— Олено, нам потрібен хаскі, — заявив він, відставляючи чашку. — Уяви: ранок, мороз, я біжу парком, а поруч — вірний вовк, блакитні очі, воля до життя! Собака — це ж друг, це дисципліна, це… чоловіча солідарність.
У родині Ковальчуків, Віктора та Олени, панував зразковий побутовий лад до того самого вечора, поки Віктор не зробив стратегічну помилку, дивлячись передачу про полярних експедицій.
Олена, яка в цей момент ніжно втирала крем у руки, подивилася на чоловіка так, наче він запропонував поселити в їхній двокімнатній квартирі справжнього мамонта.
— Собака? Вікторе, ти забув, що ми живемо на восьмому поверсі? Твоя «дисципліна» закінчиться на першому ж дощі о п’ятій ранку. Ні, якщо ми вже й заводимо когось, то це буде кіт. Тихий, граційний, інтелігентний мейн-кун. Він буде прикрашати інтер’єр і мурчати мені на вухо, поки я читаю. Кіт — це затишок. А хаскі — це з’їдені кросівки та запах мокрої шерсті. Та прогулянки мінімум по 4 години на день, в будь-яку погоду. І взагалі хаскі – порода не для квартири, любий.
— Кіт? Це ж егоїстична хутряна подушка! — вигукнув Віктор. — Він навіть не підійде, коли його кличеш! Собака дивиться на людину як на Бога, а кіт — як на обслуговуючий персонал, що запізнився з подачею паштету.
Суперечка тривала три тижні. Вони перекидалися посиланнями на статті про психологію тварин, порівнювали вартість корму і, зрештою, дійшли до того самого «демократичного» компромісу, який зазвичай закінчується катастрофою. Олена перемогла «за очками», аргументуючи тим, що Віктор часто їздить у відрядження, а вона не збирається гуляти з «вовком» у ожеледицю.
Так у домі з’явився Цезар.
Цезар не був просто котом. То був мейн-кун екстремального типу: вуха з китицями, як у рисі, важкий погляд бурштинових очей і хвіст, що нагадував величезний піпідастр для пилу. Коли заводчиця передавала це семикілограмове кошеня (якому було лише вісім місяців) у руки Олени, вона прошепотіла:
— Пам’ятайте, він не просто тварина. Він — особистість. З ним треба домовлятися.
Віктор скептично оглянув «особистість».
— Сім кілограмів марнославства. Олено, він на мене дивиться так, наче я йому винен гроші.
З першого ж дня Цезар дав зрозуміти: у цій квартирі відбулася зміна влади. Він не спав у кошику за п’ять тисяч гривень. Він не грався мишками з котячої м’яти. Він вибрав своїм стратегічним пунктом шкіряне крісло Віктора — єдине місце в домі, де чоловіку дозволялося сидіти з планшетом. Коли Віктор спробував делікатно зсунути кота, Цезар навіть не поворухнувся. Він просто розплющив одне око і видав звук, схожий на роботу несправного трансформатора. — Він на мене ричить! — обурився Віктор. — Олено, твій інтелігент погрожує мені фізичною розправою!
— Не перебільшуй, — сміялася Олена. — Він просто встановлює межі. Подивися, який він величний!
Через місяць Віктор почав вести «щоденник партизана». Життя перетворилося на серію тактичних поразок. По-перше, Цезар відмовився їсти з пластикових мисок. Він просто вивертав їх на паркет і чекав, поки Олена, зітхнувши, не дістане стару порцелянову салатницю.
— Ти бачиш? — шепотів Віктор. — Він їсть із сервізу, який нам подарували на весілля! Він п’є тільки з-під крана, причому я маю тримати цей кран відкритим, поки у нього не настане «настрій»!
По-друге, Цезар виявився нічним атлетом. О третій годині ночі він починав гру «Полювання на великого звіра», де звіром виступали ноги Віктора під ковдрою. Коли Віктор прокидався від відчуття, що йому на живіт стрибнув мішок із цементом, Цезар просто невинно мурчав, сидячи на його голові.
— Він мене виживає, — скаржився Віктор друзям. — Він обдер мої італійські туфлі, причому зробив це з таким виглядом, ніби проводив дегустацію шкіри. А вчора він скинув мою колекційну модель вертольота з полиці. Скинув повільно, дивлячись мені прямо в очі!
Олена ж була в захваті. Для неї Цезар був ідеальним співрозмовником. Він мовчав, коли вона розповідала про роботу, і завжди займав мальовничу позу на підвіконні, коли приходили подруги.
— Ви просто не знайшли спільної мови, — казала вона чоловікові. — Ти ставишся до нього як до суперника, а треба як до партнера.
Конфлікт досяг апогею в суботу. Віктор збирався на риболовлю, але не зміг знайти свій щасливий поплавок. З’ясувалося, що Цезар загнав його під холодильник і тепер намагався дістати його звідти, одночасно роздираючи ущільнювач дверей.
— Все! — крикнув Віктор. — Або цей шерстяний терорист їде в село до мами, або я переїжджаю в гараж!
Вони посварилися так сильно, як не сварилися ніколи. Олена плакала, Віктор грюкнув дверима і пішов провітрюватися. У запалі сварки ніхто не помітив, як кур’єр, що приніс піцу, залишив вхідні двері прочиненими на кілька хвилин.
Коли ввечері в квартирі настала тиша, вона була… підозрілою. Зазвичай Цезар виходив зустрічати Віктора, щоб висловити своє презирство, або терся об ноги Олени, вимагаючи вечірньої порції креветок.
— Цезар? — покликала Олена. — Кусь-кусь-кусь? Тиша. Вони перевірили все: шафи, під ліжками, всередині пральної машини, навіть у духовці (хоча Цезар був занадто гордим для таких схованок). Кота не було.
Олена впала на диван у повній істериці.
— Це ти! Ти наврочив! Ти хотів, щоб він зник! — звинувачувала вона Віктора. Віктор, який ще годину тому мріяв про життя без шерсті в супі, раптом відчув дивну порожнечу в грудях. Він подивився на порожнє шкіряне крісло. На ньому залишилося кілька рудих ворсинок. Крісло виглядало… просто кріслом. Не троном. Не стратегічним об’єктом. Просто шматком меблів.
— Я піду шукати, — буркнув Віктор, хапаючи куртку.
Це була найдовша ніч у житті Віктора. Він обійшов усі під’їзди, заглянув у кожен підвал, розпитував двірників і нічних перехожих.
— Вибачте, ви не бачили такого великого рудого кота? Виглядає так, ніби він щойно звільнився з посади директора банку, — питав він у здивованих таксистів.
О третій годині ночі, під проливним дощем, Віктор стояв біля сміттєвих баків за два квартали від дому. Його «щасливі» кросівки промокли наскрізь, куртка була в багнюці. І раптом він почув це. Не «мяу», ні. Це був той самий звук несправного трансформатора — невдоволене, горде бурчання.
Цезар сидів під старим «Запорожцем». Він виглядав жахливо: шерсть збилася, на вусі — павутиння, китиці на вухах поникли. Побачивши Віктора, він не кинувся йому назустріч. Він просто відвернувся, демонструючи, що ситуація під контролем, хоча дрібно тремтів від холоду.
— Ну що, Ваше Величносте? — прошепотів Віктор, стаючи на коліна в калюжу. — Догулялися? Терасу в Тоскані не знайшли? Віктор зняв свою теплу куртку, обережно загорнув у неї цей мокрий, важкий і дуже сердитий клубок шерсті та притиснув до себе. Цезар спочатку хотів випустити кігті, але потім раптом ткнувся холодним носом у шию Віктора і… вперше в житті лизнув його в щоку. Язик був шорсткий, як наждак, але Віктор відчув, що це — найвищий акт капітуляції та дружби.
Коли Віктор зайшов у квартиру, тримаючи на руках «куртку з котом», Олена ледь не знепритомніла від щастя. Вона кинулася мити Цезара, сушити його феном і годувати найкращою порцеляною.
Але наступного ранку все змінилося. Віктор сів у своє крісло, щоб випити кави. Цезар повільно підійшов, подивився на Віктора, потім на вільне місце поруч. Він не став виживати господаря. Він просто застрибнув на підлокітник, поклав важку голову Віктору на плече і замуркав.
— Ти бачиш? — спитав Віктор у дружини. — Він просто зрозумів, хто тут головний рятувальник. — Або він просто зрозумів, що ти — його найкраще тепле ліжко, — посміхнулася Олена.
З того часу в домі Ковальчуків настав мир. Собаку вони так і не завели — Цезар успішно виконував функції охоронця, будильника та психоаналітика одночасно. Віктор навіть почав купувати йому спеціальні іграшки-вертольоти, які можна було збивати разом.
Олена зрозуміла: побутові конфлікти зникають тоді, коли з’являється спільна турбота про когось, хто не вміє казати «дякую», але вміє гріти душу в найтемнішу ніч.
