Бабуся Параска сиділа на лавці біля хати й чекала автобус із міста. У руках тримала хустку, якою весь час витирала очі, хоча сліз уже не було, тільки пекло. У голові крутилася одна думка: «Як я людям в очі подивлюся?»
Коня звали Грім. Чорний, як ніч, з білою лисинкою на лобі. Господар — дядько Василь, сусід через три хати. Конячка був не просто кінь, а гордість усього села: на весіллях віз молодих, на ярмарку в район брав перші місця, а головне — Василь за нього пів життя віддав.
І от учора ввечері цей самий Грім опинився на волі. Бо онуки бабусі Параски — Артемко (десять років), Соломійка (вісім) і найменша Ліза (п’ять із хвостиком) — вирішили «покататися».
Двері стайні були на старому гачку, діти відчинили, вивели коня, посадили Лізу вперед, самі з боків, і… Грім, відчувши свободу, рвонув так, що тільки іскри з-під копит.
За годину все село шукало коня. Ліхтарики, собаки, крики. Не знайшли. Зранку Василь прийшов до Параски блідий, як стіна.
«Параско, я тебе не звинувачую… але кінь пропав. Це ж… це ж все моє життя. Якщо не знайдемо — я не знаю, як далі…»
І пішов, навіть чаю не випив.
Тепер автобус. З нього вискакують троє онуків, засмаглі, щасливі, з рюкзаками, повними міських солодощів. А за ними — невістка Олена, у джинсах і білій сорочці, з обличчям, яке не віщує нічого доброго.
Діти одразу побігли до бабусі.
«Бабусю! А ми тобі цукерок привезли! І новий телефон! І ще…»
Олена підійшла повільно. Поставила валізу.
«Добрий день, мамо», — сказала холодно.
«Добрий, Оленко… Заходь, я вам борщу зварила…»
«Борщу я не хочу. Я хочу поговорити».
Діти одразу притихли. Артемко штовхнув Соломійку ліктем: «Це через коня…»
Олена обернулася до дітей.
«Ідіть у хату. І щоб я вас не чула й не бачила пів години».
Діти шмигнули, як миші.
Залишилися вдвох на подвір’ї.
Олена склала руки.
«Мамо. Ми з Віталіком вам дітей на два тижні віддали. Сказали: «Відпочиньте, ми попрацюємо спокійно». Ви взялися доглядати. То будьте ласкаві нести відповідальність. Коня випустили — ви платіть».
Бабуся Параска відчула, як земля під ногами хитається.
«Оленко… дитя… ти що, серйозно? Де ж я такі гроші візьму? Василь казав, той кінь… п’ятдесят тисяч гривень коштує… Мені пенсії на рік не вистачить!»
«Це ваші проблеми. Ви ж доросла людина. Дітей не догледіли. Вони б у місті такого не зробили. Там коней немає».
«Та то ж діти! Вони ж не навмисне!»
«Не навмисне — це коли склянку розіб’єш. А коли коня за п’ятдесят тисяч випускаєш — це вже відповідальність».
Бабуся сіла на лавку. Руки тремтіли.
«Оленко… я ж вас любила, як рідних… Я ж для них усе… Я ж навіть курям імена дала, щоб їм цікавіше було…»
Олена не розм’якшилася.
«Любов любов’ю, а гроші грошима. Ми з Віталіком зараз будуємо гараж. Нам кожна копійка на рахунку. А ви тут… розваги влаштовуєте».
Тут із хати вибігли діти. Артемко тримав у руках скарбничку-жабку.
«Бабусю! Ми всі свої гроші зберемо! У мене тут триста сорок сім гривень! І ще Соломійка має двісті! І Ліза… Ліза п’ятдесят копійок знайшла під ліжком!»
Соломійка плакала.
«Ми не хотіли! Ми просто покататися хотіли! Ми думали, він як у мультику — сам піде й сам повернеться!»
Ліза просто стояла й тихо схлипувала, тримаючи в руках плюшевого конячка.
Олена подивилася на них. Потім на бабусю.
«Діти, ідіть назад».
Вони пішли.
Знову тиша.
Бабуся Параска підвела очі.
«Оленко… я все життя на землі горбатилася. Ніхто мені нічого не дарував. А ви… ви в місті, у вас усе є… Невже ви мене до суду потягнете за дитячу пустощі?»
Олена мовчала.
Тут із-за воріт почувся голос:
«Параско! Параско, іди сюди!»
Це був Василь. І ще хтось. Багато голосів.
Бабуся й Олена вийшли на вулицю.
На дорозі стояв… Грім. Живий-здоровий, трохи худий, з реп’яхами в гриві, але свій. Поруч — Василь, дядько Микола з трактором, і ще троє чоловіків.
Василь посміхнувся так широко, що видно було всі золоті зуби.
«Нашли! У Ямпільському лісі пасся! Сам вийшов до людей! Я ж казав — Грім розумний, він додому дорогу знає!»
Бабуся Параска закричала, як дівчинка, й побігла до коня. Обняла його за шию.
«Грімчику мій! Живий!»
Діти вибігли з хати й теж кинулися до коня.
Олена стояла, як укопана.
Василь підійшов до неї.
«Олено, ти не сердись на Параску. Діти є діти. А кінь… кінь повернувся. Я ж не звір якийсь, щоб із старої жінки останні копійки тягнути».
Олена відкрила рот, але нічого не сказала.
Василь продовжив:
«Я от що подумав… Нехай діти щонеділі до мене приходять. Нехай Грома чистять, годують, катаються, скільки хочуть. Під моїм наглядом. А Парасці я сам буду дрова рубати й картоплю копати. За те, що перелякала».
Бабуся Параска плакала й кивала.
Олена нарешті вимовила:
«Я… я не знаю, що сказати… Я думала…»
Василь усміхнувся.
«Думала, що село — це тільки відповідальність? А тут ще й душа є».
Він повернувся до дітей.
«Ну що, бандити? Завтра о сьомій — до мене. Будемо Грома купати. І хто перший приїде — тому цукерка від коня!»
Діти закричали «Урааа!» і побігли обіймати Василя.
Олена підійшла до свекрухи.
«Мамо… пробачте мене. Я… я не те сказала…»
Бабуся Параска обняла її — вперше за десять років так міцно.
«Дитя моє… Ти ж мати. Ти за своїх переживаєш. Я все розумію. Тільки пам’ятай: у селі не все грошима міряється. Іноді — серцем».
Олена заплакала.
«Я вам борщ зараз розігрію… І пирогів напечу… І… і нехай діти ще на тиждень залишаться. Я сама приїду на вихідні».
Бабуся посміхнулася крізь сльози.
«От і добре. А Грома ми всі разом будемо доглядати. І відповідальність нести. Всі разом».
Того вечора за столом сиділи всі: і Василь із дружиною, і діти, і Олена, і бабуся Параска. Грім стояв у дворі, прив’язаний новим мотузком, і жував свіже сіно.
А Олена вперше за багато років сказала:
«Мамо… а розкажіть, як ви з татом коней запрягали… Я ж нічого цього не вмію…»
І бабуся Параска почала розповідати.
Довго.
Бо в селі історії не закінчуються.
Вони просто переходять від серця до серця.
Наталія Веселка
