олени, що її фактично виставили за двері, лише гмикнув. Ні, такого він у майбутній тещі не підозрював. Ну гаразд, якби вона просто заборонила дочці приводити Олексія в ту квартиру — це ще можна зрозуміти, її право. Але щоб рідну доньку виставити? Це якось зовсім не в’язалося з образом «порядної жінки», який так наполегливо на себе натягувала Тамара Михайлівна.
Олена обірвала спілкування з матір’ю одразу після того, як та спробувала цілком серйозно познайомити її, вже офіційно заручену, з братом якоїсь подруги. Їй було все одно, що Олена кохає іншого чоловіка, що той кавалер старший від дівчини майже на двадцять років, що він втретє розлучений і два роки як без дружини.
Важливо для Тамари Михайлівни було одне: в того «поважного чоловіка» була власна квартира й машина. А Олексій нічим подібним похвалитися не міг. А хто взагалі здатен заробити на власну квартиру у двадцять — двадцять п’ять років, коли ще сам студент? Дехто має щастя з багатими родичами, але більшість купують житло щонайменше після тридцяти п’яти років. А як пощастить, то і раніше.
— Усе в нас ще буде, — хмикнув Олексій.
І тещу він зі свого життя викреслив. Тим більше, що святе місце порожнім не буває, і роль «другої матері» охоче взяла на себе тітка.
Ніна Петрівна, на відміну від Тамари Михайлівни, поспішних висновків про людей не робила, хоча й поблажливості не проявляла. Вона займала не останню посаду на підприємстві, тож мала і владу, і становище, якого вистачало, аби влаштовувати родичів і знайомих на хороші місця. Але робила це обережно. Так щоб людина справді відповідала посаді, й щоб їй самій за це не прилетіло.
Брат Олексія, наприклад, попрацювавши пів року на звичайній посаді, отримав підвищення і вже керував автопарком підприємства. Не обділила Ніна Петрівна й Олексія — спершу влаштувала його економістом за фахом, а згодом посприяла і підвищенню. Звісно, вона провела з чоловіком розмову у дусі: «треба буде серйозно працювати». Та Олексій і сам це чудово розумів. І працювати він був готовий — особливо коли бачив результат своїх зусиль.
Ніна Петрівна була три роки як на пенсії. Точніше, навіть чекати її не стала — вирішила, що досить. Стаж собі напрацювала пристойний, а з віком і пам’ять, і зір уже не ті. Мовляв, треба дати дорогу молодим, а не чекати, поки з робочого місця попросять.
Показово й те, що всі люди, яких вона у свій час привела на підприємство, залишилися при новому керівництві на своїх посадах. А хто буде ламати систему, якщо вона працює як годинник? Точно не нове начальство.
На той час Олексій став начальником фінансового відділу й заробляв пристойні гроші.
Іпотеку достроково погасили, і в нього, і в Олени були гарні автомобілі, речі, відпочинок, приватні лікарі за потреби.
До тещі, може, й долітали чутки про добробут дочки та зятя, але в їхньому житті вона з’являтися не поспішала. Та й Олексій на контакт не йшов. Олена наче й почала за останні три роки з матір’ю знову спілкуватися, на ювілей їй подарували сертифікат у салон — так, більше для пристойності. А от більше нічого робити для «тещі» Олексій не планував. І коли Тамара Михайлівна побачила фотографії з дня народження Ніни Петрівни — у ній заграла образа.
Але де ж вона сама була тоді, коли молодій сім’ї треба було бодай не заважати жити, не те що допомагати? Правильно, тоді вона всіма силами намагалася не допустити їхнього шлюбу, попросила дочку з дому та своїм ставленням чітко дала зрозуміти, що Олексія зятем не визнає. То навіщо йому тепер ця людина у близькому колі?
Ніна Петрівна не лише підтримала, а і його брату допомогла. Олексій, звісно, й сам працював сумлінно, але без допомоги родички ще невідомо, чи досяг би тих самих результатів.
Олена повністю підтримала чоловіка у цьому питанні. Вона й сама не надто рвалася зайвий раз бачитися з матір’ю, й не наполягала, щоб чоловік з нею спілкувався. Тож ідіть собі на масаж, Тамаро Михайлівно, і не заздріть чужому святу.
