Ольга побула заміжня недовго. Через рік після народження сина Дмитро втратив до неї цікавість. Від слова зовсім. І пустився в усі тяжкі.
Спочатку приховував свої походеньки, намагався тримати обличчя відданого чоловіка, а потім йому це набридло. Став гуляти відкрито.
– Ти що робиш? – крутили біля скроні чоловіки. – Навіщо на рожен лізеш? Дивись, дізнається Ольга і вижене тебе.
– Це хто кого ще вижене! Подумаєш – дізнається. І що? Терпітиме, нікуди не дінеться! Малому рік всього, сама не виживе.
– Ну-ну, подивимося, – казали всі, хто це чув.
Ольга терпіти не стала. Попросила Діму піти і подати на розлучення.
– А з якого дива я маю йти, та ще й на розлучення витрачатися? – усміхнувся той. – Тобі треба, ти й подавай.
– Дімо, ти ж чоловік! – здивувалася Ольга, ніби побачила чоловіка вперше. – Ти пропонуєш мені піти з дому з маленькою дитиною?
– Ну от, знову все перевернула! Це не я, а ти хочеш сім’ю зруйнувати і позбавити дитину батька. Я тут ні до чого!
– Дімо! У тебе інша жінка, а ти звинувачуєш у всьому мене?
– Звичайно. Це ж ти не зуміла мене втримати. Няньчишся з малим день і ніч, зовсім забула, що поряд є чоловік. Зауваж: здоровий чоловік! От і довелося тобі заміну шукати. А як ти хотіла? Чи думала, що на тобі світ клином зійшовся? Що ти особлива? Всі ви жінки однакові!
– Все. Не продовжуй. Я зрозуміла, і сама подам на розлучення. А поки житимемо окремо.
– Це як?
– Ми з сином у цій кімнаті, ти – в цій.
– Як хочеш. Тільки дивись, не пошкодуй потім.
Ольга на погрозу ніяк не відреагувала, настільки була вражена тим, що почула. А вона ж! Думала, що по великому коханню заміж вийшла. Де були її очі? Про що вона думала? Чому серце не відчуло? Така зрада! І хто винен?
Сама ж і винна!
Не розгледіла, не зрозуміла, не відчула! Довірилася!
Адже її попереджали, що Дмитро дуже непроста людина, що виріс як бур’ян у полі (батьки випивали), що дівчат міняв як рукавички, що поводився з ними безжально.
Не повірила! Думала, що любить. Що поруч із нею він ніколи не буде таким…
Світ навколо раптово втратив барви. Важка туга навалилася на молоду жінку, поступово висмоктуючи з неї останні соки.
Але це був тільки початок!
Заяву на розлучення Ольга подала. Знайшла гроші і подала.
Дмитро прийшов лютував:
– Ах ти! Думав, схаменешся! Терпів твої витівки: вона, бач, окремо житиме! Щоб не готувати, не прати, чоловіку не служити! Гроші вона знайшла! А віддавати хто буде? Хто їх заробляє?!
Ну що ж – пеняй на себе! До розлучення ще дожити треба!
Чоловік вийшов, з усієї сили голосно грюкнувши дверима.
Ольгу колотило. Вона судомно притискала до себе сина. І не могла повірити, що чоловік пішов просто так. Здавалося, він зараз кинеться на неї.
«Мабуть, залишилося в ньому щось людське», – подумала Ольга.
Але вона рано заспокоїлася.
Увечері Дмитро привів додому свою подругу. Вони накрили стіл на кухні, шумно відпочивали, потім пішли в спальню, не потрудившись навіть прикрити за собою двері.
Ольга не знала, куди діватися від сорому. Зрештою, прийшла до тями. Вимкнула світло, поклала сина, сіла в крісло і стала дуже уважно прислухатися до того, що відбувалося за її дверима.
Коли все стихло, пішла на кухню випити склянку води і наткнулася на Дмитра. Він стояв і зарозуміло, з презирством дивився на дружину:
– Що, пити захотілося? Заздрість нутро висушила? Зачекай, ще буде.
До ранку Ольга проплакала. Потім зателефонувала батькові, який жив в іншому місті, все розповіла і попросила прихистити її з сином на перший час.
– Грошей нема, тату. Він же сам нашими фінансами керував, продукти закуповував, одяг. Мені давав тільки на дрібні витрати. То я б якусь квартирку винайняла.
– Та ти що, доню? Збирай речі. Я сам за тобою приїду. Живіть скільки хочете. Хоч назавжди переїжджайте. Я тільки радий буду. Так утомився від самотності. А тут таке щастя: дочка, онук! А грошей вистачить! Не переживай!
– Спасибі тобі, тату…
Ольгу і Дмитра розлучили з першого разу. Особливо після того, як Ольга розповіла про те, що сталося.
Чоловік хотів забрати сина. Мовляв, дружина не зможе його утримувати. Але тут репутація Дмитра зіграла проти нього. Суд не довірив дитину такому волелюбному татусеві.
Питання з поділом майна ще залишилися, але й вони скоро будуть вирішені…
Начебто можна видихнути і жити далі…
Тільки Ольга не відчуває радості визволення. Вона пригнічена. Постаріла на десять років.
Ізсередини буквально живцем жере образа, яку жінка не може і не хоче пробачити.
Душа помутилася від болю, ніщо не тішить, навіть розплющені на світ очі маленького сина.
Ольга начисто втратила орієнтири.
Як вирватися на волю і знову відчути радість життя?
– Як це пробачити? – питає Ольга. – Як можна було так мерзотно себе поводити? Звідки ця ненависть? Як він міг бути таким дріб’язковим, до копійки рахувати все, що встигли нажити разом: кожну ложку, кожен рушник?
Як можна було вплутувати в цей бруд дитину?
Але пробачити треба. Інакше життя перетвориться на тортури.
– Слухай, а чому ти дивуєшся? – у відповідь на чергові голосіння Ольги спитала подруга, поправляючи окуляри. – Він раніше відзначався порядністю і щедрістю?
– Не знаю, – Ольга задумалася. – Гроші витрачав легко, особливо на себе коханого. А якщо треба було купити щось мені чи синові – допит влаштовував: навіщо, чому? Любив жартики всякі двозначні. Кожну спідницю очима проводжав…
– То чого ж ти хотіла? – подружка навіть усміхнулася. – Такі люди – так і розлучаються. Вивалюють назовні все, що мають. Плюс – критична ситуація. От і проявився твій Дімка у всій красі.
– Мені здавалося, що я добре його знаю…
– От саме – здавалося! Та ти поняття не мала, який він насправді. Або приймала бажане за дійсне. Тож прощати потрібно не його.
– Не зрозуміла, – опешила Оля.
– Пробач спочатку себе! Потім ситуацію, що з тобою сталася. У всіх подробицях!
– Себе? За що?
– За все. Ти ж явно думаєш, що ти тут ні до чого. Ти ж не винна.
Але в тому-то й фішка! Я чула в якогось коуча, що, не прощаючи когось, ми насправді не прощаємо себе. Тому нам так боляче.
От і ти. Пробач себе за те, що поквапилася із заміжжям, що не помітила в Дімці тієї гидоти, що поспішила з вашим життям, що обрала терпіти образи, ховатися від проблем, мовчки страждати, вірити кожному його слову.
Пробач себе. Годі вже знущатися з моєї подруги!
Ольга всміхнулася вперше за довгий час:
– А що? Треба спробувати…
Якщо не можеш пробачити когось — шукай, де не пробачив себе.
