Олена Вікторівна дуже хотіла видати онучку заміж. Купила їй нову сукню, туфлі й домовилася про побачення з онуком свого давнього знайомого. Проте згодом бабуся сама вийшла заміж.
Бабулю, ну ми в якому столітті живемо? — Свєтка закатила очі. — Та це ж просто смішно. У житті не повірю, що з цієї ідеї може щось вийти.
А й не треба вірити, внученько, — підморгнула їй Олена Вікторівна. — Перевірити треба. Ось так. Готово. Начебто все в порядку. Ну-ка, поглянь на себе.
Світлана, наморщила ніс, вона дуже втомилася від усієї цієї метушні — повернулася до дзеркала й ахнула. Бо, взагалі-то, вона була з тих сучасних дівчат, які найбільше на світі цінують практичність та зручність, а тому й одягалася відповідно. Основу її гардеробу складали джинси й трикотажні вільні штани, светри й футболки, а на ноги — кросівки. А різні там підбори, сукні в квіточку й подібне на те Свєта навіть не дивилася в магазинах. Але на вихідних за нею в торговий центр раптом поспішила піти бабуся. І під її впливом, бо подія ця була надзвичайною, Світлана й купила все це: елегантну сукню й туфлі-лодочки.
А потім увечері за чаєм бабуся оголосила родині, тобто самій Світлані, її мамі та татові, що знайшла для онучки відповідну пару й що вони знайомляться з цим самим юнаком підуть завтра ж. І як вдало куплений для цього відповідний одяг. Свєта тоді аж чаєм поперхнулася й, округливши очі, сказала, що жарт вийшов зовсім смішним.
— Взагалі ідея хороша, — усміхнувся Ігор, батько Світлани.
— Я ж наче на останньому курсі, — відповіла почервоніла, як помідор, його донька. — Встигну. Спочатку кар’єру збудувати треба.
— І що, заміж у 40 з хвостиком? — похитала головою Наталка, мама. — Ні, доцю, ось на власному досвіді кажу. — Вона з ніжністю поглянула на чоловіка. — Справжнє кохання ні навчанню, ні роботі не завада.
— А якщо воно не справжнє буде? — шукала шляхи відступу Світлана. — Мам, ну я ж розказувала, як усе з Миколою було. Ні, я більше нікому не дозволю себе образити.
Тату… — Вона відсунула шматок солодкого пирога, який не доїла. Апетит пропав. — Ти ж сам казав, що більше кого попало в цей дім не можна приводити, що ти не дозволиш, щоб твоїй доньці серце розбивали.
Так, прозвучало цікаво. Тепло усміхнулася Світлана.
— Але я тобі вдячна за підтримку, тату.
— Так, мова йде не про кого попало, — сказав Ігор серйозно. — Це ж онук Аркадія, а він давній друг твоєї бабусі.
— Однокласниками ми були, — енергійно закивала Олена Вікторівна. — Потім, правда, розійшлися. Я ж на фабрику морозива пішла, а він у науку подався, та й поїхав потім в інше місто. Але ми друзями все життя були.
Так вона легесенько, але з почуттям ляснула рукою по столу.
— Якщо він каже, що його онук хороший хлопець, так воно й є.
І взагалі-то Світлана вміла відстоювати свою думку і завжди точно знала, чого хоче. Але, загалом, вона вирішила погодитися на це. Як же це назвати? Ну вже точно не побачення. Так, якась забава, від якої так і віє чимось середньовічним. Так їй здавалося. Зрештою, подумала вона, я зійду, щоб не ображати бабусю, а потім з чистою совістю зможу сказати: Ні, мовляв, цей юнак, онук твого обожнюваного Аркадія, мене не вразив. Саме тому Світлана погодилася й нарядитися на побачення в сукні з туфлями, та ще й дозволила бабусі укласти зазвичай просто зібрані у хвіст волосся в охайну зачіску-раковину. Плюс Світлана нафарбувалася, що робила рідко. І як останній штрих бабуся напшикала її своїми духами. І ось тепер вона ледве могла б впізнати себе в дзеркалі. І ось що було дивно — цей незнайомий образ їй теж подобався.
І ось, нарешті, вони вирушили в гості. Друг дитинства бабусі повернувся в це місто після того, як, овдовівши більше трьох років тому, зрозумів, що в тому колишньому місті його більше ніщо не тримає. Правда, там залишалася його донька, але в неї була своя родина, і вони, в принципі, мало спілкувалися. А ось онук, якого звали Кирилом, він, як дізналася Світлана від бабусі, був дуже прив’язаний до свого дідуся й навіть професію вибрав ту саму. Він вивчав астрономію й вступив до того самого університету, який колись закінчив Аркадій.
— Ох, тут прямо як у палаці! — здивувалася Світлана, коли вони увійшли до квартири. Вона розташовувалася в старому будинку з тих, які все частіше зникають із сучасних міст, поступаючись місцем продуманим новобудовам. Але в ньому була своя чарівність, а кожна з п’яти кімнат відрізнялася, так би мовити, своїм характером.
Аркадій зустрів гостей біля порога і відразу ж осипав таким кількістю компліментів та оточив такою увагою, що Світлана страшенно засоромилася.
— Прошу до столу.
Аркадій провів їх у кімнату, що грала роль вітальні, і підсунув стілець для Олени Вікторівни тоді як стілець її онучки відсунув і подав його онук.
Частування було вишукане, і страв було стільки, що Світлана твердо вирішила спробувати буквально одну-дві, інакше, прощавай, фігура. А ще вона була рада, що бабуся не намагалася ніяк, так би мовити, зштовхнути її з Кирилом. Літні друзі були більше поглинуті спілкуванням між собою й, здавалося, зовсім не помічали, що молодь ледь обмінялася парою фраз.
— Закінчився хліб, — раптом помітив Кирило і підвівся з-за столу.
— Будь ласка, принеси і салат з краба, — попросив його дідусь.
— А я можу допомогти, — схопилася Світлана.
Їй дуже треба було поговорити наодинці з Кирилом, і ледь вони увійшли на кухню, вона тут же притулила за ними двері.
— Мені здається, я тобі зовсім не подобаюся, і це добре, — випалила дівчина.
— Що? — він обернувся до неї. — Ти про що?
— Та про те, що бабуся мене сюди привела, хоча я не хотіла, — розмахала руками вона. — Зізнавайся, ти теж під впливом дідуся тут зображуєш джентльмена?
— Взагалі-то, — відповів Кирило, трохи подумавши, — у мене не було іншого вибору. Він вважає, що я надто захоплений навчанням, і мені терміново потрібна супутниця життя.
— Виходить, ми разом з тобою потрапили в одну й ту саму пастку, — зітхнула Світлана, наморщивши ніс. — І що будемо робити? Особисто я збираюся сьогодні ж сказати бабусі, що ти не в моєму смаку.
— Не допоможе, — похитав головою Кирило. — Дідусь заздалегідь попередив: зустрітися треба хоча б двічі чи тричі, щоб оцінювати, так би мовити, не лише за першим враженням.
— Та що ж це таке коїться? — Світлана закатила очі. — Ми ж усі дорослі люди.
— Так, у чому проблема? — Кирило вигнув брови. — Могла б просто відмовитися.
— Я не хотіла засмучувати бабусю. Вона так щиро переживає за мене.
— Те саме можу сказати про свого дідуся. І що ж нам робити?
Останнє питання вирвалося в молодих людей одночасно, і вони тут же розсміялися. Кумедно вийшло. Але потім задумалися серйозно. І взагалі-то ні Світлана, ні Кирило не звикли брехати своїм рідним. Але тут погодилися — доведеться зовсім трішки обдурити. Та для їхнього ж блага. А мова йшла про те, що ці двоє вирішили сходити на кілька побачень, але тільки не справжніх. Вони домовилися про те, що просто добре, по-дружньому проведуть час, а потім через тиждень-два з чистою совістю зможуть сказати бабусі й дідусеві: не моя людина, не склалося, вже вибачайте.
І ось що було дивне для Світлани. Їй дуже подобалося суспільство Кирила. З ним було весело. У них багато в чому виявилися схожі смаки. А потім він запитав її про дещо трохи дивне.
— Тобі не здається, що наші родичі закохані одне в одного?
— Що? — Світлана від цього питання навіть мимоволі пролила на себе каву.
Вони сиділи в кафе, куди зайшли після художньої виставки. Це, між іншим, було вже четверте їхнє, так би мовити, побачення, і вони побували на ньому разом зі своїми бабусею та дідусем. Але літні родичі в кафе з ними не пішли, натомість відправилися обідати в якийсь маленький ресторанчик, де, бувало, зустрічалися ще за часів своєї молодості.
— Взагалі-то, — тут же сказала Свєта, у якої наче в голові щось клацнуло, — я помітила дещо.
Вона замислилася. Її бабуся й справді останнім часом поводила себе незвично. Вона раптом, наприклад, купила собі пару нових блузок, одну сукню й у перукарні зробила завивку, як у молодості, і почала користуватися помадою. А ще перестала по дрібницях ворчати на домашніх, подеколи мрійливо так усміхалася й ще слухала старі пісні про кохання.
— Мій дідусь раніше не надто піклувався про здоров’я, а зараз захопився цим, — сказав Кирило. — Каже, хоче ще років сорок прожити мінімум, і ще чогось пішов на уроки танців.
— Так, моя бабуся любить танцювати, — ахнула Свєта. — І в неї скоро день народження. Вона завжди ж скаржиться, що немає хорошого танцюриста.
— Виходить, він вирішив її порадувати, — усміхнувся, похитавши головою Кирило. — Знаєш, — продовжив він уже всерйоз, — коли Аркадій овдовів, я за нього, зізнаюся, злякався. Цілими днями в одну точку дивився, просто місця собі не знаходив. Потім тримався, але зараз він знову став схожий на себе колишнього.
— Знаєш, а ж таки цілком може бути, — кивнула Світлана. — Моя бабуся… Вона, коли овдовіла, говорила, що іншого такого, як її чоловік, немає на світі, що тільки одна людина була не гіршою для неї. А я ніколи не могла зрозуміти, про кого вона. І ось що…
— Так, ми повинні діяти, — рішуче сказав Кирило.
— Про що ти?
— Не питай. Просто слухай мій план, — нахилився він до неї через стіл.
Через кілька днів усе було готово. І хоча Кирило наказав мовчати, але Свєта не витримала, поділилася неймовірною ідеєю зі своїми батьками, і вони її підтримали.
— Значить, ти приготувала для мене сюрприз, — задумливо промовила Олена Вікторівна, йдучи з онучкою під руку ввечері у місті. — Але я не люблю сюрпризи, ти ж знаєш. Скажи, що це?
— Постривай трохи, і все дізнаєшся сама, — з теплим смішком відповіла Свєта.
Ось ми й прийшли. Бабуся вигнула брови. Вона не розуміла, що вони роблять на набережній, біля ресторану. Біля входу їх зустріла дівчина-адміністратор. Кирило заздалегідь тут усе приготував, звісно. Вона привітала й провела їх у залу.
— Що все це значить? У нас що сьогодні якесь свято? — Зовсім схвилювалася бабуся, а потім ахнула, бо побачила ось той столик біля вікна, на якому стояли свічки, кілька червоних троянд, і поруч з ним — Аркадія. Він усміхався збентежено.
— Мене сюди онук привів, — сказав він, киваючи на Кирила. — Сказав, це сюрприз, але я щось не розумію.
Світлана з Кирилом переглянулися і нарешті розкрили свої плани. Про те, що знає, що в цих двох немолодих людей почуття одне до одного, в яких вони вже занадто довго не наважуються зізнатися. І що ось вони забронювали для них столик, заздалегідь оплатили вечерю, загалом, зробили все, щоб у них нарешті відбулося побачення.
Олена Вікторівна почала схлипувати. Аркадій, не витримавши, крокнув до неї і взяв за руку.
— А дітки-то розумніші за нас виявилися, — вигукнув він. — Мені й справді варто було сказати тобі про це давно. Я люблю тебе.
Це був чарівний прекрасний вечір, коли двоє людей, які вже й не думали, що зможуть знову стати щасливими, нарешті відкрили серця одне для одного. А потім, загалом, незабаром після цього Кирило й Світлана зізналися їм, що, взагалі-то, таки встигли закохатися одне в одного теж. Тому дуже скоро одну за одною відграли цілих два весілля.
