Олежик завжди вважав Олесю зразком спокою та витонченості. Тому це дивне попередження перед порогом батьківської хати він сприйняв як милий жарт.
«Ну що там може бути? — думав він. — Старенькі дивляться новини надто голосно чи колекціонують опудала єнотів?»
Якби ж то.
Щойно Олеся повернула ключ у замку, повітря в коридорі здригнулося від пронизливого крику.
— Куди ти потягнула цей стілець, Галю?! Я тобі казав, що він має стояти паралельно до серванта! Пара-лель-но! — ревів чоловічий голос із вітальні.
— Твій сервант — це пам’ятник твоєму несмаку, Степане! — не менш гучно відбивалася жінка. — Він кривий, як твоя логіка! Я поставлю тут фікус, і якщо ти його торкнешся
Олеся зітхнула і, не роззуваючись, гукнула:
— Мамо, тату, я не сама!
У коридор вилетів кремезний чоловік у картатій сорочці, за ним — жінка з ідеальною зачіскою, яка зараз ледь помітно сіпалася від гніву.
— О, прийшли! — Степан Петрович миттєво змінив тон на офіційно-холодний. — Заходьте. Олежику, тримайтеся ближче до стін, бо Галина Дмитрівна сьогодні вирішила перепланувати квартиру силою думки і крику.
— Я вирішила надати цьому склепу вигляду житлового приміщення! — кинула мати, витираючи руки об фартух. — Сідайте за стіл. Якщо, звісно, Степан дозволить нам сісти на його «антикварні» табуретки, які він притяг зі смітника у вісімдесят шостому.
За столом запанувала тиша, але вона була подібна до затишшя перед цунамі. Олежик боязко колупав виделкою салат.
— Смачна качка, — спробував розрядити обстановку хлопець.
— Дякую, Олежику, — солодко промовила Галина Дмитрівна. — Хоч хтось у цьому домі цінує мою працю. Бо дехто вважає, що качка має бути сухою, як підошва його старих мештів.
— Я просто зауважив, — Степан Петрович повільно поклав виделку, — що пташка має запікатися при певній температурі. А те, що ми їмо — це не вечеря, це спроба підпалу моєї травної системи!
— Твоя травна система загартована роками поїдання заварної локшини в гаражі! — вигукнула Галина. — Не вдавай із себе ресторанного критика, ти навіть не знаєш, чим кмин відрізняється від тирси!
— Мамо, тату, досить! — втрутилася Олеся. — Ми прийшли обговорити весілля!
— Весілля? — Степан Петрович іронічно підняв брову. — Сподіваюся, ви не збираєтеся замовляти той ресторан «Кришталь», де твоя мати святкувала ювілей? Там офіціанти рухалися повільніше, ніж черга в пенсійному фонді.
— Ой, слухайте його! — сплеснула руками Галина. — Йому не вгодив «Кришталь»! Йому б накрити стіл на газеті під дубом, отам би він почувався королем!
— А ти — стихійне лихо без кнопки вимкнення!
Олежик притиснувся до спинки стільця. Він ніколи не чув, щоб люди так віртуозно сварилися, не використовуючи жодного поганого слова. Це було схоже на фехтування на лінгвістичних рапірах.
— Олежику, — раптом звернувся до нього батько, — ви ж розумна людина. Скажіть, хіба це нормально — переставляти холодильник до вікна, щоб він «красиво виблискував на сонці»?
— Я… я не впевнений, — пролепетав хлопець.
— Не чіпай дитину! — відрізала Галина. — Він ще не звик, що в цьому домі панує диктатура чоловіка, який не може відрізнити викрутку від штопора!
— Я не можу?! — Степан підхопився. — Та я весь цей дім тримаю на своїх плечах! Якби не я, ми б уже давно жили в курені, зате з твоїми шторами в квіточку!
— Краще жити в курені з естетикою, ніж у палаці з чоловіком, який вважає, що ковбаса — це найкращий десерт!
— Ковбаса — це логічне завершення трапези, а твої макаруни — це солодке повітря за ціною крила літака!
Сварка тривала ще годину. Вони сперечалися про колір серветок, про те, чи варто запрошувати троюрідного дядька з Житомира, і навіть про те, чи правильно Олежик тримає ніж.
Здавалося, повітря навколо них іскрило від напруги.
Аж раптом Степан Петрович подивився на годинник.
— О дев’ята. Галю, час пити чай.
— Твоя правда, Степане. Став чайник, я дістану той пиріг, який ти так любиш, хоч ти на нього й не заслужив.
Вони спокійно підвелися і пішли на кухню, наче хвилину тому не обіцяли викликати один одному санітарів.
Олеся нахилилася до остовпілого Олежика і прошепотіла:
— Я ж казала: не звертай уваги. Вони так тридцять років живуть. Це в них такий спорт. Якщо вони за день не висваряться — значить, хтось захворів.
Олежик витер піт із чола. Він зрозумів дві речі: перша — він обожнює свою наречену, друга — він ніколи, за жодних обставин, не дозволить їй купувати стільці без його письмового погодження. Про всяк випадок.
День весілля обіцяв бути або тріумфом дипломатії, або початком Третьої світової у межах одного ресторанного залу. Олежик стояв біля вівтаря, поправляючи метелика, який, здавалося, стискав йому горло сильніше, ніж передчуття зустрічі з тестем і тещею.
Коли з’явилися батьки нареченої, гості миттєво притихли. Степан Петрович був у смокінгу, який сидів на ньому так, ніби він щойно зійшов з борту власної яхти, а Галина Дмитрівна сяяла в сукні кольору «пильна троянда», яку вона, за чутками, обирала три місяці, відхиливши чотириста варіантів.
— Степане, не крокуй так широко, ти не на плацу! — прошипіла Галина, намагаючись тримати на обличчі голлівудську посмішку для фотографа.
— Я крокую так, щоб встигнути до фуршету, поки твої родички з Конотопа не окупували тарілки з ікрою! — відповів він крізь зуби, не змінюючи виразу «щасливого батька»
Справжній «перчик» почався в ресторані. Коли вони підійшли до схеми розсадки гостей, Галина Дмитрівна ледь не знепритомніла.
— Хто посадив мою сестру Тамару поруч із твоїм другом дитинства, тим… як його… Вітьою-автослюсарем?! — обурено вигукнула вона, тицяючи пальцем у плакат.
— Віктор — золота людина! — захищав друга Степан. — Він знає будову карбюратора краще, ніж ти — свою косметичку!
— Він розповідатиме їй про гальмівні колодки весь вечір! Тамара — вчителька зарубіжної літератури, вона чекає на розмову про Пруста, а не про мастило!
— Твій Пруст написав сім томів про те, як він печиво в чай мокав, а Вітя за сім хвилин перебере двигун! — Степан розвернувся до адміністратора. — Юначе, переставте Вітю до мене. Я хоч з кимось поговорю про нормальні речі, а не про високу моду для садових гномів.
Коли настав час головного тосту від батьків, ведучий з острахом передав їм мікрофон. Степан Петрович вийшов уперед.
— Дорогі молодята! — почав він басом. — Бажаю вам терпіння. Терпіння такого масштабу, щоб ви могли витримати, коли ваша дружина вирішить пофарбувати гараж у колір «вечірнього туману».
— А я бажаю вам мудрості, — перехопила мікрофон Галина, — щоб ви не стали таким чоловіком, який вважає, що дірка на шкарпетці — це «вентиляція», а не сором на все місто!
— Галю, ми тут про кохання, а не про мій гардероб! — обурився Степан.
— Кохання, Степане, це коли я досі не подала на розлучення після того, як ти привіз на дачу старий холодильник «Дніпро», який гуде, як злітна смуга Борисполя!
— Він — вінтажний! — крикнув батько в мікрофон, і відлуння рознеслося залом. — Він переживе нас усіх!
— Він переживе мій здоровий глузд! — Галина знову повернулася до молодят. — Діти, головне — не погоджуйтеся на компроміси, якщо вони пахнуть іржею та мазутом!
Гість із боку нареченого боязко спитав сусіда: «Це вони сваряться чи це такий тамада креативний?»
Кульмінацією став танець батьків. Вони кружляли залом, і здалеку це виглядало як ідилія. Проте Олежик, що стояв поруч, чув кожне слово.
— Ти знову наступив мені на поділ, ведмідь ти клишоногий! — шепотіла Галина, вишукано прогинаючись у такті.
— Це не я наступив, це підлога слизька, як твоя іронія! — відказував Степан, впевнено ведучи її в повороті. — І взагалі, хто замовляв цю музику? Це ж похоронний марш у темпі польки!
— Це класика, Степане! Тобі б тільки «Шарманку» слухати на повну гучність!
Коли музика стихла, Степан Петрович раптом підхопив дружину на руки і пристрасно поцілував. Зал вибухнув оплесками.
— Ну от, — зітхнула Олеся, притулившись до плеча Олежика. — Зараз вони підуть за стіл, вип’ють і почнуть сперечатися, чий тост був дотепнішим. До ранку.
Олежик усміхнувся. Тепер він точно знав: якщо в їхньому з Олесею домі колись настане повна тиша — ось тоді справді треба буде хвилюватися.
Субота на дачі почалася не з півнів, а з гуркоту заліза. Степан Петрович вивантажував із багажника старі труби, які виглядали так, ніби вони пам’ятають ще будівництво Хеопса.
— Олежику, бери кувалду! — скомандував тесть, витираючи чоло замасленою ганчіркою. — Сьогодні ми зведемо альтанку, яка простоїть вічність. Це буде шедевр інженерної думки!
Галина Дмитрівна з’явилася на ганку в солом’яному капелюсі з широкими крисами, тримаючи в руках рулетку.
— Степане, ти знову тягнеш цей металобрухт на мій газон? — її голос пролунав дзвінко й небезпечно. — Я казала: тут буде легка дерев’яна пергола з трояндами. Романтика! Прованс! А ти збираєшся зварити тут дот для кругової оборони!
— Який Прованс, Галю?! Твій Прованс розлетиться від першого ж серпневого вітру! — Степан Петрович грюкнув трубою об землю. — Тут потрібен каркас, арматура, бетон! Щоб можна було підвісити казан з пловом і не боятися, що дах впаде тобі в тарілку!
Олежик боязко підійшов до тестя з лопатою, але Галина Дмитрівна перегородила йому шлях.
— Олежику, не смій допомагати в цьому акті! Степане, якщо ти закопаєш ці іржаві палі поруч із моїми півоніями, я засію твій гараж кропом і петрушкою! Ти більше не знайдеш там жодного гвинтика!
— Та твої півонії займають вісімдесят відсотків ділянки! — вигукнув Степан. — Куди не плюнь — скрізь квіти! Де чоловікові присісти? Де мені розкласти креслення?
— Твої креслення нагадують план евакуації з палаючого заводу! — Галина вихопила з його рук аркуш у клітинку. — Подивись на це! Де тут естетика? Де повітря? Ти хочеш закрити сонце своїм шифером!
— Шифер — це надійно! А твоє «повітря» закінчиться нежитем після першого дощу!
До обіду альтанка нагадувала дивну суміш Ейфелевої вежі та клітки для тигрів. Степан Петрович намагався приварити якусь балку, а Галина Дмитрівна стояла поруч із парасолькою, коментуючи кожен його рух.
— Ти криво тримаєш тримач! — повчала вона. — Кут нахилу не відповідає жодному закону геометрії. Ти хочеш, щоб альтанка дивилася на компостну купу?
— Вона дивиться на захід сонця! — ревів Степан, ховаючись за маскою зварювальника. — А компостна купа — це тимчасове явище, яке ти створила своїм нескінченним прополюванням!
— Моє прополювання годує цю сім’ю вітамінами, поки ти витрачаєш бюджет на електроди! — Галина повернулася до Олесі, яка спокійно читала книгу в гамаку. — Доцю, дивись, твій батько будує пам’ятник своїй упертості!
— Галю, не відволікай фахівця! — Степан вимкнув апарат. — Олежику, неси рівень. Зараз ми доведемо твоїй тещі, що цей об’єкт переживе навіть її критику!
Через три години, коли сонце почало сідати, каркас таки стояв. Він був масивним, дещо грубим, але неймовірно міцним. Степан Петрович, гордий і замурзаний сажею, сперся на конструкцію.
— Ну що, «Прованс»? Спробуй тепер сказати, що це не надійно!
Галина Дмитрівна повільно підійшла, торкнулася металу пальцем і раптом посміхнулася.
— Ну, якщо обплести це диким виноградом… і повісити сюди мої білі ліхтарики… то, мабуть, твій «бункер» зійде за альтанку в стилі лофт.
— Лофт? — Степан здивовано підняв брову. — Я це називаю «совість інженера», але нехай буде лофт.
— Твоя совість така ж важка, як цей швелер, Степане. Йдіть мити руки, я приготувала холодник. І якщо ти знову скажеш, що в ньому мало м’яса — я змушу тебе їсти твої електроди!
— Біжу, Галю! М’ясо в холоднику — це лише опція, головне — твоя компанія! — весело відгукнувся тесть, підморгуючи Олежику.
Олежик зітхнув з полегшенням. Він зрозумів: ці двоє можуть сперечатися про що завгодно — від кольору шурупів до законів термодинаміки, але врешті-решт вони завжди зустрічаються за одним столом.
Валентина Тодоренко
