Галина Павлівна сиділа на старій дерев’яній веранді, тримаючи в руках чашку з ромашковим чаєм. Дача, що стояла на краю села, оточена яблунями та густим чагарником, була її притулком уже тридцять років.
Будинок, хоч і старий, тримався міцно — як і її шлюб із Павлом, поки недуга не забрала його минулого року. Був вересень, і осіннє сонце ледь гріло, кидаючи золоті смуги на облуплену фарбу веранди.
Вона дивилася на тріщини в стінах, на прогнуті дошки підлоги, і серце стискалося — не від жалю, а від рішучості.
“Павле, — шепотіла вона подумки, — я не дам нашій дачі розвалитися. Ти любив її, і я врятую її для нас”.
Галина Павлівна, п’ятдесяти восьмирічна жінка з сивиною в косі та очима, що бачили і радість, і горе, вирішила: час ремонтувати.ремонт на дачі
Сама вона не впорається — руки вже не ті, та й драбина лякає. Тож вона зателефонувала сину, Олегу, і доньці, Наталі.
“Приїжджайте, — сказала вона, — з родинами. Дачу треба привести до ладу. Для вас же, для дітей ваших”.
Олег, тридцяти п’ятирічний інженер із Києва, приїхав із дружиною Ларисою, бухгалтеркою, яка обожнювала порядок і плани.
Наталя, тридцяти двох років, учителька музики, прибула з зятем Романом, підприємцем, що торгував технікою.
Обидві родини розташувалися в тісній дачній кухні, де пахло старим деревом і варенням із малини.
На столі лежали аркуші паперу, списані Галиною Павлівною: “Замінити дах”, “Пофарбувати стіни”, “Відремонтувати піч”. Вона сиділа на чолі столу і почала:
— Діти, ви знаєте, як ця дача була дорога вашому батькові. Ми тут кожне літо проводили — пам’ятаєте, як ви з Павлом рибалили в ставку? Або як ти, Наталю, грала на піаніно, а сусіди слухали через вікно? Я хочу, щоб дача жила. Для вас, для онуків. Але роботи багато. Треба разом.
Олег, високий, із татовими вилицями, поправив окуляри й кивнув.
— Мамо, я все розумію. Дах — це моє. Я вже дзвонив знайомому, він дасть шифер за пів ціни. Але треба розібратися з фундаментом — там тріщина. Я можу взяти відпустку на тиждень, буду тут.
Лариса, його дружина, діловито відкрила ноутбук, де вже був список матеріалів.
— Олеже, я порахувала: шифер, цвяхи, фарба — це десь п’ятдесят тисяч гривень. Якщо брати брус для підлоги, ще плюс двадцять. Галино Павлівно, ви казали, є заощадження?
Галина Павлівна кивнула, торкнувшись старої шкатулки на столі, де лежали гроші, відкладені Павлом “на чорний день”.
— Є, Ларисо. Але я хочу, щоб ви всі вкладалися не лише грошима, а й руками. Це наш дім.
Наталя, з кучерявим волоссям і м’якою посмішкою, обійняла матір за плечі.
— Мамо, я з Романом уже обговорила. Ми візьмемося за веранду і кухню. Роман обіцяв привезти плитку, а я можу пофарбувати стіни. Правда, Романе?
Роман, кремезний, із бородою, що додавала йому солідності, кивнув, але його очі були насторожені.
— Так, Наталю, я привезу плитку. І інструменти є — шуруповерт, болгарка. Але давайте одразу домовимося: роботи ділимо порівну. Олег, ти ж не думаєш, що я один усе тягнутиму?
Олег нахмурився, відсуваючи аркуш із планом.
— Романе, що ти маєш на увазі? Я сказав, беру дах і фундамент. Це найважче. Ти хочеш, щоб я ще й твою плитку клав?
Атмосфера в кухні загусла, як перед грозою. Лариса закрила ноутбук, кинувши на Романа погляд, що міг би пробити стіну.
Наталя стиснула руку чоловіка, шепочучи: “Ромо, тихо”. Але Роман не вгамувався.
— Олеже, я кажу про справедливість. Ти син, тобі дача дістанеться в спадок. Я — зять, я допомагаю з поваги до Галини Павлівни. Але не думай, що я тут батрачитиму, поки ти “керуватимеш”.
Олег різко встав, стілець заскрипів по підлозі.
— Ти серйозно? “Тільки зять”? То ти сюди приїхав, щоб плитку покласти і піти? Мама кликала нас як сім’ю, а ти вже ділити почав? Я, між іншим, у відпустку йду заради цього!
Галина Павлівна підняла руку, її голос був твердим, як камінь.
— Досить, хлопці! Я вас не для сварок зібрала. Сідайте, пийте чай і слухайте. Дача — не спадок, не трофей. Це наш дім. І якщо ви не можете домовитися, я найму бригаду, а ви мені не сини і не зяті.
Слова матері вдарили, як грім. Олег сів, бурмочучи: “Пробач, мамо”. Роман опустив очі, стискаючи виделку. Наталя зітхнула, а
Лариса, завжди практична, відкрила ноутбук знову.
— Давайте по порядку, — сказала вона. — Олег, ти береш дах і фундамент. Роман, веранда і кухня. Ми з Наталею фарбуємо, прибираємо, садимо квіти. Галино Павлівно, ви — наш головний архітектор. Згода?
Усі кивнули, але напруга залишилася. Наступного дня почався ремонт. Олег із ранку лазив по даху, зриваючи старий шифер, піт стікав по обличчю.
Роман розвантажував плитку з багажника свого джипа, кидаючи погляди на Олега.
— Не впади звідти, інженере, — гукнув він, намагаючись пожартувати, але голос звучав різко.
— Не переживай, зятю, я знаю, що роблю, — відповів Олег, не обертаючись.
Наталя, фарбуючи стіни веранди, шепотіла Ларисі:
— Вони як діти. Мама хоче, щоб ми разом, а вони міряються, хто крутіший.
Лариса, витираючи піт із лоба, посміхнулася.
— Чоловіки. Їм треба дати попрацювати, повипускати пару. До вечора заспокояться.
Але до вечора не заспокоїлися. Роман, розрізаючи плитку болгаркою, випадково зачепив дріт, що тягнувся до Олегового шуруповерта. Іскри, крик, і Олег зіскочив із драбини, тримаючи руку.
— Ти що, Романе, осліп? — гарикнув він. — Це мій кабель! Хочеш, щоб я звалився?
Роман кинув болгарку, ступивши вперед.
— Олеже, не кричи! Я не спеціально! Ти ж сам сказав, що все контролюєш. Може, краще дивися, де твій дріт?
Наталя кинулася між ними, розводячи руками.
— Хлопці, зупиніться! Ви що, хочете, щоб мама це бачила? Вона в саду, квіти поливає, а ви тут як на рингу!
Галина Павлівна, почувши крики, підійшла, тримаючи садові ножиці. Її очі блищали гнівом.
— Ви що, не чули мене вчора? Олег, Романе, ви мені як сини обидва. А сини не б’ються за дриль. Сідайте, пийте воду і миріться. Бо я вас обох вижену, і Наталя з Ларисою самі все зроблять.
Роман опустив голову, пробурмотів:
— Пробач, мамо. Я не хотів.
Олег кивнув, потираючи руку.
— І я, мамо. Просто… багато роботи.
Вечір приніс тишу. Усі сиділи на веранді, пили чай із термоса, їли бутерброди. Галина Павлівна розповідала історії про дачу — як Павло будував піч, як вони з дітьми садили яблуні. Олег слухав, посміхаючись, а Роман додав:
— Мамо, розкажіть, як тато вас сюди привіз уперше. Наталя казала, ви не хотіли їхати.
Галина Павлівна засміялася, її обличчя ожило.
— Ох, Романе, я була міською дівчиною, в туфлях на каблуках. Павло привіз мене сюди — бур’яни по коліна, хата без вікон. Я кажу: “Павле, ти з глузду з’їхав? Це ж сарай!” А він: “Галю, це наш рай”. І знаєте, він мав рацію. Кожне літо тут — як мед. І я хочу, щоб ви це зберегли.
Наступні дні були напруженими, але сварки стихли. Олег із Романом працювали пліч-о-пліч: Олег тримав драбину, коли Роман кріпив балки на веранді; Роман подавав цвяхи, коли Олег латав дах.
Наталя з Ларисою фарбували стіни в небесно-блакитний, співаючи старі пісні. Галина Павлівна готувала обіди — борщ, вареники, — і кожен вечір вони сідали разом, сміючись.
Але одного дня сталася нова криза. Олег, перевіряючи фундамент, знайшов гнилі балки.
— Мамо, це серйозно, — сказав він за обідом. — Треба міняти весь низ. Це ще тиждень роботи і сто тисяч гривень.
Роман скривився, відсуваючи тарілку.
— Сто тисяч? Олеже, ти ж казав, що фундамент — твоя зона. Ми з Наталею вже витратили на плитку і фарбу. Ти син, тобі і платити більше, ні?
Олег стукнув кулаком по столу.
— Знову “тильки зять”? Романе, ти серйозно? Я взяв кредит на шифер! А ти тільки плитку привіз і думаєш, що герой?
Наталя схопила Романа за руку, шепочучи:
— Ромо, досить! Ми разом домовлялися!
Лариса додала, дивлячись на Олега:
— Олеже, заспокойся. Ми всі втомлені. Давай подумаємо, як розподілити.
Галина Павлівна встала, її голос був тихим, але пронизливим.
— Хлопці, ви мене дістали. Ви думаєте, я не бачу, як ви міряєтеся? Олег, ти син, але це не значить, що Роман — чужий. Романе, ти зять, але ця дача — і твій дім, бо Наталя — моя дочка. Я беру ще п’ятдесят тисяч із заощаджень. Решту ділимо порівну. І крапка.
Слова матері подіяли. Олег і Роман переглянулися, ніби вперше побачили один одного. Роман простягнув руку.
— Олеже, пробач. Я… перегнув. Давай разом — фундамент, дах, усе.
Олег потиснув руку, посміхаючись.
— Домовилися, зятю. Але плитку ти сам кластимеш.
Усі засміялися, і напруга розтанула. Наступний тиждень був дивом: Олег із Романом працювали, як брати, — міняли балки, заливали бетон, сміялися над тим, як Роман випадково пофарбував собі бороду.
Наталя з Ларисою посадили троянди біля веранди, а Галина Павлівна спекла пиріг із яблуками з їхнього саду.
Останнього дня, коли дах блищав новим шифером, а веранда пахла свіжою фарбою, усі зібралися на галявині. Галина Павлівна підняла келих із домашнім вином.
— За вас, мої діти. За дачу. І за Павла, який зараз дивиться на нас і посміхається.
Олег обійняв матір, шепочучи:
— Мамо, це твій рай. І наш.
Роман додав, підморгнувши:
— І мій, хоч я “тільки зять”.
Наталя засміялася, а Лариса підняла свій келих.
— За сім’ю. І за дачу, що нас об’єднала.
Під зорями, що засвітилися над дачею, вони пили вино, сміялися і згадували Павла. Галина Павлівна дивилася на дітей і думала: “Павле, ми впоралися. І ти б пишався”.
Наталія Веселка
