У маленькому кафе на околиці Києва, де час ніби зупинився в давніх меблях і ароматом свіжозмеленої кави, сиділа жінка років шістдесяти п’яти.
Її звали Олена Петрівна, і вона тримала в руках стару фотографію, пожовклу від часу. На фото – двоє молодих людей: вона, з довгим волоссям і яскравою посмішкою, і він, високий хлопець з густими вусами, типовий для 90-х.
“Тридцять років, – подумала вона. – Тридцять років запізнення. Чи прийде він?”
Олена подивилася на годинник. Була рівно третя година дня, як вони домовилися тоді, у 1995 році. “Якщо не сьогодні, то через тридцять років, – сказав він жартома. – У цьому ж кафе, за тією ж кавою.”
Вона посміхнулася спогадам, але серце стискалося від тривоги. Життя пройшло, як блискавка: шлюб, діти, розлучення, кар’єра в школі як вчительки літератури. А він? Де він тепер?
Двері кафе скрипнули, і ввійшов чоловік. Сивий, з глибокими зморшками навколо очей, але з тією ж теплою посмішкою. Він оглянувся, побачив її і завмер.
“Олено? – прошепотів він, підходячи ближче. – Невже це ти?”
Вона встала, серце калатало. “Ігоре… Ти прийшов. Після тридцяти років.”
Вони обійнялися, ніби час стиснувся в мить. “Я не вірив, що ти будеш тут, – сказав Ігор, сідаючи навпроти. – Але я не міг не прийти. Замовимо каву? Як тоді, чорну, без цукру?”
Олена кивнула офіціантці. “Дві чорні кави, будь ласка. І, можливо, тістечко. Тридцять років – це варте святкування.”
Поки чекали, Ігор взяв її руку. “Розкажи мені все. З чого почати? З того дня?”
Олена зітхнула. “З того дня. Пам’ятаєш, як ми познайомилися? 1995 рік, літо, Київ кипів від змін. Я була студенткою філфаку, ти – інженером на заводі. Ми зустрілися на концерті в парку.”
Ігор розсміявся. “Так, концерт “Океану Ельзи”, ще молодий Вакарчук співав. Ти стояла поруч, спіткнулася, і я тебе впіймав. “Вибачте, – сказала ти. – Я така незграбна.” А я відповів: “Ні, це доля. Давайте познайомимося. Ігор.”
“А я: “Олена. І так, доля, бо я ненавиджу натовпи, але прийшла заради музики.” Ми проговорили весь концерт, а потім пішли гуляти Хрещатиком. Пам’ятаєш, як купили морозиво і сіли на лавці?”
“Звичайно! Ти розповідала вірші, а я – про свої мрії поїхати до Америки. “Олено, – сказав я тоді, – ти така розумна, а я простий хлопець з заводу. Чому ти зі мною говориш?” А ти: “Бо в тобі є мрія. Не в книгах, а в очах.”
Вони сміялися, згадуючи. Кава прибула, гаряча, з ароматом, що повернув їх у минуле. Олена відпила ковток. “А наступного дня ми зустрілися тут, у цьому кафе. “Давай зробимо це традицією, – запропонувала я. – Щотижня, кава і розмови.” Ти погодився: “Звичайно. І якщо щось трапиться, зустрінемося через тридцять років, тут же.”
Ігор кивнув. “Жартома сказав, але доля почула. А що трапилося потім? Чому ми розійшлися?”
Олена сумно посміхнулася. “Життя. Ти отримав цікаву пропозиції. “Олено, – сказав ти мені тоді, – це шанс. Інженер на великому проекті. Але я повернуся через рік.” Я плакала: “Ігоре, не їдь. Ми тільки почали.” Але ти: “Це для нас. Зароблю гроші, повернуся, одружимося.”
“І я поїхав, – зітхнув Ігор. – Писав листи, дзвонив. Вона засмоктала. Робота, нові друзі, а потім закінчилася, і почалися 90-ті хаос. Я загубився.”
Олена продовжила: “А я чекала. Місяці минали. Твої листи рідшали. “Олено, пробач, зайнятий, – писав ти. – Скоро приїду.” Але не приїхав. Я закінчила університет, почала викладати. Зустріла Андрія, вийшла заміж. “Мамо, – казала мені мати, – не чекай примару. Живи.”
Ігор опустив очі. “Я теж одружився. Зустрів дівчину на роботі. “Ігоре, – сказала вона, – ти самотній, давай спробуємо.” Ми мали сина. Але завжди думав про тебе. Через п’ять років повернувся до Києва, але тебе не знайшов. Твій старий адрес – пустий.”
“Ми переїхали, – пояснила Олена. – Андрій працював на фабриці, ми купили квартиру в іншому районі. Появилася дочка, потім син. Життя йшло. “Олено, – казав Андрій, – ти щаслива?”
Я відповідала: “Так,” але в душі – ні. Думала про тебе.”
Вони мовчали, п’ючи каву. За вікном йшов дощ, як тоді, 30 років тому. Ігор продовжив: “Моє життя не склалося. Розлучення через десять років. “Ігоре, ти не тут, – казала дружина. – Твоя душа в Україні.”
Я повернувся в 2005-му, відкрив маленьку фірму з ремонту техніки. Шукав тебе в інтернеті.”
Олена розсміялася. “Інтернет! Пам’ятаєш, як ми мріяли про комп’ютери? “Одного дня, – казав ти, – всі матимуть машини, що думають.”
А тепер – смартфони. Мої діти сміються: “Мамо, ти динозавр.” Я їм: “Діти, я жила в часи, коли листи йшли тижнями.”
Ігор кивнув. “Мій син тепер в Америці, програміст. “Тату, – каже він, – приїжджай до нас.” Але я: “Ні, синку, моя земля тут.” А твої діти?”
“Дочка – лікарка, син – бізнесмен. Онуки вже є. “Бабусю, – каже мала, – розкажи казку.” А я розповідаю про молодість, але без тебе.”
Вони замовили ще кави. Олена продовжила спогади. “Пам’ятаєш нашу останню зустріч? Перед твоїм від’їздом. Ми сиділи тут, пили каву.
“Ігоре, обіцяй, що повернешся,” – благала я. Ти: “Обіцяю. А якщо ні, то через тридцять років, тут же, о третій.” Ми сміялися, але сльози були.”
“Так, – підтвердив Ігор. – Я поцілував тебе. “Кохана, чекай.” Але життя…, криза, я ледь вижив. Працював на будівництві, щоб вислати гроші сім’ї.”
“Олено, це наш шанс,” – казав він. Я: “Так, за свободу.”
Ігор похитав головою. “Я чув. Хотів приїхати, але боявся. Потім – 2014 рік, “Тату, – казав син, – не їдь в Україну,.” Але я: “То моя батьківщина.” Повернувся в 2016-му, оселився в Києві.”
“Чому не шукав мене?” – запитала Олена.
“Шукав. Запитував у спільних знайомих. “Ігоре, Олена вийшла заміж,” – казали вони. Я: “Добре, нехай щаслива.” Але серце боліло.”
Вони поговорили про життя. “Пам’ятаєш, як ми мріяли про подорожі? “Давай поїдемо до моря,” – казала я. Ти: “Обов’язково, але не поїхали.”
Ігор посміхнувся. “Може, тепер? Ми старі, але ж живі.”
Олена розсміялася. “Старі? Ми досвідчені! Розкажи про своє життя детальніше.”
Ігор почав оповідь. “Після повернення відкрив майстерню. Ремонтую комп’ютери. “Дядьку Ігоре, – кажуть клієнти, – ви маг.” А я: “Ні, просто досвід.” Маю маленьку квартиру, собаку. Самотній, після розлучення.”
“А жінки?” – запитала Олена.
“Були романи. Одна, Наталя, казала: “Ігоре, ти загадковий.” Але я: “Ні, просто минуле.” А ти? Після Андрія?”
“Розлучилися п’ять років тому. “Олено, ми різні,” – сказав він. Я: “Так, але дякую за дітей.” Тепер живу одна, читаю книги, гуляю з онуками.”
Вони замовили тістечка. “Смакуй, – сказав Ігор. – Як тоді, еклери.”
Олена відкусила. “Смачно. Пам’ятаєш нашу першу сварку? Ти запізнився на побачення. “Олено, пробач, робота,” – вибачався ти. Я: “Якщо кохаєш, не запізнюйся.” Ти: “Обіцяю.”
“І ось, запізнився на тридцять років,” – пожартував Ігор.
Вони сміялися. Потім Олена стала серйозною. “Ігоре, чому ми не боролися? Чому відпустили?”
Він взяв її руку. “Молоді були, дурні. Думали, час є. Але тепер – є шанс.”
“Шанс на що? Ми старі.”
“На дружбу, на каву. На спогади.”
Вони проговорили ще години. Про дітей, онуків, мрії. “Бабусю, – каже моя онучка, – чому ти сумна?” Я: “Бо згадую молодість.”
Ігор: “А мій онук: “Діду, розкажи як там було.” Я: “Краще про кохання.”
Коли сонце сідало, вони вийшли. “Олено, давай зустрінемося знову. Не через тридцять років.”
Вона посміхнулася. “Завтра? Кава о третій.”
“Обіцяю,” – сказав він.
І так почався новий розділ. Кава без запізнень.
Тетяна Макаренко
