Олена все життя вважала, що з родичами треба ділитися або радістю, або грошима в борг, які не шкода подарувати. Бо якщо пустити їх на власну кухню, то незабаром виявиться, що ти там уже не господиня, а так — принеси-подай.
Олена працювала старшим касиром у великому супермаркеті. Робота навчила її бачити людей наскрізь: по тому, як людина викладає товар на стрічку, Олена могла одразу сказати, чи буде скандал через копійчану решту, чи покупець просто мовчки забере свій пакет.
Її чоловік Степан працював водієм на міжміських автобусах. Чоловік був простий, спокійний, як залізнична шпала, і страшенно не любив дві речі: коли на його вихідних хтось голосно репетував під вухом і коли чіпали його інструменти в гаражі.
Вони жили в звичайній двокімнатній хрущовці, яку три роки тому нарешті викупили у банку, виплативши останній внесок за кредитом. Квартирка була маленька, але чиста: Олена власноруч поклеїла світлі шпалери, Степан поміняв труби у ванній, щоб ніде нічого не підтікало, а на балконі вони облаштували затишне місце для вечірнього чаю з видом на старий каштановий сквер. Їхній єдиний син, дванадцятирічний Микита, мав власну маленьку кімнатку, де спокійно вчився і збирав моделі літаків.
Субота почалася не з кави, а з гучного, настирливого дзвінка у двері о шостій ранку. Степан, який тільки о четвертій повернувся з важкого нічного рейсу «Київ — Одеса», лише важко застогнав і накрив голову подушкою.
Олена в халаті вискочила в коридор, подивилася у вічко й у неї всередині все обірвалося. На порозі стояла її рідна тітка по материній лінії — Галина Василівна, жінка важкої долі та такого ж важкого характеру, яка жила в селищі під Житомиром і вважала, що всі міські родичі перед нею боргу. Поруч із нею переминався з ноги на ногу її тридцятирічний син Колька — здоровий, небритий чолов’яга з каламутним поглядом і великою спортивною сумкою, від якої тхнуло старою олією та дешевим тютюном.
— Ну слава Богу, відчинила! А ми вже думали, ви там повимирали всі! — замість «добридень» голосно пробасила тітка Галя, заходячи в коридор і одразу виставляючи на чистий лінолеум величезне, брудне від землі відро з дрібною, червивою полуницею. — Зустрічай гостей, Олено! Ми з Колькою з першої електрички. У Кольки тут діло у місті — машину на авторинку придивитися треба, ну і роботу якусь шукати, бо в селі самі копійки платять.
— Тьотю Галю, — Олена розгублено затулила собою двері до кімнати сина. — Ви б хоч зателефонували… Степан тільки з рейсу, спить. У нас місця немає, Микита до екзаменів готується, у дитини кожен день репетитори…
— Ой, та які там репетитори, не сміши мене! — відмахнулася тітка, впевнено знімаючи туфлі й проходячи на кухню як до себе додому. — Ми люди прості, нам палат не треба. Колька на підлозі в коридорі на матраці переспить, йому не звикати, він у мене невибагливий. А я з тобою в кімнаті примощуся, Степан твій посунеться, не пан якийсь. Ми на тиждень всього, ну, може на два, поки Колька документи на фірму не здасть. А полуницю ось привезла, варення звариш, а то стоїть у місті все купуєте, хімію їсте!
З кімнати вийшов розпатланий, злий Степан. Колька, побачивши його, бадьоро зазирнув у холодильник, дістав звідти шматок ковбаси, яку Олена купувала тільки сину на бутерброди, відрізав товсту скибку й гучно проковтнув:
— Привєт, Стьопа. Ну шо, де у вас тут телевізор, де футбол подивитися можна? І куди сумку кинути?
Олена зрозуміла: якщо прямо зараз не взяти ситуацію в руки, її чиста, вистраждана роками важкої праці квартира перетвориться на вокзал, де вони зі Степаном будуть на правах прислуги.
Головна біда була в тому, що тітка Галя мала прямий вихід на маму Олени — Валентину Петрівну. Валентина Петрівна жила сама в тому ж селищі, мала слабкі нерви, хворий шлунок і залізне переконання: «Родина — це святе, треба терпіти, бо що люди в селі скажуть!».
Не минуло й години, як телефон Олени задзвонив. Мама вже плакала в слухавку так, наче сталася пожежа.
— Олено… як тобі не соромно! Галя дзвонить, плаче, каже, що ти її на порозі тримала, сина її голодним залишила! Вона ж мені рідна сестра! Яка б не була, а ми в дитинстві з однієї миски їли! Мені сусідка баба Тоня вже каже: «Твоя Олька в Києві зажерлася, рідню в хату не пускає». У мене аж шлунок схопив, тиск піднявся, валидол п’ю від ранку! Пусти їх, нехай Колька побуде, йому ж треба зачепитися за місто. Якщо ти їх виженеш, я з тобою взагалі говорити не буду, так і знай!
Олена глибоко зітхнула. Вона знала цю материнську пісню напам’ять. Мама могла місяцями не питати, як у Олени здоров’я, чи вистачає їм на ліки, але варто було образити когось із сільської рідні — і починався вселенський плач.
— Мамо, заспокойся, ніхто нікого не виганяє, — спокійно, хоч і крізь зуби, відповіла Олена. — Вони на кухні п’ють чай. Все нормально. Бережи здоров’я, не слухай нікого.
Поклавши слухавку, Олена повернулася на кухню. Тітка Галя вже встигла виставити на стіл їхній найкращий сервіз, який Степан дарував їй на річницю, і щедро сипала цукор у чашки.
— Ну що, мама дзвонила? — з переможною усмішкою спитала тітка. — Отож бо. Треба людьми бути, Олено. Ми ж до вас з добром. Коля, іди-но сюди, розкажи, яку ти там машину пригледів.
Степан стояв у дверях кухні, і Олена бачила, як у нього на щоках ходять жорсткі жорна. Він мовчав, але це мовчання було гіршим за будь-який крик.
Олена не збиралася влаштовувати скандали з матами чи викликати поліцію. Вона прекрасно розуміла: для таких людей, як тітка Галя, крик — це рідна стихія. Якщо ти почнеш кричати, вона почне кричати ще голосніше, потім підключиться Колька, і в результаті сусіди викликатимуть наряд на них усіх, а мама Валентина отримає справжній напад у своєму селі. Тут треба було діяти тихо, по-робочому, як Олена звикла на касі.
У неділю вранці Олена встала о п’ятій. Тітка Галя ще солодко хропіла на дивані, а Колька спав у коридорі, розкинувши свої брудні шкарпетки прямо біля входу.
Олена гучно ввімкнула світло в коридорі й зачепила Кольку ногою, наче випадково:
— Так, Колю, підйом! Сонце вже високо, роботи повно. Ти ж приїхав роботу шукати? Ось тобі перше завдання. Нам Степан з гаража привіз три мішки картоплі, треба її перебрати, гнилу викинути, а хорошу в підвал знести. І ось відро з твоєю полуницею — сиди, чисти від хвостиків, я варення буду варити. А то приїхали, розвалилися, наче в санаторії. У нас у місті безкоштовного хліба немає.
Колька закрутився, незадоволено пробурчав:
— Оль, та ти шо, яка картопля в неділю? Дай поспати, я ж з дороги втомлений…
— Хто не працює, той не їсть, Колю, — суворо сказала Олена, забираючи з-під його голови свою кращу диванну подушку. — Ковбасу ти вчора добре тріскав. Давай, піднімайся. Степан зараз піде в гараж інструменти перебирати, підеш з ним, поможеш важкі колеса перетягнути.
Тітка Галя визирнула з кімнати, незадоволено підтискаючи губи:
— Олено, ну що ти до хлопця прискіпалася від ранку? Він же дитина ще, хай відпочине!
— Дитині тридцять років, тьотю Галю, — відрізала Олена. — У цієї «дитини» руки як лопати, а у Степана після нічних рейсів спина болить. Якщо хочете жити тут і користуватися нашою водою та газом — вмикайтеся в роботу. У мене тут не безкоштовний готель та їдальня.
Весь день Олена тримала родичів у «чорному тілі». Тітка Галя, яка звикла в селі тільки командувати чоловіком, була змушена весь день стояти біля гарячої плити — стерилізувати банки під варення, бо Олена чітко сказала: «Ваша полуниця — ви й крутіть, мені те варення сто років не потрібне». Колька під наглядом похмурого Степана цілий день тягав важкі залізяки в гаражі, повернувся брудний як чорт, з мозолями на пальцях і без жодного бажання дивитися футбол.
У понеділок Олена пішла на свою зміну в супермаркет, але перед цим залишила на кухонному столі великий аркуш паперу в клітинку. Коли тітка Галя об одинадцятій ранку піднялася, щоб зробити собі бутерброд, вона побачила чіткий прейскурант, написаний упевненою рукою старшого касира.
КОШТОРИС НА УТРИМАННЯ (на 1 особу на добу):
- Користування гарячою водою (душ більше 5 хвилин) — 50 грн.
- Чай, цукор, домашній хліб — за домовленістю або купуйте своє.
- Ковбаса “Салямі” (яку з’їв Коля) — 140 грн (чекаю повернення).
- Прання речей у машинці (1 завантаження) — 60 грн (ваша капсула).
Примітка: Якщо Коля не знайде роботу до середи, плата за місце на підлозі становитиме 100 грн на добу. Гроші здавати Степану щовечора.
Тітка Галя аж задихнулася від обурення. Вона одразу схопила телефон і набрала Олену прямо на роботу:
— Оленкр! Ти що, зовсім там з глузду з’їхала у своєму магазині?! Які п’ятдесят гривень за душ?! Ти з рідної тітки гроші за воду береш?! Та я твоїй мамі зараз розкажу, вона тебе прокляне!
Олена спокійно пробила товар покупцеві, притиснула слухавку плечем і відповіла своїм фірмовим робочим голосом:
— Тьотю Галю, у мене на касі за день проходить триста людей, і кожен платить за те, що бере. У нас у квартирі стоять лічильники. Колька ваш учора тридцять хвилин у ванній сидів, всю гарячу воду вилив, Микиті не було чим помитися перед школою. Газ дорогий, світло дороге. Ви привезли відро гнилої полуниці й думаєте, що купили нас на місяць наперед? Або купуйте свої продукти і платіть за комуналку, або шукайте інше житло. У Києві повно хостелів — триста гривень за ліжко в кімнаті на десятьох чоловік, і душ за розкладом. Обирайте.
Тітка Галя кинула трубку, важко дихаючи. Вона спробувала знову поскаржитися Валентині Петрівні, але Олена вже встигла надіслати мамі у вайбер фотографію порожнього холодильника і брудних Кольчиних шкарпеток у коридорі з підписом:
«Мамо, твій Коля з’їв усі продукти дитини на тиждень наперед, а працювати в гаражі відмовляється. Мені немає чим годувати Микиту. Якщо хочеш — забирай їх до себе».
Мама Валентина, хоч і любила сестру, але свого єдиного внука Микиту любила більше. Тому, коли Галя подзвонила їй жалітися на «кошторис», Валентина Петрівна неочікувано відповіла коротко:
— Галю, ну а що ти хотіла? У місті все за гроші. Вони за квартиру кредит тільки виплатили, їм важко. Допоможи дитині, дай Кольці грошей, хай купить ковбаси в магазин. Не сидіть на шиї у молодих.
До середи Колька так і не знайшов роботу. Його «пошуки» обмежувалися тим, що він сидів у телефоні й дивився оголошення про продаж вживаних машин, сподіваючись перепродати якесь авто і швидко заробити мільйон. Проте Олена та Степан не давали йому розслабитися ні на хвилину.
Степан брав Кольку з собою на автостанцію о четвертій ранку — нібито «показати правильних людей, які можуть влаштувати на роботу». Колька, який звик спати до обіду, ходив як зомбі, мерз на пероні, носив за водіями важкі каністри з мастилом і мріяв тільки про одне — повернутися в рідне село, де з роботою ніхто так не прискіпувався.
Вдома Олена запровадила залізне правило: о десятій вечора в усій квартирі вимикалося світло і телевізор.
— У нас режим, — казала вона, забираючи пульт від телевізора з рук Кольки. — Микиті завтра на сім ранку на додаткові заняття, Степану в рейс, мені на касу. Всім спати.
Колька сидів у темному коридорі на своєму жорсткому матраці, підстеливши під голову стару куртку, чув, як за вікном гудуть київські машини, і розумів, що це «солодке міське життя» більше схоже на армійську казарму. Жодного задоволення: пива не випий (Степан одразу сказав: «Побачу з пляшкою — вилетите разом із сумкою через балкон»), футбол не подивись, ковбасу без дозволу не візьми.
Тітка Галя теж втомилася. Олена щодня приносила з магазину мішки з овочами, які треба було чистити, різати і готувати на всю компанію:
— Ви ж казали, що ви люди прості, любите домашнє. Ось вам синє відро, кришіть борщ на три дні наперед. А я відпочину, я дванадцять годин на ногах за касою відстояла.
У п’ятницю ввечері, коли Олена повернулася з роботи, вона застала напрочуд приємну картину. Великі клітчасті сумки тітки Галі знову були акуратно складені в коридорі, а Колька вже стояв у куртці, тримаючи в руках порожнє відро з-під полуниці.
Тітка Галя підтискала губи, збираючи свої численні баночки з ліками з тумбочки:
— Ну все, Олено. Погостювали і буде. Колька сказав, що в цьому вашому Києві роботи нормальної немає, самі обіцянки та шахраї на кожному кроці. Поїдемо назад у район, там його кум на пилораму кличе, там хоч люди людські, а не калькулятори ходячі.
— Ой, як жаль, тьотю Галю, — абсолютно щиро, але без краплі суму в голосі відповіла Олена, проходячи повну «ревізію» очима по коридору. Все було на місці, нічого з речей Степана чи Микити не зникло. — А ми вам якраз на завтра ще один мішок цибулі планували з бази привезти, треба було перебрати перед зимою…
— Та не треба нам нічого! — махнула рукою тітка Галя, виходячи на під’їзд. — Самі свою цибулю перебирайте. Прощавай, Олька. Мамі твоїй скажу, що ти жива-здорова, але характер у тебе став — чисто вовчий. Немає в тобі родинного тепла.
— Родинне тепло, тьотю Галю, добре тримається там, де кожен своє діло знає і чужого не чіпає, — спокійно відповіла Олена і зачинила за ними важкі залізні двері на обидва замки.
У коридорі нарешті настала благословенна, чиста тиша. Степан вийшов із кімнати, мовчки підійшов до Олени, обійняв її за плечі своїми великими, натрудженими руками водія і тихо сказав:
— Ну ти й залізна жінка, Олю. Я думав, я їх сам у п’ятницю з моста в Дніпро скину разом із тією полуницею.
— На касі працювати — це тобі не автобус водити, Стьопа, — посміхнулася Олена, знімаючи халат. — Тут психологія потрібна. Давай, став чайник, тепер можна спокійно випити чаю на нашому балконі. Микито, виходь, матрац з коридору прибрали, твій шлях до туалету вільний!
Увечері Олена сама зателефонувала мамі Валентині в селище. Голос мами був спокійний, вона якраз дивилася свій любимий серіал по телевізору:
— Олю, Галя дзвонила, вже в автобусі їдуть. Каже, втомилася від міста, галасливо там у вас, та й Колька додому захотів, до своїх друзів. Ну й добре, доню, головне, що ви не посварилися. Серце моє не болить, тиск нормальний, завтра піду на город кабачки поливати. Молодці, що прийняли родину, Бог вам здоров’я дасть!
Олена подивилася на Степана, який весело підмигнув їй з-за кухонного столу, і відповіла:
— Так, мамо, все правильно. Родина — це найголовніше. Бережи себе, ми на вихідних приїдемо, поможемо тобі з городом. Па-па!
Фортеця вистояла без жодного пострілу, без лайки і скандалів. Чистий прагматизм, робоча дисципліна та правильний підхід до людей знову перемогли нахабство, зберігши і спокій у хаті, і здоров’я старої матері. Кожен залишився при своєму інтересі.
