У невеликому селі, де кожен знав одне одного, жила Олена, молода жінка з великими мріями, але скромними можливостями.
Їй було тридцять, вона працювала продавчинею в місцевому магазині, а вечорами вишивала рушники, які продавала на ярмарках.
Життя Олени було простим, але останнім часом лихо не відпускало: магазин, де вона працювала, закривався, а заощаджень вистачало лише на місяць. Та саме з цього лиха почалася її історія щастя.
Лихо приходить несподівано
Одного осіннього ранку Олена прийшла на роботу і побачила оголошення на дверях: “Магазин закривається через два тижні”. Її серце стиснулося.
– Що ж я робитиму? – прошепотіла вона, стоячи перед зачиненими дверима.
Її подруга Надія, яка працювала разом із нею, підійшла і обняла.
– Олено, не панікуй. Щось придумаємо.
– Надю, ти знаєш, як мені потрібна ця робота. Мама хвора, сестра вчиться в місті, а я одна тягну все, – відповіла Олена, витираючи сльози.
– Може, в місто поїдеш? Там роботи більше, – запропонувала Надія.
– Та куди я поїду? У мене ні освіти, ні зв’язків. І мама сама не залишиться.
Того вечора Олена сиділа вдома, розглядаючи свої вишивки. Її рушники були справжніми витворами мистецтва – квіти, птахи, геометричні візерунки. Вона мріяла відкрити власну справу, але де взяти гроші?
– Мамо, може, продамо щось із хати? – запитала вона в матері, пані Катерини, яка лежала на ліжку.
– Доню, що ти таке кажеш? У нас і так нічого немає, – відповіла мама слабким голосом. – Але твої рушники… Вони особливі. Може, з них щось вийде?
– Хто їх купить у селі? – зітхнула Олена. – Тут усі бідні.
Наступного дня Олена пішла на ярмарок у сусіднє містечко. Вона розклала свої рушники на столі, сподіваючись хоч щось заробити.
Люди проходили повз, хвалили роботу, але купувати не поспішали. Аж раптом до неї підійшов чоловік середнього віку в акуратному костюмі. Його звали Віктор, він був із Києва і приїхав у справах.
– Добрий день. Це ви вишивали? – запитав він, розглядаючи рушник із червоними маками.
– Так, я, – відповіла Олена, трохи зніяковівши. – Це моя робота.
– Неймовірно. У вас талант. Ви продаєте їх лише тут?
– Ну… так. У мене немає іншого місця, – зізналася вона.
– А якби я сказав, що знаю людей, які б купили це в місті? – Віктор усміхнувся. – Я займаюся організацією ярмарків у Києві. Ваші роботи могли б мати успіх.
Олена закліпала очима, не вірячи.
– Ви серйозно? Але ж… я не знаю, як це зробити.
– Дайте мені ваш номер. Я поговорю з кількома людьми, – сказав Віктор, дістаючи телефон.
Олена записала свій номер, але в душі не вірила, що щось вийде. “Це занадто добре, щоб бути правдою”, – думала вона.
Через тиждень Віктор зателефонував.
– Олено, є новина. Я показав фото ваших рушників у нашій галереї. Хочете привезти кілька на виставку в Київ?
– У Київ? – перепитала вона. – Але я ніколи там не була. І як я доїду?
– Я організую транспорт. Ви тільки виберіть найкращі роботи, – відповів він. – Це ваш шанс.
Олена вагалася. Вона боялася залишити маму, боялася невдачі. Але Надія вмовила її.
– Олено, їдь! Це ж твоя мрія! – сказала подруга за чаєм.
– А якщо нічого не вийде? Якщо я витрачу останні гроші? – заперечила Олена.
– А якщо вийде? Ти ж завжди мріяла про більше. Не бійся.
Олена зібрала п’ять найкращих рушників і поїхала до Києва. У поїзді вона не могла заснути, тримаючи сумку з вишивками, ніби скарб.
– Мамо, я так боюся, – подзвонила вона Катерині.
– Доню, ти сильна. Ти впораєшся, – заспокоїла мама.
Київ і перші труднощі
У Києві Віктор зустрів Олену на вокзалі. Він виявився не лише організатором, а й власником маленької галереї, де продавали вироби власного виробництва.
– Ось ваша стійка, – показав він їй місце на виставці. – Розкладіть усе, як вам подобається.
Олена розклала рушники, але люди проходили повз. Її роботи були гарними, але конкуренція була величезною – поруч стояли вишивки, кераміка, прикраси.
– Вікторе, може, я дарма приїхала? – запитала вона ввечері, коли продала лише один рушник.
– Не поспішай, Олено. Завтра буде більше людей, – відповів він. – І я маю ідею. Давай зробимо майстер-клас із вишивки. Ти вмієш навчати?
– Ну… я вчила сестру, – зніяковіла Олена.
– Чудово! Люди люблять, коли майстри діляться секретами.
Наступного дня Олена провела майстер-клас. Вона нервувала, але коли почала розповідати про техніку вишивки, її голос став упевненішим.
– Ось так робимо хрестик, – пояснювала вона групі з десяти людей. – Головне – терпіння.
– Ви так гарно розповідаєте! – сказала одна жінка. – Я куплю ваш рушник.
До кінця дня Олена продала три рушники і отримала замовлення на ще два. Це був перший успіх.
– Вікторе, я не вірю! – раділа вона. – Це справді працює!
– Я ж казав, у тебе талант, – усміхнувся він.
Та радість тривала недовго. Повернувшись додому, Олена дізналася, що стан мами погіршився. Лікарі сказали, що потрібна операція, а це коштувало 20 тисяч гривень.
– Мамо, я знайду гроші, – обіцяла Олена, тримаючи її руку.
– Доню, не треба. Ти і так робиш усе, – слабко відповіла Катерина.
Олена була в розпачі. Вона подзвонила Надії.
– Надю, що робити? Я продала рушники, але цього не вистачить.
– Може, попросити у когось? – запропонувала подруга.
– У кого? У селі всі бідні. А в місті я нікого не знаю.
Тут вона згадала про Віктора. “Може, він допоможе?” – подумала вона, але соромилася просити. Та іншого виходу не було.
– Вікторе, вибачте, що турбую, – почала вона по телефону. – У мене біда. Мамі потрібна операція, а грошей немає.
– Олено, чому ти мовчала? – здивувався він. – Я знаю людей, які можуть допомогти. Надішли мені деталі.
Віктор організував збір коштів через свою галерею. Він розмістив фото Олениних рушників у соцмережах із історією про її талант і біду. Люди почали допомагати.
– Олено, ми зібрали 15 тисяч! – зателефонував він через тиждень.
– Я не знаю, як дякувати, – розплакалася вона.
– Просто продовжуй вишивати, – сказав Віктор.
Операція пройшла успішно, і пані Катерина почала одужувати. Олена повернулася до Києва, щоб віддячити Віктору. Вона привезла йому вишитий рушник із написом “Дякую”.
– Це тобі, – сказала вона, простягаючи подарунок.
– Олено, це ж шедевр! – зрадів він. – Але я маю пропозицію. Давай відкриємо твій бренд? Я допоможу з сайтом і продажами.
– Бренд? – перепитала вона. – Але я не вмію.
– Навчишся. Я вірю в тебе.
Олена вагалася, але погодилася. Вони разом із Віктором запустили сайт “Вишивка Олени”. Вона почала отримувати замовлення з усієї України.
– Олено, цей рушник на весілля! – писали клієнти.
– А цей для хрестин! – додавали інші.
Вона найняла Надію, щоб допомагала з вишивкою.
– Надю, ти згодна? – запитала Олена.
– Звісно! Це ж як мрія! – відповіла подруга.
Паралельно в житті Олени з’явилося нове почуття. Віктор, працюючи з нею, почав виявляти увагу. Він привозив їй каву, розповідав про Київ, запрошував на прогулянки.
– Олено, підемо на виставку? – запитав він одного вечора.
– Вікторе, я не знаю… Я з села, ти з міста, – зніяковіла вона.
– І що? Ти особлива, – відповів він.
Олена боялася. Її попередні стосунки закінчилися невдало, і вона не довіряла чоловікам.
– Мамо, що робити? – запитала вона Катерину.
– Доню, якщо він щирий, дай йому шанс, – порадила мама.
Наступного разу, коли Віктор запросив її на вечерю, вона погодилася.
– Олено, я хочу бути з тобою, – сказав він.
– Вікторе, я боюся, – зізналася вона. – У мене було багато лиха.
– Але ж із лиха почалося щастя, правда? – усміхнувся він.
Вона розсміялася, і вперше за довгий час відчула легкість.
Через рік бренд Олени став відомим. Її рушники купували навіть за кордоном. Вона відкрила маленьку майстерню в селі, найнявши ще двох дівчат.
– Олено, ти гордість села! – сказав дід Петро, сусід.
– Дякую, діду! – відповіла вона.
Мама одужала, сестра закінчила університет. Олена і Віктор почали зустрічатися, а згодом він освідчився.
– Олено, ти будеш моєю дружиною? – запитав він, стоячи на коліні.
– Так! – вигукнула вона.
Їхнє весілля було скромним, але зворушливим. Гості принесли їжу, як на пікніку, а Олена вишила собі весільний рушник.
– Мамо, я щаслива, – сказала вона Катерині.
– Я знала, що лихо приведе до щастя, – відповіла мама.
Через кілька років Олена і Віктор відкрили галерею в селі, де навчали дітей вишивки. Їхня донька, маленька Софійка, вже пробувала тримати голку.
– Мамо, я вишию пташку! – сказала вона.
– Молодець, доню, – усміхнулася Олена.
Лихо, яке почалося із закриття магазину, стало початком нового життя. Олена навчилася вірити в себе, у людей і в те, що навіть у найтемніші часи є місце для щастя.
Валентина Довга
