— Олеже, ти чудовий спеціаліст, але в нашій ІТ-компанії сімейні цінності понад усе. Тому посаду техліда обійме не той, хто написав ідеальний код, а той, хто правильно вибрав хрещеного батька для сина директора.
Олег був не просто співробітником великої львівської ІТ-компанії — він був її «невидимим фундаментом». П’ять років він віддав проєкту для американського гіганта, знаючи кожну лінійку коду, кожен хитрий «милиця» та кожну потенційну вразливість системи. Олег був класичним «робочим конем»: поки інші обговорювали сорт кави на кухні, він вичищав пам’ять сервера. Колеги знали залізне правило: якщо в системі оселився «баг-привид», який вислизає від усіх тестів — йдіть до Олега. Якщо о третій ночі сервер вирішив піти у небуття — лише Олег зможе підняти його дистанційно, навіть не розплющуючи очей.
Він щиро вірив у меритократію. Для нього світ програмування був ідеальним місцем, де логіка завжди перемагає хаос, а винагорода прямо пропорційна зусиллям. Коли позиція технічного лідера (Tech Lead) стала вакантною — з власним просторим кабінетом, подвоєнням зарплати та правом голосу в стратегії компанії — Олег навіть не сумнівався. Це був логічний наступний крок. Його менеджер проекту часто підморгував йому під час обіду:
— Олеже, готуй піджак для презентацій. Ти — єдиний реальний кандидат. Навіть американці в листах питають, коли ми вже офіційно зробимо тебе «головою».
За тиждень до оголошення результатів двері офісу відчинилися для Артура. Він увірвався в розмірений ритм львівського ІТ як герой глянцевого журналу. Нова Audi останньої моделі на парковці, сорочки від італійських брендів, вартість яких дорівнювала місячній оренді квартири Олега, і манери людини, яка ніколи в житті не чула слова «відмова». Проте його код… досвідчені розробники дивилися в монітор Артура і відчували нервовий тік. Це було нагромадження застарілих патернів та хаотичних рішень.
— Хто цей «геній»? — пошепки запитав Олег у HR-менеджера, коли вони зіткнулися біля кавомашини.
Дівчина нервово відвела очі, притискаючи папку до грудей:
— Це Артур. Перевівся з київського офісу. До речі, Олеже… — вона перейшла на ледь чутний шепіт, — він племінник нашого Генерального. Кажуть, його прислали сюди «набратися досвіду» перед тим, як він очолить департамент.
У Олега всередині все похололо. Це було те саме неприємне відчуття системної помилки, яку неможливо виправити патчем. Проте він намагався бути раціональним: «Ми ж міжнародна компанія. Тут потрібні знання, а не зв’язки. Артур не знає архітектури, він не розуміє потреб замовника. Він просто не потягне таку відповідальність, і керівництво це побачить».
Артур виявився далеко не дурнем. Він швидко збагнув, що в технічних дебатах Олег його знищить, тому обрав іншу тактику. Поки Олег ночами сидів над релізами, Артур «налагоджував зв’язки». Він щовечора ходив палити з топ-менеджерами, запрошував директора на закриті дегустації віскі та майстерно вмів розсмішити потрібних людей у потрібний момент. Свої технічні провали він списував на «недосвідченість джуніорів», яких він нібито «намагався навчити, але вони не впоралися».
Психологічна драма досягла піка на спільній нараді. Артур з упевненим виглядом презентував ідею оптимізації бази даних, яку Олег виношував місяцями. Олег лише тиждень тому ділився цією концепцією з Артуром під час обіду, малюючи схеми на серветці, сподіваючись на щирий інтерес колеги.
— Ось моя стратегія, — виголошував Артур, вказуючи на слайди, скопійовані з чернеток Олега. — Я провів глибокий аналіз і структурував цей план. Це врятує нам тисячі доларів на хостингу.
Олег відчув, як кров прилила до обличчя:
— Артуре, зачекай… це ж мої розрахунки! Я показував тобі ці схеми минулого четверга!
Артур м’яко, майже по-батьківськи посміхнувся, обернувшись до залу:
— Олеже, ну навіщо цей дитячий садок? Ми ж одна команда. Я розумію, ти теж крутив подібні думки в голові, але я їх оформив у фінальний продукт. Не треба заздрити, друже. Краще зосередься на своїх завданнях.
Директор лише схвально кивнув, навіть не глянувши в бік Олега.
Коли Артура офіційно призначили техлідом, у відділі почався тихий апокаліпсис. Новий лідер давав безглузді вказівки, ігнорував критичні попередження про перевантаження серверів і зривав терміни, бо «команда не відповідає його високим стандартам». Коли ж американський замовник почав ставити незручні запитання про якість софту, Артур зробив Олега офіційним «цапом-відбувайлом».
— Чому реліз знову затримався на два тижні? — гримів голос директора в кабінеті.
— Розумієте… — Артур зітхнув з виглядом людини, яка несе важкий хрест. — Олег, наш провідний розробник, ніяк не може завершити свою частину модуля. Я намагався йому допомагати, сидів з ним вечорами, але він, здається, серйозно «вигорів». Знаєте, ці старі кадри… їм важко адаптуватися до мого темпу. Можливо, йому варто піти у відпустку за власний рахунок? Нам потрібна свіжа кров.
Олег зрозумів: його професіоналізм став головним ворогом для комфортного життя племінника. Його почали методично «виживати»: завалювали брудною, рутинною роботою, позбавили премій за квартал і просто перестали кликати на стратегічні наради. Олег не став писати скарги в HR — він знав, що у львівських офісах корпоративне «кумівство» буває міцнішим за будь-який контракт. Він обрав інший шлях. Він просто перестав «рятувати».
Фінал настав під час великої демо-презентації для американських інвесторів. На кону був контракт на мільйон доларів. Артур особисто вносив останні зміни в код, відхиливши всі пропозиції Олега щодо перевірки. Коли інвестор натиснув кнопку «Завантажити звіт», проект просто «впав». Екран став білим, а консоль посипалася тисячами помилок.
У залі запала мертва тиша. Директор почервонів:
— Олеже! Зроби щось! Виправ це миттєво, ти ж знаєш систему!
Олег повільно підвівся, спокійно закрив кришку свого ноутбука і вклав його в сумку. На його обличчі не було ні злості, ні тріумфу — лише втомлений спокій людини, яка нарешті звільнилася.
— Вибачте, — тихо промовив він. — Це зона прямої відповідальності техліда. Артур запевняв усіх нас, що він повністю контролює архітектуру. А оскільки я, за його ж словами, «вигорів» і гальмую розвиток компанії — якраз зараз я відправляю заяву на звільнення. Успіхів з дебагом.
Компанія втратила контракт. Це був репутаційний крах. Артура, звісно, не вигнали — родичі в біді не кидають. Проте за місяць відділ фактично перестав існувати: найкращі розробники, які роками трималися на авторитеті Олега, побачили, що лояльність тут цінується вище за талант, і пішли в інші компанії.
Олег не шукав роботу — робота знайшла його сама. Через тиждень його запросили в амбітний європейський стартап на посаду СТО (технічного директора). Тепер він сам формує культуру свого офісу.
— У нас є лише одне непорушне правило, — каже він кожному кандидату на співбесіді. — Ми міряємося чистим кодом і реальними досягненнями, а не прізвищами в паспорті чи зв’язками в ресторанах.
А в старому офісі у Львові панує справжня «сімейна ідилія». Артур сидить у своєму кріслі, п’є найдорожчу каву з кавомашини, яку купили за державні гранти, і щиро не розуміє, чому проекти не здаються вчасно, а код не пишеться сам собою. Директор продовжує покривати збитки з власної кишені, називаючи це «інвестицією в майбутнє племінника». Олег іноді проходить повз їхні вікна по дорозі на набережну, посміхається і більше ніколи не озирається назад.
