Олена стояла на балконі дев’ятого поверху, тримаючи в руках чашку з холодною кавою. Внизу, на зупинці, щойно від’їхав її звичний 42-й автобус.
Вона подивилася на годинник (07:47). Як завжди, спізнилася на три хвилини. Як завжди, бігла, тримаючи в руках дві важкі сумки: одну з ноутбуком і паперами, другу з обідом і змінним взуттям.
Двадцять три роки. Двадцять три роки щодня туди й назад. І ніхто ніколи не запропонував підвезти. Навіть коли дощ лив стіною. Навіть коли мінус двадцять п’ять, і вона, чекала на зупинці в тонких колготках, бо «в офісі ж тепло».
Вона зробила ковток холодної кави й раптом голосно сказала в порожню квартиру:
– А ви… ви навіть жодного разу за все літо до дітей не приїхали.
Голос тремтів. Не від холоду. Від злості, яка накопичувалася роками й нарешті прорвалася. Вона знала, що ніхто не почує.
Батьки жили за триста кілометрів, у селі під Черніговом, і телефонувала вона їм раз на тиждень, у неділю ввечері, коли вже не було сил навіть говорити.
Але цього ранку вона сказала це вголос. І відчула, ніби камінь з душі впав.
Вона повернулася в кімнату, поставила чашку на стіл і відкрила ноутбук. Пальці самі набрали повідомлення в сімейний чат, який давно вже був німим: востаннє там хтось писав на Великдень, коли мама скинула фото пасок.
Олена:
«Я 23 роки їздила на роботу без машини, на автобусі, кожен день із сумками. А ви навіть жодного разу за все літо до дітей не приїхали. Хоча обіцяли. Хоча казали: “Як тільки пенсію отримаємо, відразу приїдемо”. Пенсію ви отримуєте вже 12 років. Діти вас не впізнають. Молодший думає, що дідусь і бабуся – це ті люди на фотографіях у рамочці. Я втомилася виправдовувати вас перед ними. І перед собою.»
Вона натиснула «відправити» й одразу вимкнула телефон. Серце калатало, ніби вона щойно пробігла марафон.
Через п’ять хвилин телефон зателефонував. Мама.
Олена взяла трубку, але нічого не сказала.
– Олено? Дочко? Ти що, з глузду з’їхала так писати? – голос мами був високий, переляканий.
– Ні, мамо. Я просто нарешті сказала правду.
– Та як ти смієш! Ми ж старі люди, нам важко їхати! Автобуси, пересісти в Києві, потім ще маршрутка…
– Мамо, я 23 роки їжджу цими автобусами. З двома дітьми в декреті я їздила. Коли старшому було три місяці, я тягнула коляску, сумку і ще його на руках. Ви жодного разу не приїхали допомогти. Жодного.
Тиша. Потім тихе схлипування.
– Ти нас зовсім не жалієш…
– А ви мене жаліли колись? Коли я в 19 років вийшла заміж, бо «треба», а ви сказали: «Сама винна, сама й розбирайся»?
Коли я народжувала другу дитину, а ви навіть не зателефонували в пологовий? Коли чоловік пішов, а ви сказали: «Ми ж казали, що він не пара»? Я все сама. Завжди сама.
– Олено… ми ж не знали…
– Ви знали. Просто вам було зручніше не знати.
Вона поклала трубку. І вперше за багато років розплакалася. Не тихенько, як зазвичай, а голосно, по-дитячому, з гиканням.
Через годину телефон знову задзвонив. Цього разу – тато. Голос хрипкий, ніби він курив цілу пачку перед дзвінком.
– Доцю… ти що, серйозно так думаєш?
– Так, тату. Серйозно.
– Ми… ми ж думали, що тобі так краще. Ти ж сильна. Ти завжди була сильна.
– Я не сильна. Я просто не мала вибору.
Тиша. Потім він кашлянув.
– Ми приїдемо. У суботу. Я вже купив квитки на автобус. На 6 ранку.
Олена завмерла.
– Ти… що?
– Я сказав: приїдемо. І не сперечайся. Ми з мамою поговорили. Ти права. Ми… ми погано зробили. Дуже погано.
Вона не знала, що сказати. Просто сиділа й слухала, як тато ніяково додає:
– І… якщо можна, ми б пожили тиждень. Чи два. Допоможемо. Хоч з дітьми посидимо, хоч город у тебе там… ну, балкон застеклимо, чи що ви там у місті робите.
Вона розсміялася. Вперше за довгий час – щиро.
– Приїжджайте. Я зустріну.
У суботу о 10:15 ранку на вокзалі вона побачила їх. Мама в старенькій хустці, з величезною клунком, тато – з валізою, перев’язаною мотузкою. Вони стояли, притиснуті одне до одного, і виглядали такими маленькими й старими, що в Олени защеміло.
Вона підійшла. Мама одразу кинулася обіймати, плачучи:
– Доцю моя… прости нас, дурних…
Тато стояв осторонь, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
– Привіт, тату, – сказала Олена.
Він кивнув, потім раптом обійняв її так сильно, що вона ледь не впала.
– Прости, дочко. Ми справді… дуже погано зробили.
В машині (Олена взяла таксі, бо не хотіла тягати їх маршрутками) мама весь час тримала її за руку й тихо плакала. Тато дивився у вікно й мовчав.
Дома діти спочатку злякалися. Старший, десятирічний Артем, ховався за Оленою. Молодша, шестирічна Софійка, роздивлялася бабусю з дідусем, ніби інопланетян.
– Це хто? – шепотом запитала вона.
– Це бабуся з дідусем. Мамині мама й тато.
– А чому вони плачуть?
– Бо вони нас дуже давно не бачили. І сумували.
Мама сіла на підлогу посеред кімнати й розплакалася ще сильніше.
– Сонечко моє… ти така велика вже… а я тебе маленьку пам’ятаю… ти в мене на руках спала…
Софійка підійшла ближче, обережно торкнулася маминої хустки.
– А ти мені ляльку привезла?
– Привезла, привезла! – мама кинулася до клуна, дістала величезну ляльку в українському вбранні. – Оце тобі, а оце Артемчику – набір машинок. І ще варення, і сало, і яблук, і горіхів…
Діти заверещали від радості.
Тато стояв у дверях і посміхався. Потім підійшов до Олени й тихо сказав:
– Дякую, що дозволила приїхати. Ми… ми думали, ти нас уже ніколи не захочеш бачити.
– Я теж так думала, – чесно відповіла вона.
Вони жили два тижні. І це були найдивніші, найболючіші й водночас найщасливіші два тижні за багато років.
Мама щоранку вставала о п’ятій, пекла млинці, варила борщ, прала, прасувала, водила дітей до школи й садочка. Тато лагодив усе, що було поламане: кран, який капає вже п’ять років, дверцята шафи, розетку в коридорі.
Він навіть купив фарбу й пофарбував стіни на балконі в ніжно-блакитний колір.
– Оце буде вам «город», – казав він, ставлячи ящики з розсадою помідорів і полуниці. – Місто містом, а своє треба мати.
Ввечері вони всі разом сиділи за столом. Мама розповідала історії з дитинства Олени – як та в три роки втекла з дому, бо «хотіла до зайчика в ліс», як у школі захищала подругу від хлопців, як плакала, коли вперше закохалася.
– А ти пам’ятаєш, як ти мені листи писала, коли в інституті вчилася? – питала мама. – Я їх усі зберігаю. В шухляді, під білизною.
Олена не пам’ятала. Але коли мама дістала пожовклі листівки – «Мамо, в мене все добре, не хвилюйся, я їм борщ, як ти вчила» – вона знову розплакалася.
Одного вечора, коли діти вже спали, вони втрьох сиділи на кухні. Тато налив по чарці самогону, який привіз із села.
– За примирення, – сказав він.
Випили.
– Ми з мамою багато говорили, – почав тато. – Після твого повідомлення. Ми зрозуміли… що ми тебе втратили. Не ти нас, а ми тебе. Ти виросла, а ми так і залишилися там, у своєму селі, у своїх образах. Ти вийшла заміж – ми образилися, що не за того. Ти розлучилася – ми сказали «ми ж казали».
Ти приводила дітей в світ – ми не приїхали, бо «нам важко». Ми весь час чекали, що ти приїдеш і попросиш пробачення. А ти не просила. Бо ти сильніша за нас.
Олена мовчала.
– Ми дуже погано зробили, – тихо сказала мама. – Ми тебе не підтримали, коли ти найбільше потребувала. І дітей наших ми не бачили. Ми… ми боялися. Боялися, що ти нас не пустиш. Що ти вже нас не любиш.
– Я вас люблю, – сказала Олена й сама здивувалася, як легко це вимовила. – Просто я дуже втомилася бути сильною сама.
Тато кивнув.
– Тепер ми будемо. Хоч трохи. Хоч старі. Але будемо.
Вони поїхали через два тижні. Але вже не назавжди.
Тепер вони приїжджали щомісяця. На вихідні. Іноді на тиждень. Мама вчила Софію вишивати хрестиком. Тато з Артемом збирав моделі літаків. Олена більше не їздила на роботу з двома сумками – тато купив їй великий рюкзак, «щоб спина не боліла».
А одного разу, коли Олена знову спізнилася на автобус і стояла під дощем, біля зупинки зупинилася стара «Нива». З вікна висунувся тато.
– Доцю, сідай! Ми якраз у місті, по запчастини заїхали!
Вона сіла. І вперше за двадцять три роки не їхала на роботу в переповненому автобусі.
– Дякую, – сказала вона.
– Та що ти, – відмахнувся тато. – Ми ж сім’я.
І Олена зрозуміла: так, сім’я. Просто іноді сім’я починається не з народження, а з того моменту, коли хтось нарешті набирається сміливості сказати правду. Навіть якщо ця правда болить.
Навіть якщо її доводиться чекати двадцять три роки.
Валентина Довга
