Старенький легковик Олени звернув на польову дорогу, що вела до села Піщане. На задньому сидінні радісно гомоніли десятирічний Артем та семирічна Софійка, передчуваючи три місяці абсолютної свободи: річку, парне молоко та бабусині пиріжки.
Олена впевнено стискала кермо, хоча всередині неї все ще тліла образа після нещодавньої телефонної розмови з матір’ю, Ганною Петрівною.
Жінка була переконана: варто мамі побачити онуків — і весь цей абсурдний маніфест про «десять тисяч на місяць за дитину» розтане, як ранковий туман. Ну яка ж рідна бабуся виставить рахунок власній доньці?
Проте, коли автівка зупинилася біля знайомої чепурної хати, перше, що кинулося Олені в очі — це нові залізні ворота й акуратно підрізаний садок. А посеред подвір’я, засукавши рукави, якийсь кремезний сивуватий чоловік упевнено забивав кілки під нову огорожу.
Олена розгублено вийшла з машини, притримуючи дітей за плечі.
— Доброго дня. А ви, власне, хто такий і що робите на подвір’ї моєї матері? — з ходу здивовано запитала вона.
Чоловік опустив молоток, витер піт із чола широкою долонею і спокійно, навіть дещо по-господарськи, усміхнувся:
— І вам дня доброго. А вам, перепрошую, кого тут треба? Я взагалі-то тут живу і працюю.
— Як це «живу»?! — Олена аж поперхнулася повітрям. — Це дім Ганни Петрівни, моєї мами!
— О, то ви Оленка? — чоловік абсолютно не зніяковів. — А мама ваша, тобто Галина, у хаті. Вечерю нам готує, вареники ліпить. Заходьте, якщо не з дурними намірами.
У Олени всередині все закипіло. Вона майже бігом попрямувала до хати, залишивши спантеличених дітей біля машини. Грюкнувши сінешніми дверима, вона застала матір біля столу — та справді розкачувала тісто, наспівуючи якусь мелодію.
Виглядала Ганна Петрівна, яку Олена звикла бачити в старому халаті й з хусткою на лобі, дивовижно свіжою: нова сукня, акуратна зачіска і навіть легкі коралі на шиї.
— Мамо! Це що за театр? Хто цей чоловік надворі?! — з порога вигукнула Олена.
Ганна Петрівна здригнулася, але швидко опанувала себе. Вона поклала качалку й витерла руки об рушник.
— По-перше, не кричи, ти не в себе вдома. А по-друге, це Віктор. Мій чоловік. Ну, цивільний, якщо тобі так простіше розуміти.
— Який ще Віктор?! — Олена сплеснула руками. — Де ти його взяла? Батько тебе тридцять років тому кинув, ти все життя сама прожила! А тут якийсь зайда крутиться!
— Не зайда він, — суворо обірвала матір. — Віктор із Донецької області. Тікав від війни, шукав прихистку. Допомагав мені по господарству, та й лишився. У нього там, на сході, нічого не лишилося, з дружиною вони ще до всього того розлучилися. Він золота людина!
— Золота людина? — уїдливо перепитала Олена, підходячи ближче. — То ось чому тобі раптом онуки заважати стали! Ось чому ти мені за них прайс-лист виставила! Тобі просто треба було звільнити територію для свого… «романтичного героя»?
Ганна Петрівна насупилася, її голос став холодним і твердим, як камінь:
— Олено, май совість! Я виростила тебе сама, без жодної копійки від твого батька. Тепер ти доросла, маєш свого чоловіка, хорошу роботу в місті. Ви щоліта привозили мені дітей, як у безкоштовний табір. «Ой, мамо, там свіже повітря! Ой, мамо, там річечка!». А те, що ця «бабуся» три місяці з ніг валилася, готуючи на цілу ораву, об першій ночі лягала і о п’ятій вставала біля городу, вас не колисало?
— Але ж це твої рідні онуки! — майже кричала Олена. — Невже тобі шкода для них тарілки супу та шматка хліба? Вони ж діти!
— Діти їдять як дорослі, Олено! А ціни в сільському магазині ти бачила? Мені моєї пенсії заледве на ліки вистачає. Віктор прийшов — хоч копійка в хаті з’явилася, він і паркан полагодив, і дах підлатав, і город допомагає обробляти. А від вас я тільки й чула: «Ой, мамусю, дякуємо, ми поїхали, зустрінемось восени!».
У цей момент двері хати відчинилися, і на порозі з’явився Віктор. Він спокійно став поруч із Ганною Петрівною, схрестивши руки на грудях. Його вигляд випромінював абсолютну впевненість.
— Знаєте, Олено, — подав голос чоловік, — я хоч і сторонній, як ви кажете, людина тут, але терпіти таке ставлення до Галини не дозволю. Ви приїхали сюди не матір провідати, не її здоров’ям поцікавитися. Ви привезли свій «вантаж» і обурені, що безкоштовна камера схову закрилася!
Олена аж задихнулася від обурення, її обличчя почервоніло.
— Ви взагалі мовчіть! Хто ви такий, щоб мене виховувати?! Пристроївся на все готове до літньої жінки, крутиш хатою, як своєю, ще й проти власної доньки її налаштовуєш! Мамо, невже ти не бачиш? Він же тебе використовує! Йому просто потрібна прописка і дах над головою!
— Досить! — гучно гримнула по столу Ганна Петрівна, так що аж миска з борошном підскочила. — Це ти мене використовувала всі ці роки! Приїхати на вихідні, забрати повний багажник закруток, свіжих яєць, м’яса — це ви перші. А як матері хоч кудись поїхати відпочити чи просто посидіти в тиші — так зась, бо «мама мусить бути з онуками». Я маю право хоча б на старості років пожити для себе чи ні?!
— Пожити для себе? З оцим? — Олена ткнула пальцем у бік Віктора. — Та він тебе по світу пустить! Побачиш, він завтра змусить тебе хату на нього переписати, а нас із дітьми навіть на поріг не пустить! Це все його підла робота, він тебе зазомбував своїми розмовами про гроші! Ти ніколи раніше про гроші з власною дитиною не говорила!
Віктор лише важко зітхнув і похитав головою:
— Олено, ви міряєте всіх по собі. Гроші за дітей — це була моя ідея, і я цього не приховую. Бо я бачу, як Галина ночами плаче від болю в суглобах після того, як повідмиває за вашими малюками весь дім. Якщо ви маєте кошти на відпочинок у Єгипті чи Туреччині, то чому вважаєте, що праця вашої матері не варта жодної гривні? Ви просто егоїстка.
— Не смійте мене судити! — вигукнула Олена, відчуваючи, як до очей підступають сльози безсилої люті. — Мамо, я тебе останній раз питаю: ти обираєш цього пройдисвіта замість власної родини? Замість Артемчика й Софійки, які там на вулиці стоять і чекають на свою бабусю?
Ганна Петрівна подивилася у вікно, де на подвір’ї діти тихо сиділи на лавці, не розуміючи, чому дорослі так голосно сваряться. В її очах на мить промайнув сум, але вона швидко повернула погляд на доньку. Її голос звучав тихо, але беззастережно:
— Я не обираю між вами, Олено. Я обираю себе. Якщо ви хочете, щоб діти були тут — умови ти знаєш. Віктор правий: праця і турбота мають поважатися. А якщо привезла їх просто так, на моїм горбі ультиматумами діяти — забирай і вези назад у місто.
Олена здригнулася від цих слів. Вона звикла, що мати завжди була м’якою, поступливою і безвідмовною. Тепер перед нею стояла зовсім інша жінка — впевнена, захищена чоловіком, який став для неї стіною.
— Добре, — тремтячим від образи голосом промовила Олена. — Я все зрозуміла. Нова сім’я — нові правила. Тільки не плач потім, мамо, коли цей твій «захисник» покаже своє справжнє обличчя, а доньки поруч не опиниться.
Вона різко розвернулася і вийшла з хати, голосно грюкнувши дверима. На подвір’ї вона підійшла до дітей, які злякано дивилися на неї.
— Мамо, а ми що, не залишаємось у бабусі? — тихо запитав Артем.
— Ні, зайчику, не залишаємось. У бабусі тепер інші справи. Сідайте в машину, ми повертаємось додому.
Заводячи двигун, Олена кинула останній погляд на хату. У вікні стояли двоє — Ганна Петрівна та Віктор. Чоловік тримав її за плечі, а мати дивилася вслід автівці, що рушала.
Олена тиснула на газ, а в голові крутилася єдина тривожна думка: що ж буде з матір’ю далі і чи зможе вона коли-небудь пробачити їй цей бунт?
Юлія Хмара
