— Оленочко, — хрипіла вона в слухавку о сьомій ранку, — тиск знову сто шістдесят на сто. Перед очима мушки, а ліва рука наче не моя… Мабуть, перепади атмосферного тиску. Ти ж заїдеш? Тільки на хвилинку, просто глянеш, чи я ще дихаю…
У затишному спальному районі міста, де каштани щовесни заглядають у вікна старих п’ятиповерхівок, жила-була Олена. Олені було тридцять два, вона працювала провідним архітектором і мала одну дивну особливість: її життя їй не належало. Воно належало тітці Ларисі.
Олена була людиною структури. Як провідний архітектор, вона знала: якщо фундамент дає тріщину, вся будівля рано чи пізно завалиться. Але в її власному житті фундаментом була не кар’єра і не особисте щастя, а тітка Лариса.
Лариса Сергіївна, колишня прима провінційного театру на пенсії, не просто жила — вона перформувала. Кожен її ранок починався з перевірки «життєвих показників», які вона виголошувала Олені по телефону з таким трагізмом, ніби зачитувала останню волю.
І Олена заїжджала. Щодня. Перед роботою, замість обіду, після виснажливих нарад. Вона купувала дорогі тонометри, шукала найкращих кардіологів, оплачувала багаточисельні обстеження кожні півроку. Результати завжди були однаковими: «Вікові зміни в межах норми. Лікарі знизували плечима: «Ваша тітка фізично міцніша за багатьох тридцятирічних. Їй би трохи менше нервувати».
Олена бачила ці результати. В глибині душі вона здогадувалася, що тітка трохи… перебільшує. Ну, можливо, не трохи. Але вона миттєво душила в собі ці думки.
— “Ну, вона ж літня жінка, — виправдовувала Олена Ларису перед самою собою. — Самотня. Всі родичі від неї відвернулися, ніхто й дзвонити не хоче. Так, вона дурна на всю голову зі своїми акторськими вибриками, але вона теж людина! У неї ж справді хронічно високий тиск, це не іграшки. Мені не важко попіклуватися, я ж молода, у мене сил вистачить на двох”.
Олена не розуміла, що її сили — це паливо, на якому працював двигун тітчиного егоїзму.
Все змінилося одного вечора, коли Олена, виснажена після чергового «нападу» тітки (який дивним чином збігся з першим побаченням Олени за два роки), сиділа в кафе зі своєю найкращою подругою Зоряною. Зоряна була психотерапевтом, жінкою прямолінійною і вільною від безглуздих сантиментів.
— Ти знову здала квитки в Барселону? — Зоряна дивилася на Олену з сумішшю жалю та роздратування.
— У неї був гіпертонічний криз, Зорько! Я не могла полетіти, знаючи, що вона може померти в порожній квартирі.
— Оленцю, послухай мене зараз дуже уважно, — Зоряна відставила келих. — Це безглуздо. Навіть якби твоя тітка була справді важкохворою на останній стадії — це не привід робити почуття провини сенсом свого життя. Але твоя Лариса не хвора. Вона — класичний емоційний вампір. Вона самотня не тому, що світ жорстокий, а тому, що всі інші родичі, навіть твій рідний брат, виявилися розумнішими за тебе. Вони просто не забажали терпіти її вибрики і виставили кордони.
— Але вона ж помре! — вигукнула Олена. — Ти знаєш, який у неї тиск? — У половини населення планети тиск, — відрізала Зоряна. — Але вони не використовують його, як короткий повідець для своїх близьких. Вона маніпулює тобою, як дитина іграшкою. І поки ти граєш у цю гру “рятівниці”, ти не живеш. Ти — додаток до її тонометра. Сади її зі своєї шиї, поки вже у тебе не почався справжній психосоматичний розлад.
Олена спочатку категорично не погоджувалася. Вона захищала тітку, звинувачувала Зоряну в цинізмі, але зерно сумніву було посіяне. Вона почала спостерігати.
Шанс перевірити теорію Зоряни випав швидше, ніж Олена очікувала. Тітка Лариса «вмирала» за розкладом — якраз тоді, коли Олена мала йти на важливу зустріч із іноземними інвесторами.
— Олю… ноги… не відчуваю ніг… — шепотіла Лариса в трубку. — І серце наче в лещатах. Мабуть, це все. Залиш ключі сусідам, коли заїдеш за бульйоном…
Олена приїхала. Приготувала бульйон, розклала таблетки по годинах. Тітка лежала в ліжку в нічній сорочці, з блідим обличчям (як виявилося пізніше — просто забагато пудри).
— Тітонько, я залишуся, — сказала Олена.
— Ні-ні, дитино, йди… Мені треба тільки спокій. Тільки тиша. Я спробую заснути. Може, вже не прокинуся…
Олена вийшла, але на сходах згадала, що залишила в передпокої тітки свою папку з кресленнями. Вона повернулася через десять хвилин, відкривши двері своїм ключем максимально тихо. З вітальні лунав бадьорий сміх.
— Так, Людочко! Вона пішла! — голос Лариси Сергіївни дзвенів, як срібний дзвіночок. — Наварила мені їжі на три дні, дурненька. Я вже вдягаюся. Весілля твого сина я не пропущу! Я там буду зіркою! А тиск? Та який тиск, я випила келих коньяку для розширення судин і почуваюся на двадцять років!
Олена стояла в темному коридорі, стискаючи папку. Її нудило. Не від гніву, а від усвідомлення того, скільки років свого життя вона згодувала цій актрисі.
Олена не влаштувала скандал. Вона навчилася у тітки головному — витримці. Вона тихо пішла. Але наступного дня вона не подзвонила. І через день теж. На третій день телефон Олени почав розриватися.
— Олено! Я лежу на підлозі! Я не можу дотягнутися до води! — кричала Лариса.
Олена спокійно відповіла:
— Тітонько, я зараз дуже зайнята на об’єкті. Я вже викликала вам приватну службу швидкої допомоги. Вони приїдуть через п’ять хвилин. Я оплатила їхній виїзд. Оскільки у вас такий тяжкий стан, я замовила вам повну госпіталізацію в платне відділення неврології. Там режим: ніяких телефонів, дієта без солі, щоденні клізми та пункції для перевірки тиску. Лікарі дуже суворі, вони не випустять вас місяць, поки не знайдуть причину вашої недуги.
На тому кінці запала тиша. Лариса Сергіївна, яка терпіти не могла лікарень, де вона була не «зіркою», а просто «пацієнткою №4», миттєво зреагувала.
— Олю… мені вже краще! Я якось піднялася… Мабуть, не треба лікарні! Клізми — це занадто радикально!
— Ні, тітонько, я наполягаю. Ви ж казали, що вмираєте. Я не можу так ризикувати. Або ви їдете в лікарню і проходите повне, агресивне лікування під наглядом конвою, або… ви визнаєте, що здорові.
— Ти… ти стала такою жорстокою! — заголосила Лариса.
— Ні, я просто стала архітектором не тільки будівель, а й своїх кордонів. Значить так. Від сьогодні я приїжджаю до вас раз на тиждень, у неділю, на дві години. Гроші на ліки я буду перераховувати безпосередньо в аптеку, де ви зможете їх забрати. Якщо у вас стається “напад” у будь-який інший день — дзвоніть у “швидку”. Я більше не ваш лікар. Я ваша племінниця, яка хоче мати власну сім’ю.
— А якщо я справді помру?! — останній козир Лариси.
— Всі ми колись помремо, тітонько. Але я волію, щоб ви жили довго і щасливо в хорі ветеранів, куди я вас уже записала. Там якраз не вистачає драматичного сопрано.
Це було непросто. Тітка намагалася маніпулювати через інших родичів, але Олена просто пересилала їм відео (так, вона таки зняла тітку на весіллі через вікно ресторану). Родичі швидко замовкали.
Минуло пів року. Лариса Сергіївна, як не дивно, не померла. Навпаки, її тиск стабілізувався — мабуть, тому, що вона перестала витрачати стільки енергії на вигадування симптомів. Вона справді пішла в хор і тепер тероризує своїми «нападами» диригента, але той просто дає їй випити валер’янки і наказує співати далі.
Олена нарешті потрапила у Барселону. Не на форум, а у весільну подорож. Вона зробила селфі на фоні Саграда Фамілія і відправила тітці. Лариса відповіла через годину: «Гарна церква. Але в мене сьогодні знову мушки перед очима… Хоча, можливо, це просто сонце. Гарного відпочинку, Олю. Купи мені там якесь віяло, мені для ролі в новій виставі треба».
Олена посміхнулася і вимкнула телефон. Вона знала: тітка завжди буде такою. Але тепер це була не її проблема.
