Олена стояла на балконі своєї трикімнатної квартири в новобудові на Троєщині, і дивилася на вогні Києва. За спиною, у вітальні, грав телевізор — якийсь серіал, який вона вже не дивилася, а просто слухала, щоб не було тихо.
Віктор, її чоловік, сидів на дивані з телефоном у руках, гортав стрічку і час від часу кидав на неї погляд.
Вони були разом сім років. Познайомилися, коли Олені було двадцять вісім, а Віктору — сорок два. Він тоді вже був успішним забудовником, мав дві фірми, кілька об’єктів по місту, машину, яку змінював кожні два роки.
Вона — молода журналістка в глянцевому журналі, гарна, гостра на язик, з амбіціями. Він її підкорив щедрістю: квіти, ресторани, поїздки за кордон, а потім — пропозиція руки й серця на даху хмарочоса з видом на Дніпро.
Спочатку все було як у казці. Олена кинула роботу («Навіщо тобі нервувати за копійки, коли я можу все забезпечити?»), переїхала до нього, почала жити тим життям, про яке мріяла: шопінг у Європі, салони краси, подруги, які заздрили.
Але казка поступово перетворилася на рутину, а рутина — на тиху, але постійну ненависть.
Цього вечора все вибухнуло.
Олена затягнулася востаннє, кинула недопалок униз і повернулася до кімнати.
— Знаєш, Вітю, набрид ти мені, — сказала вона голосно, щоб перекрити телевізор. — Вже сил моїх нема. І гроші твої теж набридли.
Віктор повільно підняв очі від екрана.
— Що ти сказала?
— Те, що чув. Набрид. Все. Ти, твої гроші, твої подарунки, твої «купи собі що хочеш», твої пізні приходи додому, твої «я втомився, не чіпай мене». Все набридло.
Він вимкнув телевізор, поставив телефон на стіл.
— Олено, ти не при собі?
— Ні. Твереза, як ніколи. Просто дійшла до краю.
Віктор встав, підійшов ближче. Він був високий, ще в формі, сивина на скронях робила його солідним.
— Ти що, серйозно? Після всього, що я для тебе зробив?
— Саме після всього. Ти думаєш, що купив мене? Квартира, машина, сумки, прикраси — це все плата за те, щоб я сиділа вдома й посміхалася, коли ти приходиш?
Я жива людина, Вітю. Мені тридцять п’ять, а я вже ніхто. Ні роботи, ні друзів справжніх, ні дитини, бо ти «ще не готовий», ні навіть розмови нормальної. Ти приходиш — їси, дивишся телевізор, лягаєш спати. А я? Я що, меблі?
Віктор потер скроню.
— Я ж працюю. Для нас. Щоб ти ні в чому не потребувала.
— А я потребую не грошей, дурню! Я потребую уваги, розмов, тепла, щоб ти мене бачив! А ти мене бачиш тільки коли близькості захотів або коли гості приходять — щоб я гарно виглядала.
Він мовчав. Потім сів назад на диван.
— І що ти пропонуєш?
— Розлучитися. Чесно. Я піду. Візьму те, що мені належить за законом, і піду.
— Ти з глузду з’їхала? Куди ти підеш? Ти ж сім років нічого не робила!
Олена засміялася гірко.
— Оце й проблема. Ти мене до цього довів. Але я піду. Знайду роботу, зніму квартиру, почну з нуля. Краще з нуля, ніж так далі.
Віктор подивився на неї довго.
— Добре. Якщо хочеш — іди. Але без копійки. Я все оформлене на фірму. Ти нічого не доведеш.
Олена зблідла.
— Ти серйозно? Після семи років?
— Абсолютно. Ти сама сказала — гроші набридли.
Вона пішла до спальні, зачинила двері, впала на ліжко й заплакала. Не тихо — голосно, з істерикою. Віктор сидів у вітальні й слухав. Потім встав, налив собі, випив одним ковтком.
На ранок Олена зібрала валізу. Не багато — кілька суконь, косметику, документи. Віктор пив каву на кухні.
— Ти справді йдеш? — запитав він.
— Так.
— Куди?
— До мами в Борщагівку. Поки що.
— На маршрутці з валізою? Престижно.
— Не твоя справа.
Він зітхнув.
— Слухай… Давай хоча б нормально розійдемося. Я дам тобі гроші на перший час. Сто тисяч. Хай буде.
Олена подивилася на нього з презирством.
— Не треба твоїх подачок. Я сама.
Вона вийшла, грюкнула дверима. Віктор залишився один у великій порожній квартирі.
Перші тижні були пеклом для обох.
Олена жила в мами в маленькій двокімнатній, спала на розкладному дивані. Мама, пенсіонерка, тільки зітхала: «Доню, ну що ти робиш? Він же багатий, забезпечений…»
— Мамо, я не можу так. Краще бідна, але вільна.
Вона пішла на співбесіди. Журналістика змінилася — тепер всі хотіли SMM, контент, відео. Досвід у глянці вже не котирувався.
Пішла на курси, вчилася за ночами. Знайшла роботу копірайтеркою у маленькому агентстві — 20 тисяч на місяць. Зняла кімнату в комуналці на Лівому березі.
Віктор тим часом намагався жити як раніше. Ходив на зустрічі, вечері з партнерами, навіть спробував зустрічатися з жінками через додатки. Але всі вони були або занадто молоді й порожні, або занадто розраховували на його гаманець.
Вдома було тихо й холодно. Він почав пити більше, ніж раніше.
Через три місяці вони випадково зустрілися в супермаркеті.
Олена стояла в черзі з кошиком — йогурти, хліб, дешеве м’ясо. Віктор штовхав візок з дорогими пляшками, сирами, стейками.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт.
— Як ти?
— Нормально. Працюю. Живу.
— Бачу. Схудла.
— Так, на гречці й курці.
Він помовчав.
— Може, вип’ємо кави? Просто поговоримо.
Олена вагалася, але погодилася.
Сіли в кав’ярні навпроти.
— Я сумую, — сказав він раптом. — Квартира порожня. Тихо. Нудно.
— А я ні, — збрехала вона. — Я вперше за сім років відчуваю себе живою.
— Ти справді щаслива в тій комуналці?
— Так. Бо це моє. Я сама заробила.
Віктор кивнув.
— Я розумію. Я був дурнем. Думав, що гроші — це все. А ти права — уваги не вистачало.
Олена подивилася на нього уважно.
— І що тепер?
— Не знаю. Може, спробуємо по-новому? Не як раніше. Я не купуватиму тебе. Просто… будемо разом. Без подарунків, без розкоші. Зустрічатимемося, ходитимемо в кіно, готуватимемо разом. Як нормальні люди.
Олена засміялася.
— Ти? Готувати? Ти ж яйця зварити не вмієш.
— Навчуся. Обіцяю.
Вона помовчала.
— Добре. Але повільно. Зустрічаємося. Без переїздів, без обіцянок. Просто подивимося.
Так почався другий етап.
Вони зустрічалися раз на тиждень. Віктор справді вчився готувати — спалив три сковорідки, але навчився робити нормальний омлет. Ходили в кіно на денні сеанси, гуляли в парку, пили каву в маленьких кав’ярнях.
Олена розповідала про роботу, про колег, про те, як пише тексти до ранку. Він слухав. Справді слухав.
Одного вечора, після прогулянки, він сказав:
— Олено, я продав одну фірму. Залишив тільки одну. Буду працювати менше. Хочу часу. Для нас.
Вона здивувалася.
— Серйозно?
— Так. І квартиру продав. Купив меншу, двокімнатну, в центрі. Без розкоші. Просто затишну.
— Ти що, божевільний?
— Ні. Просто зрозумів, що гроші справді набридли. Мені. Коли тебе немає.
Олена заплакала. Не від радості — від того, що нарешті почула те, що чекала сім років.
Через рік вони знову жили разом. У тій двокімнатній. Олена працювала, Віктор працював, але ввечері вони готували разом, дивилися серіали, говорили до ночі.
Одного разу вона сказала:
— Знаєш, Вітю… Я тоді сказала, що гроші твої набридли. А насправді… набридло без тебе.
Він обійняв її.
— Я знаю. І я теж набрид сам собі. Без тебе.
Вони не повернулися до старого життя. Не купували більше шуб і машин. Зате купили собаку — лабрадора на ім’я Макс. І поїхали в Карпати на тиждень — не в п’ятизірковий готель, а в звичайний будиночок.
А коли Олені виповнилося тридцять вісім, вона сказала:
— Вітю… Я хочу дитину.
Він посміхнувся.
— Я вже давно готовий.
І в сорок сім він уперше тримав на руках свою доньку. Назвали її Соломія.
Олена дивилася на них і думала: «Ось воно, справжнє щастя. Не в грошах. А в тому, що ми встигли зупинитися, коли ще не пізно.»
Галина Червона
