— Оленочко, ти пробач, що втручаюся, але мені боляче дивитися на тебе. Ти ж не рабиня. Я пам’ятаю, як Валентина Петровна сама всю дачу перекопала ще минулого літа. Ніякого болю в неї тоді не було, а тепер раптом спина болить.
Вранці Олена прокинулася раніше всіх. Сонячні промені ще тільки починали пробиватися крізь фіранки. Всередині — важкість не від сну, а від думки, що попереду черговий день повної праці й байдужості. Вона вийшла на кухню, щоб приготувати сніданок, як раптом почула голоси за зачиненіми дверима у вітальні. Голоси були негучними, але чіткими.
— Нехай сама все робить, — говорила Валентина Петровна. — Молода, здорова і вертиться, як слід. А я собі спину давно підірвала. Тепер мені тільки чай та спокій.
— Та я ж і не змушую тебе, мамо, — відповідав Дмитро. — Головне, щоб вона не нила. А то вчора щось намагалася сказати, ніби ти не хвора.
— Ось саме, — обурилася свекруха. — Що це за мода — ставити під сумнів мої слова? Я ж не з вулиці, я старша в домі. Вона нехай рот закриє й робить, що говорять.
Олена завмерла. Слова різали, як лезо. Не стільки тому, що були грубими, скільки тому, що підтверджували її здогадки. Її тут не поважали, не цінували, не любили. Її тут просто використовували. Вона повільно відійшла від дверей, ніби скам’янівши. Сніданок готувала механічно, не відчуваючи смаку, не думаючи про рецепти. Мовчки поставила все на стіл і вийшла в город, не дочекавшись, поки її знову про щось попросять.
Земля після дощу стала м’якшою, але робота все одно вимагала сил. Олена копала, полола, тягала воду з колодязя. Піт стікав по обличчю, спина знову почала нити. У якийсь момент вона присіла біля паркану, витираючи чоло, і помітила, як свекруха весело балакає через хвіртку з сусідкою.
— Працює. — так, голосно, з відтінком гордості сказала Валентина. — Невістка в мене господарна, слів немає. Я їй тільки натякну, а вона вже робить. І город, і прибирання, і прання. Навіть на ринок встигає.
— А тобі що, допомога потрібна? — спитала сусідка співчутливо.
— Мені? Та я ж хвора. Спина в мене вся розвалилася. Ось тепер відпочиваю, завдяки їй, — усміхнулася свекруха, махнувши рукою у бік городу.
Олена не дивилася в їхній бік, тільки опустила очі в землю. Було гірко, навіть принизливо. Вона більше не могла обманювати себе. Усе, що відбувалося, було не помилкою, не випадковістю, а системою. Її поставили в роль служниці, і ніхто навіть не намагався це приховати. Але всередині неї вже дозрівала рішучість. Тиха, стримана, але тверда, як сталь.
Того вечора Олена сиділа на кухні сама. Світ тьмяної лампочки відкидав слабку тінь на пошарпані стіни, а в серці розливалася втома разом з глухим розчаруванням. Вона машинально помішувала ложечкою чай, але не пила. Думки металися. Занадто багато питань, на які вона вже знала відповіді, але не хотіла їх приймати. Із сусідньої кімнати долітав голос Діми. Він сміявся, щось обговорюючи з матір’ю. Їхня розмова була легкою, ніби в домі панувала гармонія, ніби ніхто не помічав, як у кутку повільно згасає людина.
Сусідка Марія Петрівна, з якою Олена іноді перекидалася парою слів біля паркану, ввечері прийшла принести банки. Вона тихо увійшла на кухню й сказала:
— Оленочко, ти пробач, що втручаюся, але мені боляче дивитися на тебе. Ти ж не рабиня. Я пам’ятаю, як Валентина Петровна сама всю дачу перекопувала ще минулого літа. Ніякого болю в неї тоді не було, а тепер раптом спина болить.
Олена подивилася на неї, наче вперше її по-справжньому почула. Всередині все стислося.
— Ви впевнені? — прошепотіла вона.
— Доню, вона і ходить швидко, і сумки важкі носить, коли думає, що ніхто не бачить. Я не до того, щоб ти сваритися. Просто знай — тебе обманюють. Ти для них зручна. Ось і все.
Коли сусідка пішла, Олена довго сиділа, дивлячись в одну точку, потім зібралася з силами і помила посуд після вечері. Руки тряслися від втоми, але вона намагалася не подати виду. У кімнаті за її спиною чоловік і свекруха дивилися телевізор, сміючись над якоїсь передачею. Сміх звучав особливо голосно на контрасті з тишею її внутрішнього стану. Вона відчувала себе наче невидимою, не як дружина, не як помічниця, а як предмет побуту, зобов’язаний виконувати мовчазні вимоги.
Коли вона закінчила, то тихо пройшла в кімнату. Хотілося просто лягти, закрити очі, забутися, але не встигла вона сісти на ліжко, як у дверях з’явився Діма.
— Завтра встанеш раніше. Мама каже, що треба буде зранку добриво в землю внести. Вона ж не може, сама знаєш.
Голос його був діловим, ніби він давав вказівку робітнику на будівництві.
Жінка повільно підвела погляд.
— Дімо, може, наймемо когось? Я сама не справляюся. У мене вже спина болить, руки всі в мозолях.
Він насупився.
— Ти серйозно? Ми що, багаті, щоб платити комусь? Тут кожен має допомагати. Мама все життя працювала, тепер їй треба відпочивати. А ти молода, тобі важко, чи що? Це ж елементарно.
— Але вона ж… — Олена завагалася. — Вона ж не така вже й хвора. Я бачила, як вона дрова носила сама, коли думала, що я не бачу.
Діма різко крокнув уперед.
— Ти що, мою матір звинувачуєш? Стежиш за нею, думаєш, вона вдає? Як ти смієш?
Голос його став грубим. В очах спалахнуло роздратування. Олена замовкла. Вона не очікувала такої реакції. Замість підтримки — агресія, замість розуміння — звинувачення.
Він пішов, грюкнувши дверима, а вона залишилася сама, вдивляючись у темряву. Сльози підступили до очей, але вона стрималася. Щось у неї переломилося в ту мить. Вона зрозуміла: тут її голос не потрібен. Тут важливі тільки її руки, готові до праці, її мовчання й покірність. Вона згадала слова своєї матері: «Справжня родина — це коли тебе чують». Але тут її ніхто не чув, тільки вимагали. І вперше ждінка дозволила собі подумати: «А чи варто далі терпіти те, що з кожним днем робить її слабшою?»
Жінка пішла у спальню й відкрила ящик комода. Дістала старий телефон, який Діма колись хотів викинути, і вставила в нього карту пам’яті. Вона знала, що вчиняє не по-жіночому, але вибору не було. Ніхто її словам не повірить, отже, потрібні докази.
Наступного дня вона рано вранці прикріпила телефон до книжкової полиці у вітальні, направивши камеру на диван, де зазвичай відпочивала Валентина Петровна. Потім пішла в город, як завжди. З вікна вона бачила, як свекруха енергійно ходила по дому, діставала з верхньої полиці банки з соліннями, нахилялася за коробками й ані разу не охнула від болю. Запис тривав майже годину. Коли жінка переглянула його ввечері, серце стислося. Усе, у що вона до останнього не хотіла вірити, виявилося правдою. Свекруха була здорова, активна, і тільки в присутності Діми зображала хвору бабусечку. Усе було брехнею з самого початку.
Олена довго сиділа перед телефоном, знову й знову переглядаючи запис. Кожен жест Валентини Петровни — як удар. Ось вона тягнеться до верхньої полиці, ось нахиляється за коробкою з речами, ось розмовляє телефоном дзвінким, бадьорим голосом. Жодних ознак хвороби, жодного болю й, головне, ані краплі сорому. Вона відчувала, як всередині все стискається, наче невидима пружина скручує душу. Не від злості, а від усвідомлення — увесь цей час її використовували. Довіра, турбота, повага — усе виявилося обманом.
Пізно ввечері, коли Діма повернувся з роботи, вона мовчки ввімкнула запис і простягнула йому телефон. Він спочатку не зрозумів, на що дивиться, а потім обличчя його змінилося. Не подив, не каяття, а роздратування.
— Ти що, шпигувала за моєю матір’ю? — голос його став різким.
Олена мовчала, тільки дивилася йому в очі.
— Це ненормально, розумієш? Ти таємно ставиш камеру, стежиш. Ти що собі дозволяєш? — Він підвищив голос, ніби це він був жертвою.
— Я хотіла, щоб ти побачив правду, — спокійно сказала жінка.
— Ти весь час захищаєш її, а мене ніхто не чує, бо вона моя мати, і я їй вірю, а не якимсь твоїм хитрощам з камерою. Забири це негайно.
У ту ж мить щось остаточно обірвалося всередині неї. Остання нитка, яка зв’язувала її з цим домом, цим шлюбом, цими людьми. Ані краплі співчуття, ані тіні відповідальності — тільки докори за те, що вона намагалася бути почутою. Вона мовчки зібрала речі — без сліз, без істерик, просто тихо поклала в сумку документи, кілька комплектів одягу, свою стару фотографію з мамою. На прощання глянула на кімнату, де за цей короткий час встигла втратити саму себе.
— Ти куди зібралася? — грубо кинув Діма.
— Туди, де мене не змушують бути тінню, — відповіла вона й вийшла, не обернувшись.
Минуло кілька місяців. Олена зняла кімнату в невеликому місті в тітки, влаштувалася на роботу у магазину Їй, як і раніше, було важко, але по-іншому. Ця втома була чесною, вільною.
Одного разу прийшло повідомлення від Діми. «Мама дійсно захворіла. Потрібна допомога». Вона довго дивилася на екран, потім спокійно видалила повідомлення. Вперше за довгий час вона відчувала, що живе не в чиїйсь тіні, а у своєму власному світлі.
