Олеся запросила на вечерю свекруху й нову подругу чоловіка, щоб розібратися, хто кому винен. Виявилося, що всі троє роками позичали гроші на одну й ту саму «автівку з Польщі», якої ніколи не існувало. А коли в квитанції знайшлися бабусині сережки, одна з гостей раптом перейшла на інший бік столу.

Олеся запросила на вечерю свекруху й нову подругу чоловіка, щоб розібратися, хто кому винен. Виявилося, що всі троє роками позичали гроші на одну й ту саму «автівку з Польщі», якої ніколи не існувало. А коли в квитанції знайшлися бабусині сережки, одна з гостей раптом перейшла на інший бік столу.

Олеся поставила на стіл чотири тарілки, рівно, мов літери в одному слові. Робила це спокійно, без зайвих рухів, ніби накривала на звичайну недільну вечерю. Артем стояв у дверях і дивився на стіл так, ніби намагався прочитати в ньому чужу мову.

— Чотири прибори, — сказав він. — Ми що, гостей чекаємо?

— Чекаємо. Я запросила людей, які тобі дорогі. Сідай, ще рано.

— Яких людей? — він усміхнувся. — Ти сьогодні якась загадкова.

— Я запросила твою маму й Каріну. Треба розібратися, хто кому винен.

Усмішка ще трималася на його обличчі, але трималася погано, як картина на одному цвяху.

— Яку ще Каріну?

— Ту, що п’є каву без цукру, з мигдальним молоком. Таку саму ти купував їй у Буковелі, коли казав, що їдеш на конференцію.

Артем відвів погляд. Цього руху було досить.

— Олесю, ти що, влаштовуєш мені допит?

— Я влаштовую вечерю, — вона поправила виделку. — Я не сварюся й не б’ю посуд. Просто хочу, щоб ми всі сіли й поговорили чесно. Бо поодинці ти чесно не вмієш.

— Ти собі це вигадала. Каріна просто знайома.

— Чудово. Тоді тобі нічого перейматися. Знайома прийде, мама прийде, і все з’ясується. Я даю тобі шанс. Справді даю.

Він мовчав. На вилицях ходили жовна.

За три дні до цієї вечері Олеся сиділа в кав’ярні в центрі Дніпра з подругою Вікою. Віка крутила в пальцях ложечку й уважно дивилася на неї.

— Ти впевнена? Може, це справді знайома?

— Знайомим не пишуть опівночі «добраніч, мій хороший», — відповіла Олеся. — Я не нишпорила. Він сам залишив планшет на кухні з відкритим листуванням. Мабуть, давно перестав сприймати мене серйозно.

— І що робитимеш?

— Розбиратимусь. Я не з тих, хто пів року ходить довкола. Якщо в хаті завелася цвіль, її не вмовляють. Її відмивають.

— Ого, — Віка усміхнулася. — Грізно.

— Я втомилася бути зручною. Знаєш, чим погана ця роль? Тебе перестають помічати. Ти як повітря: поки воно є, нікому не цікаво. Згадують, коли нічим дихати.

— А його мама? Навіщо ти її кличеш?

— Бо Ніна Петрівна мені тридцять разів казала: «Сім’я — це терпіння, доню». І сама ж підморгувала синові, коли він запізнювався. Вона знає про Каріну, я майже певна. Хочу, щоб усі сиділи за одним столом і дивилися одне одному в очі. Без пліток по кутках.

— А ти впевнена? Вони ще вдвох тебе докорятимуть.

— Впевнена, адже я знаю, що роблю. Усе вирішено ще тиждень тому. Вечеря — це ввічливість. Я даю їм можливість самим обрати, якими вони виглядатимуть у цій історії.

Віка похитала головою.

— Ти змінилася.

— Я просто перестала думати, що буде, коли я залишуся сама. До речі, ти не знаєш хорошого юриста з сімейних справ?

— Знаю. Моя двоюрідна сестра. Вона серйозна людина, особливо коли їй не приносять усіх документів.

— Чудово. Я принесу все.

Напередодні вечері Олеся поїхала в село під Дніпром, де жила свекруха. Стежкою через старий сад скрипіли гілки. Ніна Петрівна відчинила двері й здивувалася: невістка ніколи не приїжджала без дзвінка.

— Олесю? Щось сталося?

— Сталося. Я не затримаю вас надовго. Скажіть чесно: ви знали про Каріну?

Свекруха поправила скатертину на столику.

— Не розумію, про кого ти.

— Розумієте. Він возив її сюди двічі. Мені сусідка проговорилася, навіть не здогадавшись, що каже зайве. Давайте без вистав.

Ніна Петрівна стиснула губи. Від ласкавої жінки, яка вчила Олесю пекти пиріг із грибами, не лишилося й сліду.

— І що з того? Чоловік має право на слабкість. Ти йому вчасно дитину не подарувала, вічно зайнята своїми справами. Чого ти дивуєшся?

— Ось ми й дійшли до правди. Ви не просто знали. Ви схвалювали.

— Я на боці свого сина. А ти приїхала права качати. Хто ти в цьому домі? Ніхто. Зайшла в нашу родину, скористалася, а тепер вдаєш із себе ображену.

Олеся слухала спокійно, майже зацікавлено.

— Дякую за відвертість. Ви звільнили мене від останніх сумнівів. До речі, ви пам’ятаєте, як два роки тому позичили в мене триста тисяч гривень на лікування? Обіцяли віддати до кінця літа.

— Ну, віддамо, — відмахнулася свекруха. — Не чужі ж.

— Я не про це. Операцію вам зробили? Я навіть виписки з лікарні не бачила.

Ніна Петрівна змінилася на обличчі.

— Це наша родинна справа.

— Саме тому я чекаю вас завтра на вечері. Вас і Каріну. Раз ви всі так дружно жили за моєю спиною, то посидіть двадцять хвилин у мене на очах.

— Яка поведінка! — свекруха підвелася. — Ти при своєму розумі?

— При своєму. Бажаю вам того самого. До завтра.

Першою приїхала Каріна. Вона зайшла так, ніби квартира була їй знайома, повісила сумочку на спинку стільця й оглянула стіл.

— Мило, — сказала вона. — Не чекала від вас такого жесту.

— Жести — моє, — відповіла Олеся. — Сідайте. Чай чи каву?

Артем стояв біля стіни й переводив погляд з однієї на другу. Він чекав крику, сліз, битого посуду. Ввічлива тиша лякала його значно більше.

— Олесю, може, не треба? Давай потім, наодинці.

— Наодинці ти будеш викручуватися. А при свідках не вийде. Свідки дисциплінують.

Пролунав дзвінок. Ніна Петрівна зайшла, стиснувши губи, сіла навпроти Каріни й оглянула її з голови до ніг.

— То он ти яка.

— А ви, мабуть, та мама, яка все дозволяє, — спокійно відповіла Каріна. — Зручно. Синок під крильцем, і йому все можна.

— Не смій зі мною так розмовляти!

— Дівчата, — Олеся зупинила жестом руки. — Не сваріться завчасно. Я зібрала вас, щоб розібратися, хто кому винен. Давайте по черзі.

Усі замовкли. Вона сіла на чолі столу й склала руки.

— Каріно, почну з вас. Ви гадали, що вам дістався вільний чоловік, якого дружина не цінує. Це він так розповідав?

— Він казав, що ви давно чужі. Що між вами все скінчено.

— Зрозуміло. А ви, часом, не позичали йому гроші?

Каріна замислилась. Потім невпевнено кивнула.

— Позичала. Сто двадцять тисяч гривень. На розмитнення автівки з Польщі. Він казав, що це розумне вкладення й що восени віддасть із відсотками.

— Автівки з Польщі, — повторила Олеся.

— Так. Усе вже було майже готове.

— Дивно, — Олеся перевела погляд на свекруху. — Мені Артем теж розповідав про автівку з Польщі. Півтора року тому.

— І мені! — вирвалось у Ніни Петрівни, і вона одразу замовкла.

— Ніно Петрівно, — тихо сказала Олеся. — Триста тисяч, які ви в мене позичили на лікування. Де вони?

Свекруха мовчала довго. Потім відвела очі.

— Артем сказав, що це на коротку угоду. На місяць. Просив, щоб я попросила в тебе, бо тобі сам не хоче казати. Мовляв, ти все одно не дозволиш.

— Тобто лікарні не було.

— Не було.

— Ага, — Каріна підняла брову. — Тобто сто двадцять, триста й ще щось, і все на одну й ту саму автівку? У нас тут, виходить, акціонерне товариство.

— Шістдесят тисяч, — додала Ніна Петрівна глухо. — Із мого рахунку. Він сказав, що купує ліки.

— Ліки? — Олеся ледь стримала усмішку. — Мабуть, дуже дорогі. Для автівки.

Артем нарешті заговорив.

— Це була бізнес-угода! Просто затримка з постачальником. Усі отримають свої гроші, я обіцяю!

— Артеме, — Олеся розгорнула аркуш. — Це виписка з нашого спільного рахунку. За пів року ти зняв вісімдесят п’ять тисяч гривень і переказав на карту, про яку я нічого не знала. Автівка з Польщі хоча б їде? Вона вже в гаражі?

— У вас немає гаража, — пробурмотіла Каріна. — Я питала.

— А це, — Олеся вийняла з теки ще один папірець, — я знайшла, коли віддавала в чистку його куртку. Квитанція від установи «Золотий дукат». Золоті сережки, чотирнадцять тисяч п’ятсот гривень. Здано пів року тому.

Ніна Петрівна підняла голову.

— Які сережки?

— Не знаю. Але в квитанції написано: «жіночі, антикварні, з рубіном».

Свекруха змінилася на обличчі. Вона повільно підвелася, схопила квитанцію й підсунула її ближче до очей.

— Це бабусині! Мої бабусині сережки! Вони лежать у скриньці в серванті!

— Уже пів року не лежать, — сказала Олеся.

— Я збирався їх викупити, — буркнув Артем. — Це тимчасово.

— Ти… ти й мої сережки заклав? — Ніна Петрівна повернулася до сина. — Я пів життя їх берегла! Ти мені казав, що в тебе все під контролем!

— Мамо…

— Не мамкай!

Каріна втупилася в стелю й тихо розсміялася. Потім пересіла ближче до Ніни Петрівни.

— Знаєте, а ми з вами сьогодні в одному човні.

— Мовчи, — сказала Ніна Петрівна, але вже без образи.

Олеся поклала на стіл тонку теку.

— Тут усе підготовлено. Заява на розлучення й проєкт угоди про поділ майна. Квартира в іпотеці, ми платили порівну, тож і поділимо порівну, як вимагає закон. Окремо моя вимога про повернення трьохсот тисяч, які ти взяв через маму. Юристка вже все переглянула. Я не вимагаю зайвого. Але й свого не віддам. Відповідь мені потрібна завтра ввечері. Якщо ні, піду з претензією до суду.

— Коли ти встигла? — прошепотів Артем.

— Поки ви пліткували.

Каріна піднялась і взяла сумочку.

— Пані Олесю, дякую за вечерю й вечірню програму. Я піду. Артеме, ти рідкісний вигадник. Мені ти теж наговорив гору всього.

— Каріно, постривай!

— Не вмію чекати. Особливо тих, хто не повертає борги.

Ніна Петрівна теж звелася, обережно складаючи квитанцію в сумку.

— Каріно, а ви на машині?

Та здивовано обернулася.

— На машині.

— Тоді їдьмо. Установа, здається, до восьмої працює. А з тобою, синку, ми поговоримо окремо. Довго й змістовно.

Вони вийшли разом. Артем лишився сам посеред кімнати.

— Олесю… не йди так. Дай мені шанс.

— Я дала. Годину тому, коли сказала: «Сядемо й поговоримо чесно». Ти вибрав викручуватися. Шанс був один. Їх не видають пачками.

Вона взяла невелику валізу, що весь цей час стояла в передпокої. Артем дивився на неї так, ніби лише тепер зрозумів, наскільки все було вирішено заздалегідь.

— Куди ти?

— До себе. Я вже місяць винаймаю маленьку квартиру з великими вікнами й нікому не казала. Знала, що цей день настане. Просто чекала, поки ти сам вирішиш, ким хочеш залишитися.

Вона вийшла на сходи. Внизу її чекала Віка. Олеся, спускаючись, усміхнулась по-справжньому, легко, як людина, що скинула з плечей чужий вантаж.

— Ну як?

— Вільна, — відповіла вона. — Виявляється, це слово нічого не важить. Дивно, що я так довго його не сприймала.

Наступного вечора Артем написав одне слово: «Згоден». Через два місяці Олеся отримала перші виплати за борг, а ще за два місяці отримала решту. Артем продав свою машину й повернув гроші всім трьом. Квартиру вони виставили на продаж, і Олеся купила однокімнатну.

Одного недільного ранку, коли вона вже розставляла тарілки на новій кухні, у двері подзвонили. Вона відчинила й завмерла. На порозі стояла Ніна Петрівна з накритою тарілкою в руках.

— Гриби, — сказала вона. — Пиріг. Ти рецепт знаєш, але раптом.

— Ніно Петрівно…

— Я не просити прощення прийшла, — відрізала свекруха. — Я прийшла по справі. Сережки мої на місці, Каріна, до речі, допомогла викупити. Просила передати вітання. Я б їй не викупила, якби щось там не наплутали й не забули про них.

— Каріна?

— Ми з нею тепер час від часу чаюємо. Вона розумна дівчина, тільки смак у чоловіках дивний.

Вона переступила поріг, оглянула кухню й кивнула.

— Тарілок скільки в тебе?

— Дві.

— Постав третю, — сказала Ніна Петрівна й поклала пиріг на стіл.

Олеся подивилася на третю тарілку й усміхнулася.

— А знаєте, Ніно Петрівно, я рада, що ви прийшли. Тільки давайте домовимося: відтепер у нас жодних позик, вигаданих автівок і таємниць.

— Автівок точно не буде, — буркнула свекруха. — А пиріг їж, бо я його не для того пекла, щоб він засох.

Олеся засміялася й дістала з шафи чашку. Вона не знала, чи стануть вони колись близькими, але вперше за довгий час ця жінка сиділа в її домі не як суддя, а як звичайна гостя. І цього поки що було достатньо.