— Олено, шпалери як шпалери. Ну, трохи відклеїлися біля входу, бо там протяг був. Підклеїмо за п’ять хвилин, — відповів Ігор, намагаючись зберегти спокій.
Все почалося з невинної фрази Олени: «Любий, ти не помічав, що наші шпалери в коридорі вже нагадують декорації до фільму про закинуту психіатричну лікарню?». Ігор, який у цей момент мирно пив каву і переглядав новини, навіть не здогадувався, що цей ранок — останній мирний день у його житті на найближчі пів року.
— Олено, шпалери як шпалери. Ну, трохи відклеїлися біля входу, бо Мурчик… о боже, знову я про кота… бо там протяг був. Підклеїмо за п’ять хвилин, — відповів Ігор, намагаючись зберегти спокій.
— Підклеїмо? Ігоре, їм десять років! Вони бачили становлення нашої родини, і всі твої невдалі спроби смажити рибу. Нам потрібен ремонт. Не косметичний «пшик», а нормальний, європейський ремонт. І я вже придивилася італійську плитку для ванної. З орнаментом «золота лілія».
Ігор відклав телефон. Його внутрішній бухгалтер забив у набат.
— Плитка? Золота? Олено, у нас на депозиті лежить сума на відпустку. Наша ванна — це чотири квадратні метри. Там лілії будуть виглядати як джунглі в коробці з-під взуття.
— Ти завжди економиш на моєму затишку! — Олена схрестила руки на грудях. — Твій кум Сашко зробив ремонт за місяць. У них тепер не квартира, а версальський палац! — Сашко взяв кредит під заставу нирки, Олено! Ти бачила його обличчя? Він не спить, він рахує відсотки!
Коли через два дні до квартири завітала мама Олени, Маргарита Павлівна, Ігор зрозумів: оборону прорвано. Теща прийшла не з порожніми руками, а з рулеткою і каталогом «Епіцентру».
— Ігорю, дитино, я все чула, — почала вона, з порогу вимірюючи ширину дверного отвору. — Жити в таких злиднях — це неповага до власної гідності. Оленка заслуговує на гарну кухню. Я вже поговорила зі знайомим у банку. Вам дадуть «Лояльний» кредит. Всього 24% річних. Це ж майже задарма!
— Маргарито Павлівно, 24% — це не задарма, це рабство! — вигукнув Ігор. — У нас холодильник працює, унітаз не тече. Навіщо нам борги?
— Ой, не будь занудою! — втрутилася Олена. — Ми візьмемо лише на матеріали. Роботи ти зробиш сам. Ти ж у мене майстер! Пам’ятаєш, як ти поличку прибив три роки тому? — Вона впала через тиждень! Разом із котом і енциклопедією!
— То був форс-мажор! — відмахнулася теща. — Коротше, я вже викликала дизайнера. Він буде через годину. З вас — кава і готовність до змін.
Дизайнер Артур виглядав так, ніби він щойно зійшов з подіуму в Мілані, хоча насправді приїхав на тролейбусі. Він оглянув вітальню з таким виглядом, наче його змусили зайти в стайню.
— Тут у нас… еклетика бідності, — виніс вердикт Артур. — Треба зносити стіну між кухнею і кімнатою. Робимо «опен спейс». Світло — трекові системи. Стіни — декоративна штукатурка під бетон.
— Під бетон? — перепитав Ігор. — Тобто я заплачу гроші, щоб моя квартира виглядала як недобудований гараж?
— Це лофт, Ігорю! Ви нічого не розумієте в сучасних трендах!
Олена вже сяяла від захоплення.
— Це буде коштувати… — Артур швидко щось порахував у планшеті, — приблизно триста тисяч гривень. Тільки робота і чорнові матеріали.
Ігор повільно сів на старий диван.
— Триста тисяч? Це ж ціна вживаного автомобіля! Артуре, у нас бюджет — тридцять тисяч і пачка заспокійливого. — Тоді робіть «скандинавський мінімалізм», — зітхнув дизайнер. — Це коли ви викидаєте всі меблі, фарбуєте все в білий і вдаєте, що так і треба, бо ви — аскети.
Через тиждень Ігор стояв у банку. Олена тримала його за руку так міцно, ніби він намагався втекти через вікно. Договір на сто сторінок дрібним шрифтом виглядав як вирок.
— Підписуй, — шепотіла Олена. — Подумай про італійську плитку.
— Я думаю про те, що ми будемо їсти мівіну наступні три роки, сидячи на італійській плитці, — буркнув Ігор, але підпис поставив.
Ремонт почався з того, що Ігор, натхненний відео з YouTube «Ремонт за 24 години», вирішив самотужки здерти старі шпалери. Через годину він був увесь у сірому пилу, з пластирем на пальці та з чітким усвідомленням того, що стіни в їхньому будинку криві, як життєвий шлях алкоголіка.
— Олено! — крикнув він із хмари пилу. — Тут під шпалерами газета за 1984 рік! Тут написано, що врожай пшениці перевищив норму. Може, залишимо як ретро-стиль?
— Ігорю, не паясничай! Бери шпатель і працюй! До вечора стіни мають бути голі!
Найстрашніша битва відбулася в магазині фарб.
— Це бежевий, — сказав Ігор, вказуючи на банку. — Це не бежевий! Це «пісок Сахари на заході сонця»! — вигукнула Олена. — А я хочу «слонову кістку з відтінком ранкової роси»!
— Олено, це однакова фарба! Просто на одну наклеїли дорожчу етикетку! — Ти ніколи не цінував моє бачення! Мама казала, що ти захочеш усе спростити!
До суперечки долучилася консультантка.
— Можу запропонувати вам колір «нюд у тумані». Він зараз дуже популярний серед молодих сімей.
— Скільки він коштує? — поцікавився Ігор.
— На 400 гривень дорожче за звичайний білий. — Беремо звичайний білий! — відрізав Ігор.
— Беремо «нюд»! — тупнула ногою Олена. — Інакше я поїду до мами!
— Олено, ти і так там щодня, бо в нас замість унітазу тепер дірка в підлозі!
Через місяць квартира нагадувала зону відчуження. Гроші з кредиту танули швидше, ніж лід у липні. Виявилося, що «італійська плитка» вимагає «італійського клею», який коштує як крило літака, а криві стіни «з’їдають» штукатурку тоннами.
Ігор сидів на мішку з цементом і рахував залишки на картці.
— Отже, у нас залишилося дві тисячі гривень. Нам потрібні: унітаз, люстра і їжа. — Люстру можна взяти кришталеву, в розстрочку! — запропонувала теща, яка знову прийшла з «інспекцією».
— Маргарито Павлівно! — не витримав Ігор. — Якщо ви зараз не замовкнете, я цією рулеткою заміряю вашу терплячість! У нас кредит, який ми будемо віддавати до повноліття наших ще не народжених дітей! Олена хотіла «золоті лілії», а в результаті ми маємо бетонну підлогу і борг перед банком!
Олена раптом сіла поруч з Ігорем на мішок і заплакала.
— Вибач… Я просто хотіла, щоб у нас було як у людей. Щоб Сашкова дружина не дивилася на нас з жалем. Ігор обійняв її пильним плечем.
— Оленко, «як у людей» — це коли вдома спокій, а не коли плитка з ліліями, а чоловік сіпається від кожного дзвінка з банку. Давай так: кришталеву люстру скасовуємо. Купуємо звичайну лампочку. Ставимо унітаз. І святкуємо завершення цього пекла.
Ремонт вони закінчили лише через пів року. «Золоті лілії» таки з’явилися у ванній, але лише як невеликий бордюр, бо на всю стіну не вистачило коштів. Стіни в вітальні залишилися просто білими — «мінімалізм», як казав Артур.
Щомісяця, коли на телефон приходить сповіщення про списання платежу по кредиту, Ігор тяжко зітхає. Олена більше не просить італійських брендів, а Маргарита Павлівна приходить рідше, бо Ігор пообіцяв, що наступний ремонт вони робитимуть у неї — за її рахунок.
— Знаєш, — сказала Олена, дивлячись на нові шпалери, — а білий колір таки непоганий. На ньому бруд від кота краще видно, відразу хочеться прибрати.
— Головне, Оленко, — відповів Ігор, перераховуючи решту в гаманці, — що ми пережили цей ремонт і не розлучилися. Хоча, чесно кажучи, три рази я вже збирав валізу. Просто не було куди її ставити — скрізь лежав цемент.
Родина зрозуміла головний урок: затишок створюється не кредитами, а можливістю спокійно пити каву, не думаючи про те, скільки відсотків ти зараз «пропиваєш» разом із цим напоєм.
