Тетяна Іванівна все життя прожила в селі Великі Луки. Її обійстя було зразковим: білена хата на п’ять вікон, доглянутий садок і невелика, але затишна «хатчина» — літня кухня, яку покійний чоловік свого часу переобладнав під повноцінний житловий будиночок з піччю та верандою.
Коли роки почали брати своє, Тетяна Іванівна вирішила: «Поки при пам’яті, треба лад дати». Вона викликала дітей із міста. Старший, Дмитро, приїхав із дружиною Оленою, а молодша, Юля, — з чоловіком Андрієм.
Зібравши всіх за круглим столом під старою грушею, бабуся виклала папери.
— Ось так я надумала, діточки, — почала вона, поправляючи хустку. — Велика хата відійде тобі, Дмитре. Ти старший, у вас двоє хлопців, вам простір потрібен.
А хатчину — Юлі. Вона в нас господиня швидка, їй того затишку вистачить. Подвір’я одне, город діліть навпіл. Не хочу, щоб після мого відходу ви по судах бігали.
У повітрі повисла важка пауза. Олена, дружина Дмитра, першою порушила мовчанку, криво усміхнувшись:
— Мамо, то це що ж виходить? Ми в хаті, а Юля з Андрієм нам перед вікнами щодня маячитимуть? У нас же спільний двір! Як нам машину ставити? Як гості приїдуть?
Юля спалахнула, очі її зблиснули: — А тобі, Олено, вже й місця мало? Мати ще жива, слава Богу, а ти вже паркани будуєш! Та мені та хатчина дорожча за ваші хороми, бо там дух татів залишився!
— Та справа не в дусі, Юлечко, — втрутився Дмитро, потираючи лоба. — Ти ж розумієш, що жити двома сім’ями на одному клаптику землі — це… Хто сміття винесе, хто собаку погодує, хто за світло платитиме за спільним лічильником?
— То ти що, брате, відмовляєшся? — тихо спитала Юля. — Кажеш, що не хочеш мене поруч бачити?
— Я не відмовляюся! — вигукнув Дмитро. — Але це ж треба було якось логічніше… Може, продати все і поділити гроші?
Тетяна Іванівна вдарила долонею по столу. Не сильно, але звук змусив усіх замовкнути. — Продати? Родове гніздо з молотка?
Поки я жива — жодного слова про продаж! Ви що, чужі люди? Дмитре, ти пам’ятаєш, як малу Юлю на санках возив? Юлю, а ти хто перша побігла йому рану промивати, як він з велосипеда впав?
— Мамо, часи змінилися, — зітхнула Олена. — Зараз кожен хоче свого спокою. Юля з Андрієм почнуть ремонти, цемент возити, а у нас квіти посаджені. Або почнеться: «чиї кури в чий город залізли».
— Мої кури нікуди не залізуть! — відрізала Юля. — Ми з Андрієм взагалі думали там дачу зробити, приїжджати на вихідні. Нам спадок потрібен, і ми його приймемо. Андрію, скажи!
Андрій, який до цього мовчав, кивнув: — Ми згодні. Хатинка міцна, дах підлатаємо і буде краще за будь-який курорт. А з Дмитром ми завжди ладнали. Чи ми, Дмитре, не домовимося за парковку?
Дмитро подивився на дружину, потім на сестру. В його очах читалася боротьба між практичністю та родинним обов’язком. — Знаєш, Юль… — почав він повільно. — Олена права в одному — тертя будуть. Але й мати права.
Якщо ми зараз розбіжимося через ці метри, то гріш нам ціна. Добре. Приймаємо ми спадок. Але давайте одразу: город ділимо сіткою, щоб ніяких претензій, а в’їзд зробимо спільний, ворота розширимо.
— Ой, почнеться… — пробурмотіла Олена, але вголос уже не сперечалася, бачачи рішучий погляд чоловіка.
— От і добре, — полегшено зітхнула Тетяна Іванівна. — Тільки пам’ятайте: земля — вона не про межі, вона про коріння. Якщо коріння спільне, то й дерево вистоїть.
Минуло пів року. Сварки, звісно, були. То Юля вивісила білизну так, що Олені затулило вид на соняшники, то Дмитро завалив дровами спільний прохід.
Але щоразу, коли градус напруги зростав до межі, на веранду виходила бабуся Тетяна з великим чайником липового чаю.
— Ану, сусіди, йдіть сюди, — кликала вона.
І вони йшли. Сідали за той самий стіл, сперечалися, доводили свою правоту, але залишалися разом. Бо виявилося, що спільне подвір’я — це не тільки проблеми, а й можливість крикнути через вікно:
«Юлю, у тебе сіль не закінчилася?» або почути у відповідь: «Дмитре, йди бери болгарку, я тут дещо підправити хочу!»
Перша спільна вечеря після офіційного оформлення паперів стала справжнім іспитом на терпіння. Тетяна Іванівна наполягла: святкуємо за великим столом у саду, щоб «обмити» нове сусідство.
Олена привезла з міста дорогі делікатеси, розставила маленькі тарілочки з сиром з пліснявою та авокадо. Юля ж, яка вже встигла «освоїтися» в хатчині, винесла чавунну сковорідку смаженої на салі картоплі та миску малосольних огірків.
— Олено, ну хто ж таким наїсться? — засміялася Юля, відставляючи тарілку з авокадо вбік. — Ми тут з Андрієм цілий день паркан ладнали, нам треба щось суттєве.
— Юлечко, це культура споживання, — стримано відповіла Олена, розкладаючи серветки. — І, до речі, про паркан. Дмитро сказав, що ви хочете його ставити прямо через малинник. Але ж та малина — сортова, я її з розплідника замовляла!
Дмитро, який саме розливав домашній узвар, завмер. — Олено, ну ми ж домовлялися: город навпіл. Малинник якраз на межі.
— То що, тепер малину по гілках ділити? — втрутився Андрій, витираючи руки після роботи. — Дмитре, давай по-чоловічому. Малина лишається вам, а ми натомість заберемо ту смугу біля колодязя, де я хочу майстерню прибудувати.
— Майстерню? — Олена ледь не впустила виделку. — Біля колодязя? Там же буде шум, тирса, і взагалі — це порушує вигляд нашого ганку! Ми планували там поставити гойдалку-кокон для відпочинку.
— Кокон? — пирхнула Юля. — Ми тут працювати збираємося, землю обробляти, а ви — кокони? Це ж село, Олено! Тут або ти з сапкою, або ти з бур’янами.
Тетяна Іванівна мовчки спостерігала, як розгоряється суперечка. Вона повільно взяла шматок хліба, розломила його і поклала кожному на тарілку.
— Ану цить, — спокійно, але твердо сказала вона. — Розкричалися, як галки на стрісі. Олено, гойдалка твоя нікуди не дінеться, якщо Андрій зробить майстерню закритою, з гарною стіною, по якій ти пустиш свій декоративний виноград. Юлю, а ти не смійся з коконів. Відпочивати теж треба вміти, бо від тієї картоплі спина в три погибелі зігнеться.
— Мамо, але ж це вічні компроміси! — зітхнув Дмитро.
— А життя, синку, і є один суцільний компроміс, — усміхнулася жінка. — Ви думаєте, ми з батьком ніколи не сварилися, як будували цю хатчину? Він хотів гараж, а я — літню кухню. І що? Зробили кухню з ямою, і всі були щасливі. Дмитре, передай-но Олені картоплі. Вона в Юлі сьогодні вдалася — духмяна, з кропом.
Олена знехотя поклала собі трохи картоплі, спробувала і… замовкла. Смак домашньої їжі на свіжому повітрі подіяв магічно.
— Смачно, — визнала вона тихіше. — Юлю, навчиш так смажити? У мене вічно розвалюється.
— Навчу, — пом’якшала та. — Тільки за умови, що ти мені розкажеш, як той твій «кокон» кріпиться, може й Андрій мені такий зробить.
Андрій і Дмитро перезирнулися. Напруга, що висіла над столом, почала танути. — Знаєш, брате, — сказав Дмитро, підсуваючи сусідові тарілку з м’ясом. — Майстерня — це добре. В тебе ж є зварювальний апарат? Бо в мене ворота на в’їзді трохи просіли, треба б підхопити.
— Звісно, допоможу. Завтра зранку і глянемо, — відповів Андрій.
Вечір догорав. Над Великими Луками зійшов великий жовтий місяць. На одному подвір’ї, у двох різних будинках, світилися вікна.
Тепер це були дві окремі сім’ї, два різних побути, але одна велика історія, яку Тетяна Іванівна змогла втримати в своїх стареньких, але міцних руках.
Перший сніг випав у ніч на Миколая — густий, важкий і неочікуваний. Коли вранці Дмитро вийшов на ганок великої хати, він побачив, що подвір’я перетворилося на суцільний замет. Пройти до хвіртки було неможливо, а виїзд для машини завалило вище коліна.
З «хатчини» вийшов Андрій. Він постояв, почухав потилицю і, замість того, щоб узятися за лопату, почав прогрівати свій старенький позашляховик.
— Андрію! — гукнув Дмитро, натягуючи шапку. — Ти що, виїжджати зібрався? А хто прогортати буде?
— Та я зараз «колесами» прокладу колію, і нормально буде! — відгукнувся той. — Мені на роботу терміново, Дмитре, не маю часу махати лопатою.
Андрій сів у машину і почав буксувати, розриваючи сніг і перетворюючи його на брудну кашу з льодом саме там, де Олена напередодні виклала декоративну доріжку. Дмитро аж почервонів: — Ти що робиш? Ти ж мені всю плитку понівечиш! Зупинись, кажу!
На шум вибігли дружини. Юля, загорнута в теплу хустку, одразу стала на захист чоловіка: — А що йому, пішки йти? У нього зміна! Дмитре, ти ж вдома сьогодні, невже важко підкинути сніг під паркан?
Олена, яка вже встигла вийти в модельних чобітках і одразу провалилася в замет, ледь не плакала: — Під який паркан? Під мій квітник? Юлю, ви там у своїй хатчині зовсім совість втратили? Ваш Андрій нарив тут окопів, а нам тепер це все розгрібати? Моя машина взагалі не виїде через ці колії!
— То купіть нормальну машину, а не «пузотерку» для міста! — відрізала Юля. — І взагалі, чому це ми маємо чистити першими?
Минулого тижня, коли дощ ішов, ваш Дмитро воду до нашого порога зганяв, ми мовчали!
— Ах, ви мовчали? — Дмитро вже не стримувався. — Та я ту воду зганяв, бо у вас ринви забиті, і все мені під фундамент текло! Ви спадок прийняли, а лад дати не можете! Тільки й знаєте, що майстерню свою будувати!
— Та твоя хата тільки тому ще стоїть, що мій Андрій влітку крокви підпер! — крикнула Юля, підступаючи ближче.
Сварка переросла у справжній гармидер. Згадали все: і чий собака вночі гавкає, і хто чиє відро взяв без дозволу, і чиї діти накидали папірців біля криниці. Здавалося, родинна ідилія розсипалася, як той сухий сніг.
Тетяна Іванівна спостерігала за цим через вікно. Вона не виходила. Вона просто взяла свою стару металеву лопату і повільно, важко ступаючи, вийшла на середину двору. Вона не кричала. Вона просто почала кидати сніг. Повільно. Раз — і вбік. Два — і вбік.
На подвір’ї раптом стало тихо. Тільки було чути, як важко дихає стара мати і як скрегоче залізо об камінь.
— Мамо, ви що… віддайте! — першим схаменувся Дмитро. Він підбіг і спробував забрати лопату.
— Відійди, — спокійно сказала Тетяна Іванівна. — У вас же часу немає. У вас же робота, колії, квіти… А мені все одно робити нічого. Провалюсь в цих заметах, то хоч знатиму, що діти через сніг не побилися.
Юля закрила обличчя руками. Андрій заглушив двигун і мовчки вийшов із машини. Він пішов до сараю, виніс другу лопату і став поруч із Дмитром.
— Пробачте, мамо, — глухо сказав Дмитро. Потім повернувся до Андрія: — Давай так: ти пробиваєш виїзд, а я чищу доріжки до хатчини і до погреба. Олено, Юлю — йдіть у хату, чай готуйте. На всіх.
Через годину подвір’я було ідеально чистим. На столі в Тетяни Іванівни знову стояв чай і великий пиріг із капустою.
— Ну що, сусіди? — хитро примружилася бабуся. — Сніг розкидали, а злість куди поділи?
— Та там і лишили, під парканом, — всміхнулася Юля, підливаючи братові чаю. — До весни перегниє на добриво.
— Головне, щоб навесні, як сніг танутиме, ми знову через калюжі не загризлися, — пожартував Андрій, і всі дружно засміялися.
Це була їхня перша спільна зима. Важка, холодна, але вона навчила їх головному: на одному подвір’ї не буває «твого» чи «мого» снігу. Буває тільки спільний шлях, який треба розчищати разом.
Хто з вас жив з родичами на одному подвір’ї, поділіться своїм досвідом?
Олеся Срібна
