Тишу нічної квартири розірвав різкий, наче лезо, звук телефонного дзвінка. Олена миттєво підхопилася, серце калатало десь у горлі. На екрані світилося «Мама». У таку годину це ніколи не віщувало нічого доброго.
— Олено, доню, приїжджай негайно! — голос матері зривався на істеричний крик. — Батька «швидка» забрала… Він на кухні впав, посинів увесь! Ой, лишенько, що ж це коїться…
— Мамо, дихай! Я вже їду, — Олена кинула слухавку і почала гарячково збиратися.
Вона натягнула перші ліпші джинси, якусь стару худі, навіть не глянувши у дзеркало. Останні пів року для сім’ї були справжнім пеклом.
Батько, міцний колись чоловік, згасав на очах. Лікарі розводили руками: операція дала лише тимчасове полегшення, дорогі препарати не допомагали. Олена боялася кожного дзвінка, і ось цей страх став реальністю.
Вона забігла до спальні, де під ковдрою мирно сопів її чоловік, Артем.
— Артеме! Вставай! — вона штовхнула його в плече.
— Га? Що? Олено, ти чого світло врубила? Третя ранку… — пробурмотів він, мружившись.
— Батька в реанімацію повезли! Я їду до мами в сусідній район. Ти мене чув?
— А… ну, їдь. Обережно там, — він натягнув подушку на голову, наче захищаючись від її тривоги.
— Ти взагалі мене чуєш? Йому погано! Якщо зголоднієш — у холодильнику каструля голубців, я вчора крутила. На плиті запіканка. Не забудь квіти полити, якщо мене довго не буде.
— Угу, голубці… добре. Давай, спимо, — процідив він крізь сон.
Олена зціпила зуби. Її обпекла ця байдужість, але часу на сварки не було. Вона вилетіла з дому, сіла в машину і, порушуючи всі швидкісні режими (добре, що до комендантської години встигла), помчала до батьківської хати.
Ніч минула в тумані. Мати без зупину плакала, Олена відпоювала її заспокійливим, а під ранок вони обоє поїхали до лікарні. Запах хлорки, білі стіни та специфічний «лікарняний» гніт тиснули на груди.
— Стан стабільний, — нарешті вийшов до них лікар. — Ми купірували напад. Потрібен спокій і тривале спостереження. Можете зайти на п’ять хвилин.
Олена залишила матір біля ліжка батька, а сама вийшла на ганок лікарні. Голова розколювалася. Потрібна була кава і свіже повітря. Вона загорнулася в куртку і пішла в бік найближчого скверу, де був цілодобовий кіоск.
Раптом на протилежному боці вулиці вона побачила знайому постать. Високий, плечистий, у тій самій куртці, яку вона подарувала йому на річницю.
— Артем? — прошепотіла вона. — Невже приїхав підтримати? Невже совість прокинулася?
В руках він тримав величезний оберемок вогняно-червоних троянд. Олена вже хотіла гукнути його, підняла руку, щоб помахати, але слова застрягли в горлі. Артем не дивився на вікна реанімації. Він майже біг до бокового входу в поліклінічне відділення.
З дверей випурхнула молода жінка в білосніжному медичному халаті. Коротке волосся, яскравий макіяж, який зовсім не личив лікарні.
Артем, не соромлячись перехожих, підхопив її на руки, закружляв.
Олена відчула, як земля тікає з-під ніг. Це не був дружній жест. Це був танець двох людей, які давно і міцно пов’язані пристрастю.
— Ах ти ж… гадина, — видихнула Олена. Усе всередині вибухнуло. Весь біль за батька, вся втома від безсонної нічи змішалися з люттю.
Вона не стала влаштовувати сцену там. Вона була занадто гордою для того, щоб кричати під лікарнею.
Олена розвернулася, сіла в машину і, витискаючи з двигуна все можливе, полетіла до їхньої спільної квартири.
У квартирі пахло вчорашніми голубцями, які вона так дбайливо готувала для чоловіка. Олена не роздягалася. Вона залетіла в спальню, витягла з антресолей найбільшу валізу, яку вони колись брали у відпустку до Туреччини.
— Значить, «колишня однокласниця»? — кричала вона в порожнечу, відкриваючи шафу. — Ну, зараз ми тобі влаштуємо зустріч випускників!
Вона почала скидати речі Артема з вішаків. Вона не складала їх. Вона їх жмакала, запихала ногами, трамбувала. Його дорогі сорочки, які вона щотижня випрасовувала по дві години, летіли на дно разом із брудними шкарпетками з кошика для білизни.
Тут же опинилися його парфуми, ноутбук (який вона мало не кинула об стіну, але стрималася), футбольні бутси та купа якихось дротів.
— Олено? Ти що тут влаштувала? — голос Артема пролунав від дверей через годину.
Він зайшов у кімнату, сяючи, наче новий мідний п’ятак. Очевидно, побачення з «Лілічкою» пройшло успішно. Побачивши гору речей біля дверей, він застиг.
— Це що, підготовка до відпустки? Я наче не збирався нікуди.
— Ти помиляєшся, Артемчику. Ти збирався. Просто ти ще про це не знав, — Олена випрямилася, тримаючи в руках його улюблену чашку, яку він привіз із відрядження.
Вона розтиснула пальці, і чашка з тріском розлетілася на друзки біля його ніг.
— Ти з глузду з’їхала?! — крикнув він. — Що за істерики на рівному місці?
— На рівному місці? Я була в лікарні, Артеме. Я бачила твої «троянди». Я бачила, як ти «підтримував» ту біляву кралю в халаті. Як там її? Ліля? Чи просто «кохана»?
Артем зблід. Його самовпевненість миттєво випарувалася, поступившись місцем боягузтву.
— Олено, ти все не так зрозуміла. Це Ліда, ми вчилися разом. Вона лікар, я просто прийшов проконсультуватися щодо твого батька!
— Консультувався губами в губи? — Олена підійшла впритул, її очі горіли ненавистю. — Не смій мені брехати! Твій батько в поганому стані, а ти в цей час крутиш романи під носом у всього міста!
— Та вона мені ніхто! — продовжував він захищатися. — Просто спалахнуло… Ну чоловік я, ну буває! Ти вічно зі своїми батьками, вічно в тебе проблеми, вічно ти в сльозах! Мені тепла хотілося!
Олена вказала на двері:
— Тепла хочеш? Йди до своєї грілки в білому халаті. Щоб через п’ять хвилин твого духу тут не було.
— Ти не можеш мене вигнати! Це і мій дім теж!
— Помиляєшся. Цю квартиру купували мої батьки ще до нашого шлюбу. Юридично ти тут — ніхто. Просто квартирант, який не платив за оренду. Збирай свої манатки і йди геть!
Вона буквально виштовхала його разом із валізою за двері, викинувши навздогін його зимові чоботи, які не влізли в сумку.
Артем стояв у під’їзді з величезною валізою, з якої стирчав рукав його найкращого піджака. Він був упевнений: Ліля зрадіє. Вона ж стільки разів казала:
«Ой, Артемчику, якби ж ми були разом 24 на 7, якби ж не твоя ця дружина-мегера…»
Він зателефонував їй.
— Лілю, сонечко, новини! Я пішов від неї. Все, я вільний! Їду до тебе.
— Що? Прямо зараз? — голос Лілі на тому кінці прозвучав якось зовсім не радісно. — Артеме, у мене батьки вдома, ти ж знаєш, у нас однокімнатна хрущовка, мама спить у залі на дивані…
— То давай знімемо щось!
— У мене грошей немає, я телефон у кредит взяла, ти ж знаєш.
Артем зітхнув. Прийшлося їхати в найдешевший мотель на околиці, бо більшість грошей він витратив на той самий букет троянд.
Ранок у мотелі виявився жахливим. Ліжко скрипіло, з вікна дуло, а запах сирості просочив усе волосся.
— Лілю, — покликав він дівчину, яка посилено малювала стрілки перед тьмяним дзеркалом. — Слухай, сорочка зовсім пом’ята у валізі. Запитай у адміністратора праску, попрасуй мені, будь ласка. Мені ж на роботу.
— Тобі треба — ти і прасуй, — не повертаючись, відповіла вона. — Я на зміну запізнююсь. І взагалі, я не наймалася бути твоєю хатньою робітницею. Олена тебе розбалувала.
— Та я ж просто попросив… — Артем остовпів. — А сніданок? Тут хоч чай є?
— Купиш по дорозі сосиску в тісті. Артеме, не грузи мене зранку.
Весь день на роботі Артем почувався пригніченим. Сорочка виглядала так, наче її жувала корова, від нього тхнуло дешевим милом мотелю, а в животі бурчало. Він звик, що вранці на столі завжди чекала кава, теплий омлет або млинці, а одяг пахнув свіжістю та кондиціонером.
Ввечері ситуація не покращилася. Ліля зажадала вечері в ресторані, бо «вона втомилася в лікарні».
— Лілю, у мене залишилася остання тисяча гривень до зарплати. Може, купимо пельменів і поїмо в номері?
— Пельменів? — вона скривилася так, наче він запропонував їй пообідати з урни. — Ти обіцяв мені зовсім інше життя, Артеме. Ти казав, що ти успішний чоловік, а не невдаха з однією валізою.
За три дні Артем зрозумів: Ліля — це свято, але свято дуже дороге і абсолютно непридатне для побуту. Вона не знала, як вмикається пральна машина, не вміла готувати навіть елементарну яєчню і постійно вимагала подарунків.
На четвертий день, коли гроші закінчилися зовсім, а Ліля після чергової сварки пішла ночувати до подруги (бо в мотелі «поганий вай-фай»), Артем здався. Він зібрав речі назад у валізу і поїхав додому. До Олени.
Він піднявся на поверх, сподіваючись, що вона вже заспокоїлася. Жінки ж вони такі — відхідливі. Поплаче, покричить, а потім борщу наллє.
Він відчинив двері своїм ключем (Олена забула змінити замки) і зайшов. З кухні долинав неймовірний аромат. Його улюблені котлети з часничком, свіжий салат з крабових паличок і кукурудзи, аромат свіжозвареного рису.
— Олено, я вдома, — тихо сказав він, проходячи на кухню.
Олена сиділа за столом, спокійно п’ючи чай. Вона навіть не здригнулася.
— Ти помилився адресою, Артеме. Твій дім тепер там, де твоя коханка.
— Олено, ну досить. Я все зрозумів. Я порівняв… Вона — ніщо проти тебе. Вона навіть сорочку попрасувати не може! Я був дурнем. Давай почнемо все спочатку? Я ж люблю твої котлети, твій затишок…
Олена відставила чашку і подивилася йому прямо в очі. У її погляді не було болю. Була лише порожнеча.
— Ти любиш не мене, Артеме. Ти любиш свій комфорт. Ти любиш, щоб тебе обслуговували, обстирували і годували. Тобі не потрібна дружина, тобі потрібна безкоштовна хатня робітниця з функціями кухаря.
— Та ні, я справді…
— Замовкни, — обірвала вона його. — Поки ти там розважався зі своєю Лілічкою, мій батько ледь не пішов вдруге. Знаєш, хто мені допомагав? Мої подруги і сусіди. А ти — людина, з якою я прожила вісім років — просто сховав голову під подушку.
— Я виправлюся!
— Ні. Других шансів не буде. І сто сорок других теж. Ти зрадив мене в найтяжчу хвилину. Це не прощається. Забирай решту своїх речей — капці, зубну щітку і ту дурну чашку, яку я не доїла… а, ні, чашку я вже розбила.
Олена встала, підійшла до плити і спокійно висипала сковорідку котлет у смітник прямо на його очах.
— Це щоб у тебе не було спокуси затриматися тут через запах їжі. Йди геть.
Артем стояв, пригнічений і голодний. Він зрозумів, що програв усе. Він хотів сидіти на двох стільцях: мати затишний тил і яскраву на стороні. А в результаті опинився на підлозі, між уламками свого старого життя.
Через місяць у тій самій квартирі було гамірно. Олена запросила подруг. На столі стояло дороге вино, сирна нарізка та фрукти.
— Ну що, дівчата, — Олена підняла келих, її очі знову сяяли. — За мою нову сторінку! Без зрадників, без брехні і без нескінченного прасування чужих сорочок.
— І як ти? — запитала її найкраща подруга Катя. — Не сумуєш за ним?
— Знаєш, спочатку було дико. А зараз… Я відчуваю таку легкість! Батькові краще, він іде на поправку. Я записалася на курси дизайну, про які мріяла роками. А Артем… він став просто колишнім. Досвідом. Поганим, але повчальним.
Вона підійшла до вікна. Над містом сідало сонце, фарбуючи небо у неймовірні кольори. Олена знала: вона ще зустріне людину, яка не заховається під подушку, коли їй буде боляче. А поки що — вона має саму себе. І цього було цілком достатньо.
Минуло пів року. Життя Олени нагадувало весняний сад після затяжної зливи: усе навколо відмилося від бруду й почало стрімко рости.
Батько нарешті повернувся додому, і хоча він ще спирався на ціпок, його очі знову світилися життям. Олена тепер щонеділі привозила батькам домашні пироги, але вже не з почуття обов’язку, а від щирого серця, бо в її душі нарешті запанував штиль.
Одного вечора, повертаючись із занять з дизайну, вона зіткнулася з Артемом біля супермаркету. Його було важко впізнати.
Колись випещений і впевнений у собі, тепер він виглядав прибитим життям. Куртка була заплямована, погляд — згаслим.
— Олено, постривай! — він майже перегородив їй шлях. — Ти не повіриш, що вона зі мною зробила. Ліля… вона знайшла якогось власника автосалону і просто виставила мої речі в коридор мотелю. Навіть за номер не заплатила! Я зараз у гуртожитку живу, там таргани розміром з кулак.
Олена зупинилася, але не відчула ні злості, ні жалю. Тільки легку огиду, наче побачила на тротуарі розмоклий картон.
— І що ти хочеш від мене, Артеме? — спокійно запитала вона.
— Ну, ми ж не чужі люди… Може, я прийду, допоможу тобі по господарству? Я чув, у тебе кран на кухні капає. Я все полагоджу, ти тільки нагодуй по-людськи.
Та жінка вже не звертала на ніякі слова Артема.
Валентина Довга
