— Оленько, ну ти ж розумна жінка. Давай без цих міщанських сліз. Чоловікові в 50 потрібен свіжий вітер, а не протяг з кватирки. Розумієш? Я ж не пропоную розлучення. Ми з тобою рідні люди, тил, фундамент. А Аліса? Аліса це так — для натхнення. Свято, яке завжди зі мною.
Віктор відклав виделку, промокнув губи серветкою і подивився на дружину так, ніби щойно запропонував їй путівку в санаторій, а не жити втрьох. Ольга дивилася на чоловіка, на його ще густе, але вже тронуте сивиною волосся, на самовдоволену усмішку, яку він, мабуть, вважав чарівною.
«Альфасамець», — подумала вона відсторонено. Віктор любив це слово, часто повторював його, дивлячись у дзеркало, коли голився.
— То я правильно зрозуміла, — голос Ольги звучав рівно, навіть занадто. — У тебе з’явилася молода жінка для, як ти висловився, натхнення. А я залишаюсь тут, готую тобі твої улюблені парові котлети, перу сорочки й роблю вигляд, що все гаразд.
— Ну навіщо так грубо? — Віктор зморщився, наливаючи собі чаю. — Не обслуговуєш, а зберігаєш вогнище. Я ж тебе забезпечую, Олю. Комунальні платежі, продукти, дача — все на мені. А в мене є право на особистий простір. Це, знаєш, сучасний підхід. Прогресивний, якщо хочеш.
Він відкинувся на спинку стула, задоволений собою. Шах і мат. Він був упевнений, що Ольга зараз заплаче, почне благати не руйнувати сім’ю, і він, так і бути, милостиво дозволить їй залишитися в статусі улюбленої, але старшої дружини. Ольга встала, спокійно зібрала брудні тарілки.
— Гаразд.
— Що… гаразд? — Він навіть кліпнув від несподіванки.
— Гаразд, я погоджуюсь. Сучасний підхід. Ти живеш, як хочеш. Я живу, як хочу. Домовилися?
Віктор розплився в посмішці. Ну от, він же казав. Розумна жінка. Розуміє, що в 47 років рипатися вже нікуди. Кому вона потрібна? А він — орел.
Перший тиждень Віктор літав. Він почувався султаном, якому дозволено все. Ввечері він демонстративно втирав дорогий парфум, крутився перед дзеркалом у передпокої й кидав:
— Не сумуй, мати, я сьогодні пізно. У нас із Алісою прем’єра в театрі.
Ольга, що сиділа у кріслі з ноутбуком, навіть голови не повертала.
— Ключі не забудь. І все.
Жодної сльозинки, ні докору, ні тремтячих рук. На другий тиждень почалися дивні зміни. У середу Віктор, як завжди, відкрив шафу, щоб дістати свіжу сорочку. Полиця була порожня.
— Оль, — гукнув він із спальні. — А де блакитна сорочка?
— Я її в кошик ще в понеділок кинула.
Тиша. Він вийшов у залу. Ольга дивилася якийсь серіал, підібравши ноги під себе. На обличчі — маска.
— Оль, я з ким розмовляю? Сорочка де?
Вона повільно повернула до нього обличчя.
— У кошику, Вітю.
— У сенсі в кошику? Чому не випрала?
— Так у нас же сучасний шлюб, — її голос звучав приглушено з-під маски. — Кожен сам по собі. Я свої речі випрала. А твої… Але ти ж альфасамець, розберешся.
Віктор остовпів.
— Ти що, образилася на мене, Олю? Це дріб’язково. Я гроші в дім приношу.
— Гроші ти приносиш на їжу й комуналку, половину якої я, до речі, оплатила вчора зі своєї картки, — вона знову відвернулася до екрану. — А послуги пральні в прайс не входили. Хочеш чисту сорочку — випрай або відвези в хімчистку. Або нехай твоя Аліса випере. Вона ж тебе надихає. От хай і побутом надихнеться.
Того вечора Віктор пішов на побачення в м’ятій сорочці, сердитий та ображений на дружину. Аліса, побачивши його, скривила пухкі губки.
— Вітюшо, ну ти чого такий пом’ятий?
— Пральна машина зламалася, — буркнув він, відчуваючи, як всередині закипає роздратування. Не на Алісу, ні, — на Ольгу. Як вона посміла?
Далі — більше. У холодильнику з’явився чіткий поділ зон. Верхні полиці — її сири, овочі, йогурти. Нижня — його самотня палка ковбаси.
— Ти їжу тепер ховатимеш? — гаркнув він, ляснувши дверцятами холодильника.
— Я не ховаю, — увійшла на кухню Ольга, одягнена в якесь нове, дуже гарну сукню. — Я просто не готую на нас двох. У мене дієта, у тебе вільне життя. До речі, я сьогодні не ночую.
У Віктора відвисла щелепа.
— У сенсі не ночуєш? Де ти будеш?
— Яка різниця? У нас же особистий простір.
Вона пішла, залишивши шлейф якихось нових терпких парфумів. Віктор залишився стояти посеред кухні, відчуваючи себе повним бовдуром. Він-то думав, що свобода буде тільки в нього, що вона сидітиме біля вікна і чекатиме, віддано заглядаючи в очі, коли він повернеться від коханки. А вона… вона його не бачила. Він став для неї прозорим, меблями, пуфом у передпокої.
Через місяць цього дивного життя подзвонила мама Віктора — Галина Степанівна.
— Вітю, що ти робиш? — запитала вона без привітання.
— Мам, ну чого ти починаєш?
— Я не починаю, я закінчую. Мені Оля подзвонила, сказала, що переоформила документи на дачу.
— У сенсі переоформила? — Віктор ледь не випустив телефон.
— Дача спільна.
— Дача, синку, була куплена на гроші Олиних батьків, царство їм небесне, а записана була на мене, щоб ти, дурна твоя голова, її в дев’яності за борги не прогавив. Так ось, я вчора дарчу на Олю підписала.
— Мамо, ти що, проти рідного сина?
— Я проти дурнів, Вітю. Ти знайшов собі якусь молоду, якій ти в діди годишся, і думаєш, це кохання? Оля тебе 25 років терпіла твої закидони, а тепер ти її в приживалки записав. Ні, вже. Живи, як хочеш, але дачу я тобі розбазарити не дам.
Ввечері він вирішив піти в атаку. Ця ситуація його образила. Дружина, що дивиться крізь нього, мати, що зрадила, порожній холодильник… Ольга сиділа у вітальні й читала книгу. Спокійна, доглянута, чужа.
— Усе, з мене досить, — заявив Віктор, картинно кидаючи на підлогу спортивну сумку. — Я так жити не можу. Я йду.
Він чекав. Чекав, що книга впаде з рук, що вона скаже: «Вітю, не треба, давай поговоримо». Ольга акуратно заклала сторінку закладкою.
— Гаразд.
— Зараз?!
— Так, зараз. До Аліси. Вона, на відміну від тебе, мене цінує.
— Прекрасно.
Ольга встала й підійшла до шафи.
— Я допоможу зібратися, щоб швидше було. Валізу на антресолях дістанеш.
Віктор задихався від обурення, поки згрібав свої речі. Вона подавала йому стопки речей, акуратно складені, з таким обличчям, ніби проводжала у відрядження на пару днів.
— Зимові черевики теж бери, — сказала вона, простягаючи коробку.
— Навіщо? Зараз літо.
— Ну, скоро осінь, щоб два рази не їздити. Забирай все одразу. Спінінг твій на балконі, не забудь.
Через 40 хвилин він стояв біля порога, обвішаний сумками.
— Таксі я тобі викликала, — сказала Ольга, дивлячись у телефон.
— Ти навіть не запитаєш, надовго я.
— Навіщо? — вона знизала плечима. — Ти ж сам вирішив. Ключі залиш на тумбочці.
— Я не повернуся, Олю. Ти ще пошкодуєш. Ти зрозумієш, кого втратила.
— Ключі, Вітю.
Він шпурнув зв’язку ключів на тумбочку.
Аліса жила в орендованій студії, яку оплачував Віктор. Дизайнерський ремонт, барна стійка, величезне ліжко й повна відсутність затишку. Перші два дні пройшли в ейфорії. Аліса верещала від захвату, приміряючи його сорочки. Вони замовляли суші. Віктор почував себе молодим, зухвалим, вільним. «Ось воно, життя», — думав він.
На третій день ейфорія почала вивітрюватися. Ввечері до неї прийшли друзі, голосні, регучі, з якимись дивними зачісками. Вони вели себе голосно, а баси з колонки били Віктору прямо у скроні.
— Алісо, може, тихіше? — попросив він годині об одинадцятій. — Мені завтра на роботу. Голова болить.
— Ой, ну дідусь, не будь занудою, — реготав якийсь хлопець.
Дідусь. Це слово різко вдарило по слуху. Віктор подивився на Алісу, шукаючи підтримки, але та лише хихикнула й зробила музику голоснішою.
Розв’язка настала на п’ятий день. Віктор піш у душ і, невдало нахилившись за упалим милом, заскиглив від болю. Старий добрий радикуліт, про який він не згадував років три. Дякувати олиним масажам та ортопедичному матрацу. Він ледь-ледь виповз з ванної, зігнутий знаком питання, тримаючись за поперек.
— Аліс! — прохрипів він. — Аліс, спина… є мазь якась?
Аліса, яка фарбувалася перед дзеркалом, збираючись у клуб, обернулася. На її обличчі відбилося не співчуття, а відраза.
— Віть, ти чого? Серйозно? Яка мазь? У мене тільки пластир від мозолів є.
— Мені погано. Викличи лікаря. Чи помаж чимось…
— Слухай, мені бігти треба. Мене хлопці чекають, — вона нервово смикнула плечем. — Ти випий знеболювальне й лежи.
Вона пішла. Він залишився лежати на чужому, надто м’якому ліжку, слухаючи, як ниє спина. У мийці — гора брудного посуду, на підлозі — розкиданий одяг. Йому захотілося додому. До Олі. У чисту прохолодну спальню, де пахне лавандою. Оля б зараз принесла його пояс із собачої шерсті, зробила б укол, принесла б чаю з лимоном. Який же він дурень.
Вранці Віктор сидів на краю ліжка, зігнувшись від пострілів у попереку, і жалюгідно намагався натягнути шкарпетку, коли в кімнату влетіла Аліса. Побачивши його гримасу, вона скривилася, ніби виявила на улюбленому дивані брудну пляму, і замість квітки кинула:
— Віть, збирай речі. Я серйозно.
Вона підійшла до шафи, згрібла його сорочки й шпурнула йому в ноги, заявивши, що оплачений місяць закінчується, і продовжувати цей цирк вона не збирається.
— Ну не моє це, Віть, — відчеканила вона, дивлячись на нього з холодним спокоєм. — Твої ці «ой, спина», хропіння на всю квартиру, таблетки на тумбочці… Я себе почуваю доглядальницею в будинку для літніх людей, а мені, на хвилинку, 22. Мені драйв потрібен, легкість, а ти — задушливий і важкий. Я сьогодні з ровесником познайомилася. Ми хоч однією мовою говоримо, а з тобою — суцільний крінж. Давай у темпі. Мені провітрити треба.
Віктор мовчав. Йому нема чого було сказати. Він почувався розбитим коритом.
— Карту я заблокуваю, — сухо сказав він біля дверей.
— Та й блокуй собі, — Аліса знизала плечима, жуючи жуйку. — Іншого знайду.
Молодшого.
Таксі зупинилося біля рідного під’їзду. Віктор подивився на вікна. Світло горіло. Там було життя. Його життя, яке він так бездарно проміняв на тиждень у пеклі. Нічого, Оля пробачить. Вона швидко відходить. Він зараз упаде в ноги, скаже, що це було навіювання. Вона посвариться, але пустить. Куди вона подінеться?
Він піднявся на поверх, морщачись від болю в спині. Дістав запасний ключ, що дивом завалявся в кишені куртки. Він не віддав його Олі тоді. Вставив у замок. Ключ увійшов, але не повернувся. Віктор натиснув сильніше. Ніяк. Він подзвонив у дзвіночок. Тиша. Ще раз. Довгий й настійливий дзвінок. За дверима почулися кроки — м’які, неспішні.
— Олю, Олю, це я. Відчини. Ключ не підходить.
Двері відчинилися на довжину ланцюжка.
— Я знаю, Вітю. Я змінила замки того ж дня, як ти пішов.
— Оль, досить. Мені боляче. Спину прихопило. Пусти додому. Я все усвідомив, правда. Це Аліса — курка. Я помилився.
— Пробач, Вітю, — вона говорила, як з нерозумною дитиною. — Тут більше немає твого дому. Ти свій вибір зробив. Ти хотів свободи? Насолоджуйся.
— Олю, не починай. Я чоловік твій. Де мені жити?
— У тебе є прописка у Галини Степанівни. Вона тебе чекає. Я їй дзвонила.
— Ти що, виганяєш мене? Хворого?
— Ти не хворий, Вітю. Ти просто егоїст. Решту твоїх речей — коробки з інструментами, зимову резину — я відправила кур’єром до мами ще вчора.
— Олю…
— Прощавай, Вітю.
Двері зачинилися.
Спускатися було важко. Кожен крок віддавався неприємними відчуттями в попереку. Він вийшов із під’їзду, сів на лавочку — ту саму, де колись 25 років тому вперше поцілував Ольгу. Дістав телефон, набрав мамі.
— Ало, мам… — Голос зрадницько тріснув. — Я їду.
— Їдеш ти, — проворчала Галина Степанівна. Але в голосі не було злості, лише втома. — Ну давай, їдь. Розкладушку я на кухні поставила. Диван у залі не дам — там мій серіал. І май на увазі, зарплатню будеш мені віддавати. На свою пенсію я тебе годувати не збираюся. Зрозумів?
— Зрозумів, мам.
Він скинув виклик, подивився на вікна третього поверху. Штора смикнулася, і він побачив силует Ольги. Поряд із нею стояв ще хтось — подруга чи, може, колега, або… Він підтягнув до себе валізу, згорбився і пішов до зупинки автобуса. Таксі викликати було ні на що. На карті залишалися копійки, а до зарплатні був ще тиждень.
