— Олеже, ми друзі зі школи, я хрестив твого сина! Я дав тобі ці гроші під чесне слово, бо в тебе “горіли терміни”, а тепер ти кажеш, що “не пам’ятаєш обставин”? Ти купив собі нове авто, поки моя дружина рахує копійки на операцію!
Вечір трирічної давнини здавався Павлу ідилічним. Вони сиділи з Олегом на терасі заміського будинку, пили дорогий коньяк і згадували, як разом прогулювали пари в інституті. Олег тоді виглядав розчавленим: його будівельний бізнес завис на межі банкрутства через недобросовісного підрядника.
— Пашо, виручай, — Олег крутив у пальцях пустий келих, не піднімаючи очей. — Мені треба двісті тисяч гривень, терміново. Тільки на три місяці. Закрию акти, отримаю транш від замовника і поверну з вісотками. Ти ж знаєш, я не підведу. Ми ж як брати.
Павло, який щоправда щойно продав ділянку землі і планував відкласти ці гроші на лікування серця дружини (ситуація була не критичною, але плановою), не вагався. Він вірив у чоловічу дружбу більше, ніж у банківські папери.
— Які відсотки, Олеже? Бери так. Тільки поверни вчасно, бо Олені восени треба робити операцію..
Гроші передавалися в машині, без розписок, без свідків. Просто міцне рукостискання і фраза Олега: «Ти мене врятував, я твій борг до смерті не забуду».
Минуло три місяці. Потім пів року. Потім рік. Олег спочатку “годував” Павла обіцянками, розповідав про затримки в казначействі, про проблеми з логістикою. Потім він перестав брати слухавку. А ще через пів року Павло побачив у Facebook фото: Олег на фоні новенького білого позашляховика з підписом «Нова залізна конячка для нових перемог!».
Павло приїхав до Олега в офіс без попередження. Секретарка намагалася його зупинити, але він просто відчинив двері ногою. Олег сидів у шкіряному кріслі, розслаблений і задоволений.
— О, Пашо! Яким вітром? — Олег навіть не встав. — Ти чого такий похмурий? Сідай, кави хочеш?
— Гроші, Олеже. Вже два роки минуло. Олені стало гірше, нам треба їхати в клініку через два тижні. Мені потрібні мої двісті тисяч.
Олег повільно поставив чашку на стіл. Його обличчя вмить стало холодним, наче маска незнайомця.
— Які двісті тисяч, Павле? Ти про що?
— Ти жартуєш? Ті, що я дав тобі на терасі, коли твій бізнес “горів”!
— Павле, друже… — Олег зітхнув з награним співчуттям. — Ти, мабуть, щось переплутав. Може, тобі наснилося? У мене за документами ніяких позик від тебе немає. Ти ж знаєш, я людина серйозна, все через бухгалтерію проводжу. А “чорний нал” — це не про мене. Може, ти в когось іншого позичав і забув?
Павло відчув, як кров прилила до голови. Світ навколо став червоним.
— Ти що… ти зараз серйозно? Ми друзі двадцять років! Я хрестив твого малого!
— От саме тому, що ми друзі, я не буду викликати охорону, — Олег повернувся до монітора. — Іди додому, Павле. Відпочинь. Здається, ти забагато працюєш, у тебе вже галюцинації почалися.
Наступні дні перетворилися для Павла на пекло. Він намагався знайти свідків, дзвонив спільним знайомим, але всі раптом стали “дуже зайнятими”.
— Ну, Паш, розумієш… Олег зараз велика людина, тендери виграє, — м’явся їхній спільний друг Ігор. — А розписки у тебе немає. Як ти доведеш? Навіщо мені з ним сваритися? Може, ти справді щось не так зрозумів?
Дружина Павла, Олена, все бачила. Вона ставала дедалі блідішою, але трималася.
— Пашо, облиш. Ми щось придумаємо. Продамо дачний будинок. Не кори себе через цю людину. Він не гроші вкрав, він твою віру в людей забрав. Це дорожче.
Але Павло не міг заспокоїтися. Він відчував себе не просто ошуканим, а випотрошеним. Щовечора він бачив Олега в місцевому ресторані — той сміявся, пригощав компанію, був душею спільноти. Його “борг честі” став для нього сміттям, яке він просто викинув з пам’яті, щоб воно не заважало насолоджуватися життям.
Остання розмова відбулася на парковці біля того самого ресторану. Павло чекав Олега три години. Коли той вийшов, Павло перегородив йому шлях.
— Олеже, подивися мені в очі. Хоча б раз. Олег зупинився, роздратовано клацнувши брелоком сигналізації.
— Знову ти? Слухай, мені це набридло. Хочеш грошей? Іди в суд. Подавай позов. Але ти ж знаєш — у тебе нуль шансів. Ти просто згаєш час і гроші на адвокатів.
— Я не піду в суд, Олеже. Я просто хочу знати: як ти спиш? Тобі не сняться ті двадцять тисяч, коли ти купуєш дитині подарунки? Тобі не пече в грудях, коли ти знаєш, що Олена може не дожити до зими, бо ти вирішив оновити свій “автопарк”?
Олег наблизився до Павла, і в його очах спалахнула справжня, тваринна злість.
— Знаєш, чому ти такий бідний, Пашо? Бо ти слабкий. Ти живеш категоріями “честі”, “дружби”, “слова”. А світ живе категоріями сили і паперів. Ти дав гроші без розписки? Це подарунок. Ти лох, Павле. А лохів треба вчити. Вважай, що це був дорогий майстер-клас. Тепер відійди від машини, ти мені лак дряпаєш своїм дешевим годинником.
Павло не вдарив його. Він просто відступив. У цей момент він відчув таку гидоту, ніби випадково торкнувся рукою трупа.
Минуло пів року. Павло продав усе, що міг і таки відправив Олену на операцію. Все пройшло успішно, вона одужувала. Павло працював на двох роботах, виснажений, але зі спокійною совістю.
Одного дня до нього в двері зателефонували. На порозі стояв хлопець років вісімнадцяти — син Олега, Артем, хрещеник Павла. Він виглядав жахливо: розхристаний, з червоними очима.
— Дядьку Пашо… можна? Вони сіли на кухні. Артем довго мовчав, дивлячись у горнятко чаю. — Я все знаю. Я випадково почув, як батько п’яний хвалився перед друзями в сауні… як він вас “кинув”. Я не міг… я не знав, як вам дивитися в очі.
Хлопець дістав із рюкзака конверт і поклав на стіл.
— Тут двісти п’ятдесят тисяч. Це мої гроші, які я збирав на навчання за кордоном, я забрав їх з рахунку..
— Артеме, ти що… батько тебе вб’є.
— Не вб’є. Я від нього йду. Я не хочу мати нічого спільного з його “майстер-класами”. Він думав, що вчить вас, а насправді навчив мене — як ніколи не стати таким, як він. Дядьку Пашо, візьміть. Будь ласка. Це не його гроші. Це мої. Це борг… за те, що я його син.
Павло дивився на свого хрещеника і вперше за два роки відчув, що світ знову став на свої місця. Гроші лежали на столі, але вони були лише папером. Справжньою перемогою була ця дитина, яка виявилася сильнішою за свого батька.
Олег дізнався про вчинок сина. Був скандал, Артем справді пішов з дому, поїхав працювати на будівництво в інше місто, щоб самому заробити на навчання. Олег намагався повернути гроші через поліцію, звинувачуючи сина в крадіжці, але справу зам’яли — занадто багато брудної білизни могло випливти назовні.
Олена одужала. А Олег… Олег купив собі ще одну машину. Але тепер, коли він заїжджає на заправку або сидить у ресторані, він чомусь завжди перевіряє, чи не стоїть хтось за його спиною. Бо виявилося, що коли ти зраджуєш друзів — ти залишаєшся один. А коли ти зраджуєш власну совість — вона починає переслідувати тебе навіть у найдорожчому позашляховику.
