Олена стояла біля плити, готуючи четверту страву за вечір. У каструлі булькотів суп, на пательні шкварчало м’ясо, в духовці нудився пиріг, а в сотейнику доходила складна підлива, яку Сергій вимагав саме певної густини — «щоб ложка не падала, але й не стояла». Піт стікав по обличчю, вибиті пасма волосся лізли в очі, але жінка не наважувалася відійти навіть на хвилину.
У вітальні працював телевізор. Гучність була викручена на максимум — Сергій не любив тиші, яка, за його словами, тисне. Син спав у дальній кімнаті, і Олена щосекунди прислухалася, чи не заплаче він від чергового закадрового сміху.
Чоловік увійшов на кухню безшумно, мов кіт. Обійняв її ззаду — жінка здригнулася.
— Смачно пахне, — прошепотів їй у потилицю. — Моя господиня. Втомилася?
Олена завмерла, не випускаючи ложку з рук. У такі миті він здавався тим самим чоловіком, за якого вона вийшла заміж три роки тому. Ніжним, турботливим, надійним.
Але…
— Втомилася, Сергію. Може, все ж подумаємо про садочок? Женя вже великий, йому потрібне спілкування. І я б на роботу вийшла…
Чоловік миттю прибрав руки.
— Знову? Ми ж обговорили. Він тиждень походив — місяць хворів. Тобі дитину не шкода? Чи тобі просто байдуже до його здоров’я, аби тільки в офісі штани просиджувати?
— Сергію, всі діти на початку хворіють… Це адаптація. Лікарі кажуть…
— Мені байдуже, що кажуть твої лікарі, — перебив він. — Я сказав — садок почекає до наступного року. Ти мене погано чуєш? Чи думаєш, що розумніша за мене?
— Я просто хочу мати свої гроші, — Олена обернулася, намагаючись заглянути йому в очі. — Я хочу розвиватися, а не лише біля плити стояти.
— Свої гроші їй захотілося, — прошипів Сергій, насуваючись на неї. — Я тебе утримую, я тебе вдягаю, я тобі подарунки дарую. Чого тобі ще бракує? З жиру бісяться?!
Олена мовчала. Вона знала цей погляд. Зараз сперечатися було марно — кожне слово лише розпалить сварку.
— Сідай і їж, — наказав він, вмощуючись за стіл. — І щоб я більше не чув ні слова про роботу. Ти — дружина і мати. Твоє місце тут.
Наступного дня приїхала мама Олени. Вона привезла пакет яблук із саду й нову порцію повчань. Поглянувши на доньку, мати знову завела розмову про те, що «дружина має бути покірною».
— Я хочу розлучитися, — тихо перебила її Олена.
Мати завмерла з яблуком у руці.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Ти взагалі розумієш, що говориш? Якщо ти з цього дому підеш — я тебе навіть на поріг не пущу. Чуєш? Навіть не думай. Терпи, як усі терплять!
У пам’яті сплив випадок у торговому центрі, що стався пів року тому. Сергій відійшов до виходу, залишивши дружину біля входу в магазин дитячого одягу. Якийсь кремезний чоловік поспіхом зачепив жінку плечем, вона не втрималася на підборах і притислася до стіни. Чоловік, замість вибачитися, почав сваритися.
Сергій з’явився наче з повітря. Олена ніколи не бачила його таким — він тоді її захистив. А потім… потім він підійшов до неї, підхопив на руки:
— Пробач, маленька, пробач, що залишив тебе саму.
Тоді вона вірила, що це і є справжнє кохання — велике. А тепер не розуміла, як в одній людині можуть уживатися цей лицар і той чоловік, який міг сварити її за неправильно поставлений стілець або за холодну каву.
За останні чотири місяці «лицар» зник остаточно. Тепер Сергій міг сварити жінку в черзі біля каси, при сторонніх людях просто за те, що вона довго шукала картку в гаманці.
— Ти непутяща, Олено, — гарчав він, вириваючи з її рук пакети. — Тобі реально голову лікувати треба. Як я з такою взагалі живу?
Єдиною ниточкою, що зв’язувала її із зовнішнім світом, була Люда — дальня родичка з Чернівців. Вони телефонували одна одній потай: Олена дзвонила, коли чоловіка не було вдома.
— Кидай усе, Оленко, — тараторила Люда. — У мого чоловіка ресторан, мені потрібен надійний адміністратор. Ти дівчина тямуща, язик підвішений, виглядаєш чудово. Я тобі квартиру зніму на перші пару місяців, приватний садок для Жені оплачу. Приїжджай!
— Людо, я боюся… Він сказав, що ніколи мене не відпустить, — бурмотіла жінка.
— Та він так каже, щоб ти не смикалася. Він же розуміє: без нього ти — вільна людина, а йому потрібна служниця. Послухай, ну яке в тебе там життя? Плита й сльози? Ти ж мріяла про розвиток, про книжки… Пам’ятаєш, як ти колись сміялася?
Олена пам’ятала. Щоночі перед сном вона заплющувала очі й малювала собі картинку: ранок, вона йде вулицею, веде сина в садок. Ніхто не свариться, не вказує, що їй їсти і що дивитися по телевізору. Вона йде на фітнес, повертає форму, читає те, що хоче, а не те, що схвалив Сергій.
Але варто було їй відкрити очі й побачити сплячого поряд чоловіка — рішучість танула. Вона все ще любила його. Того, колишнього. Десь глибоко в душі жевріла надія, що це просто «складний період», що треба ще трохи потерпіти, підлаштуватися, стати ідеальною — і він знову стане лагідним.
У неділю вдень вони знову посварилися — Олена, на думку Сергія, недостатньо шанобливо відповіла його матері телефоном. Після цього він різко вийшов з квартири, грюкнувши дверима. Олена ще довго сиділа на підлозі поруч із розкиданими іграшками, намагаючись перевести подих і заспокоїтись. Син мовчки дивився на неї, притискаючи до машинку.
Увечері Сергій повернувся з величезним букетом лілій — так, ніби нічого не сталося.
— Ну що ти таке надумала? — сказав він звичним примирливим тоном. — Я ж вибачився. Дивись, які гарні. Квіти — жінці, мир — дому. Ходімо?
Олена відчула, як усередині все стиснулося. Вона не хотіла жодної близькості, не хотіла навіть дотику. Вона була виснажена душею.
— Сергію, будь ласка… мені зле, — тихо сказала вона.
Його настрій миттєво змінився. Він щось кинув їй услід — слова холодні, відсторонені, ніби між ними вже нічого не було. Тієї ночі Олена не спала. Вона лежала, слухаючи звуки квартири, і вперше чітко усвідомила: це більше не дім.
Вранці Сергій поводився так, наче напередодні нічого не сталося. Смажив яєчню, насвистував, кликав сина до столу.
— Женю, вставай! Сніданок готовий!
Олена мовчки зайшла на кухню. Вона рухалася повільно, обережно, ніби кожен крок давався зусиллям.
— Чого ти така похмура? — кинув він, навіть не дивлячись на неї.
— Мені погано, Сергію, — відповіла вона стиха і сіла на край стільця.
— Та не вигадуй, — відмахнувся він. — Сама все ускладнюєш.
Потім він підійшов ближче, нахилився так, що вона відчула його подих.
— Якщо ти й далі будеш грати ображену, мені це швидко набридне. Я попереджав.
Олена мовчки кивнула.
— От і добре. До речі, зараз моя мама зайде, принесе тобі якусь розсаду. Приведи себе до ладу, щоб знову не почала розпитувати, чого ти така бліда.
Він пішов у кімнату. Женя сидів за столом, повільно колупаючи кашу ложкою. Він дивився на матір своїми великими, надто серйозними для чотирирічної дитини очима. І жінці раптом стало по-справжньому страшно. Він усе бачить. Усе чує. Усе запам’ятовує. А якщо він виросте таким самим? Якщо для нього так стане нормою?
Вона раптом чітко зрозуміла: терпіти “заради дитини” — означає зраджувати дитину. Того ж дня, коли Сергій пішов у магазин, Олена зачинилася у ванній і дістала телефон. Руки тремтіли, але вона набрала знайомий номер.
— Людо… — прошепотіла вона. — Я згодна. Якщо твоя пропозиція ще в силі.
На тому кінці запала тиша, а потім — полегшене зітхання.
— Я чекала цього дзвінка, Оленко. Збирай найнеобхідніше. Я тобі допоможу.
Олена поклала слухавку й подивилася на своє відображення в дзеркалі. Вона була бліда, втомлена, з тінями під очима. Але в погляді вперше за довгий час з’явилося щось нове. Рішучість.
Через півгодини прийшла свекруха. І знову Олені дісталося.
— Оленко, а чого це у тебе підлога в передпокої не вимита? — прищурилася вона, розглядаючи лінолеум. — Сергій працює, втомлюється. Чому він має приходити в бруд?
— Я вчора пізно Женю укладала, не встигла, — Олена спробувала посміхнутися.
— «Не встигла», — перекривила її свекруха, висипаючи прямо на стіл якісь корінці з землі. — Ледарка ти, Оленко. І невдячна дівка. Мій син на тебе життя поклав, все для дому, все для вас. Інша б ноги йому мила, воду носила, а ти сидиш, губи надула.
Мені Сергійко скаржився, що ти знову про розлучення думаєш.
— Скаржився?
— Так. Каже, не цінуєш його. І куди ти підеш? Кому ти потрібна з дитиною? Мати твоя правильно каже — дурь то все. Тільки Сергій тебе таку й терпить.
— Мамо, досить її сварити, — в кухню зайшов Сергій, обійняв матір за плечі і підморгнув дружині. — Вона в нас просто творча натура, подумає і заспокоїться.
— Чого там з розсадою? Підемо на балкон, покажеш.
Вони пішли, гучно обговорюючи якісь помідори, а Олена залишилася стояти біля столу. На скатертині розтікалася мокра пляма від землі. Вона дістала телефон. Руки тремтіли так, що ледве попадала по буквах. «Людо, привіт. Я погоджуюсь. Коли мені краще приїхати?»
Відповідь прийшла через хвилину: «Зривайся прямо зараз, якщо можеш. Квитки куплю. Чекаю тебе. Головне — нічого йому не говори». Олена сховала телефон у кишеню. У голові почав складатися план.
— Оленко! — крикнув Сергій із балкону. — Чого застигла? Зроби матері каву. І мені одночасно.
— Зараз, — відповіла вона. — Уже біжу.
Весь день вона поводилася як ідеальна дружина: вимила підлогу до блиску, сміялася над несмішними жартами чоловіка. Він був задоволений. Знову почалися «сюрпризи»: він приніс їй коробку цукерок і квитки в кіно на вихідні.
— Бачиш, — пригорнув її до себе, ігноруючи, як вона здригнулася, — можеш бути нормальною, якщо ти не нервуєш.
— Давай, забудь усе, що було. Ми ж сім’я.
Олена дочекалася, коли він засне. У дитячій швидко зібрала рюкзак для Жені: лише найнеобхідніше. Свої речі вирішила не брати — Люда сказала, що все купить. Головне — документи.
Сплячого сина просто загорнула в ковдру і викликала таксі. Коли вона вже стояла у дверях, Женя прокинувся.
— Мамо? Ми куди? — прошепотів він, витираючи очі.
— Тсс, котику. Ми їдемо в подорож. На великому поїзді. Хочеш?
— Хочу, — він послухав і простягнув руки.
Тоді вони поїхали. Назавжди. Сергій довго її шукав, але все марно. Двоюрідна сестра допомогла Олені всім, чим могла — там почалося нове життя. Навіть розлучитися вдалося — усі питання врегулював адвокат.
Сергій швидко одружився знову, і Олені від усього серця шкода його нову обраницю. Такі, як її колишній чоловік, не змінюються…
