Олена Степанівна сиділа за кухонним столом у своїй маленькій квартирі на околиці Києва, тримаючи в руках чашку з гарячим чаєм.
За вікном вже сутеніло, осінній вітер шелестів листям у дворі, а в кімнаті панувала напруга, як перед грозою. Навпроти неї сидів зять Михайло – високий, стрункий чоловік років тридцяти п’яти, з акуратною борідкою і вічним виразом діловитості на обличчі.
Він працював менеджером у будівельній фірмі, завжди говорив про “інвестиції” та “рентабельність”, і сьогодні прийшов не просто в гості, а з конкретною метою.
– Олено Степанівно, ви ж розумієте, що гроші – це все! – сказав Михайло, відсуваючи свою чашку і дивлячись на неї пронизливо. – Ми не можемо просто так тримати ту дачу. Вона стоїть пусткою більшу частину року, а податки ростуть, як гриби після дощу.
Продамо її – і на ті гроші зробимо ремонт у нашій квартирі. Наталя давно мріє про нову кухню, ванну переробити. Та й вам би щось залишилося, на ліки чи на подорож.
Олена Степанівна, жінка сімдесяти років з сивими волоссям, зібраним у пучок, і теплими карими очима, зітхнула глибоко. Вона була вдовою вже п’ятнадцять років, з тих пір, як її чоловік Степан пішов з життя.
Дача в селі під Києвом була їхнім спільним скарбом – місцем, де вони проводили літо, вирощували овочі, збирали друзів. Степан усе там зробив своїми руками: побудував будиночок, посадив сад, навіть альтанку змайстрував з дерева, яке сам рубав.
– Ох, Михайле, душа важливіша, – сперечалася з зятем свекруха, хитаючи головою. – Ти про гроші, а я про спогади. Та дача – не просто хата з ділянкою. Там кожна дошка, кожне дерево нагадує мені про Степана. Він усе сам робив: цвяхи забивав, фарбу наносив.
Пам’ятаєш, як він альтанку будував? Три тижні мучився, але зробив таку красу, що сусіди заздрили. Як я можу це продати? Це ж як частинку серця віддати чужим людям.
Михайло відкинувся на спинку стільця, намагаючись стримати роздратування. Він любив свою дружину Наталю, дочку Олени Степанівни, і хотів для сім’ї найкращого. Їхня квартира була старою, з потрісканими стінами і протікаючим дахом, а дача, на його думку, була просто тягарем.
– Олено Степанівно, спогади – це добре, але життя йде вперед. Ми не в минулому живемо. Наталя при надії, скоро дитина народиться, нам потрібно місце, комфорт.
Продамо дачу – отримаємо щонайменше мільйон гривень. Ремонт зробимо, меблі нові купимо. А спогади… Вони ж у голові, не в цеглі.
– Міша, ти молодий, ти не розумієш, – відповіла Олена Степанівна м’яко, але твердо. – Коли Степана не стало, я думала, що світ скінчився. Але та дача мене врятувала.
Я туди їздила, сиділа в альтанці, дивилася на яблуні, які він садив, і говорила з ним, ніби він поруч. Кожна квітка там – його робота. Він казав: “Оленко, це наш рай на землі”. Як я можу це зрадити? Гроші прийдуть і підуть, а душа… Душа без розради в’яне.
Розмова тривала вже годину. Михайло приїхав після роботи, сподіваючись переконати свекруху швидко, але вона стояла на своєму, як скеля.
Наталя, сидячи в кутку кімнати з чашкою чаю, мовчала, дивлячись то на матір, то на чоловіка. Вона любила обох, але розуміла аргументи Михайла – сім’я росла, витрати збільшувалися.
– Давайте подумаємо практично, – продовжив Михайло, виймаючи з кишені телефон і показуючи фото. – Ось, дивіться, я вже подивився оголошення. Подібні дачі продають за добрі гроші. Ми можемо знайти покупця за тиждень. А ремонт… Я сам усе організую. Нові вікна, підлога, кухня з граніту. Наталя буде щаслива.
– Щаслива? – перепитала Олена Степанівна, її голос здригнувся. – А я? Я буду щаслива, коли чужі люди ходитимуть по тому, що Степан будував? Пам’ятаю, як ми з ним туди переїхали вперше.
Він був молодий, сильний, працював на заводі, але вихідні присвячував дачі. “Оленко, – казав він, – тут ми будемо старіти разом, дивитися на онуків”. Онуки… Наталя там гралася дитиною, яблука рвала. Це не просто майно, це історія нашої родини.
Михайло зітхнув, потираючи скроні.
– Олено Степанівно, я поважаю ваші спогади. Степан Петрович був чудовою людиною, Наталя про нього розповідала. Але часи змінилися. Гроші – це свобода.
Ми можемо купити нову дачу, ближче до міста, з усіма зручностями. Або взагалі квартиру більшу. Душа важлива, але без грошей вона голодна.
– Голодна? – Олена Степанівна підвелася, підходячи до вікна. – Міша, ти коли-небудь сидів у тиші, слухаючи, як вітер шепоче в листі? На тій дачі я відчуваю спокій.
Після відходу у засвіти Степана я туди їздила щотижня. Сиділа на лавці, яку він змайстрував, і плакала. Але потім посміхалася, бо згадувала, як він сміявся, як співав пісні під гітару. “Ой, чий то кінь стоїть”, – співав він, а я підспівувала. Як продати це? Це як продати душу.
Наталя нарешті втрутилася, її голос був тихим, але впевненим.
– Мамо, Міша має рацію в чомусь. Нам дійсно потрібен ремонт. Дитина буде, а в квартирі сиро, стіни тріскають. Але дача… Я теж люблю її. Пам’ятаю, як тато будував гойдалку для мене.
Михайло кивнув, радий підтримці.
– Бачите? Навіть Наталя розуміє. Давайте поїдемо туди разом, подивимося востаннє, а потім вирішимо.
Олена Степанівна повернулася, її очі блищали від сліз.
– Востаннє? Ні, Міша. Я не дозволю. Дача – моя, Степан мені заповів. І я кажу: ні.
Розмова закінчилася на цьому. Михайло пішов, поцілувавши дружину, але з свекрухою попрощався холодно. Олена Степанівна лягла спати з важким серцем, згадуючи чоловіка.
“Степане, що робити?” – шепотіла вона в подушку.
Наступного дня Михайло не здавався. Він зателефонував свекрусі з роботи.
– Олено Степанівно, добрий день. Я подумав над вашими словами. Але давайте порахуємо. Податки на дачу – 5 тисяч на рік. Обслуговування – ще стільки ж. А продажа – мільйон. Ми можемо інвестувати, отримати відсотки. Душа важлива, але практичність теж.
– Міша, ти знову про гроші, – відповіла вона, стоячи на кухні і чистячи картоплю. – А я тобі кажу: там кожна цеглинка – спогад. Пам’ятаю, як Степан будував будинок. Він працював з ранку до ночі, руки в мозолях.
“Оленко, це для нас”, – казав. А коли закінчив, ми святкували: шашлик смажили, друзі приїхали. То були щасливі дні.
– Але ж то минуле! – вигукнув Михайло в трубку. – Ми маємо думати про майбутнє. Онук народиться, йому потрібен комфорт, не спогади.
– Онук виросте і зрозуміє, що душа – це коріння. Без коріння дерево падає.
Вони сперечалися так щодня. Михайло приносив розрахунки, показував фото ремонтів, аргументував. Олена Степанівна розповідала історії: як Степан садив виноград, як робив погріб, як лагодив дах під дощем.
Одного вихідного вони поїхали на дачу всі разом. Дорога була довгою, через поля і ліси. Дача стояла на пагорбі, оточена садом. Будиночок дерев’яний, з верандою, альтанка з лозою, яблуні гнулися від плодів.
– Бачите, Олено Степанівно? – сказав Михайло, оглядаючи ділянку. – Трава по пояс, паркан похилився. Це ж гроші на вітер. Продамо – і все буде нове.
– Ні, Міша, – відповіла вона, торкаючись стіни будинку. – Тут Степанова душа. Ось ця веранда – він її будував два місяці. “Оленко, тут ми пити чай будемо на старості”, – казав. А сад? Кожне дерево – його руки.
Вони сіли в альтанці. Наталя рвала яблука, згадуючи дитинство.
– Мамо, пам’ятаєш, як тато робив варення? – запитала вона.
– Пам’ятаю, доню. Він казав: “Солодке життя – це наша дача”.
Михайло мовчав, дивлячись навколо. Раптом він побачив стару гітару в будинку – Степанівську.
– А це? – запитав він.
– Гітара Степана. Він грав вечорами.
Михайло взяв гітару, спробував струни. Звуки були тремтливими.
– Олено Степанівно, а навчіть мене грати одну пісню. Ту, яку Степан любив.
Вона здивувалася, але кивнула. Вони сиділи до ночі, вона показувала акорди, розповідала історії. Михайло слухав, і щось у ньому змінювалося.
– Знаєте, – сказав він нарешті, – може, не продавати. Може, відремонтувати дачу? Зробити її комфортною, але зберегти.
Олена Степанівна посміхнулася.
– Ось бачиш, Міша. Душа перемогла.
Вони вирішили: Михайло організує ремонт дачі, використає свої зв’язки в фірмі, щоб дешево. А квартиру теж полагодять, але на кредит. Дача залишиться – для родини, для онука.
Через місяці дача сяяла: новий дах, свіжа фарба, але альтанка і сад – як були. Олена Степанівна сиділа там з онуком на руках, а Михайло грав на гітарі.
– Дякую, Міша, – сказала вона.
– Ні, вам дякую. Ви праві: душа важливіша.
Вони відремонтували дачу, зберегли спогади. Родина стала ближчою, онук грався в саду.
Олеся Срібна
