– Ну як справи? Народжувати не збираєшся?
«І ця туди ж. Змовилися вони, чи що?» – Ольга похмуро глянула на подругу.
– Та гаразд, гаразд. Не злись, – Оксана вирішила не продовжувати «незручної» теми. – Це я так, до речі.
Але було пізно. Ольга вже завелася:
– Та ви дістали. Чоловік тільки й говорить: «Доньку хочу, хочу донечку» Наче вона відмовляється. Але не виходить і все. Перевірялися обоє – все гаразд. А дитини як не було, так і нема.
– Ну гаразд, не нервуй, – Оксана вже сто разів пошкодувала про свій довгий язик. – У всьому є свої плюси. Он у мене двоє. Так я чекала, дочекатися не могла, коли їх по садках і школах повіддаю і зможу хоч трохи відпочити.
А ти молода, гарна, вільна – живи й радій. Народиш ще. Тридцять п’ять не так багато, і після сорока зараз народжують.
– А раптом ні? – Ольга знітилася. – Може, це моя розплата за гріхи.
– Які ж у тебе такі гріхи? – відмахнулась Оксана і пожартувала: – Наскільки я тебе знаю, ти в нас така правильна.
– Зараз, може, й так. А ось раніше…
– Та? – здивувалася Оксана. – Ну, давай, виговорися. Якщо допомогти не зможу, то хоч легше стане.
Єдине, що Ольга отримала від матері – це життя. Та й то швидше випадково. Про дітей мати Ольги ніколи не мріяла, але так вийшло, що появилася Ольга.
Зовнішність дівчині дісталася у спадок від тата, який так жодного разу і не з’явився в її житті і більше нічого доньці не залишив.
– Красенем був твій тато, – розповідала мати дочці. – Високий, блакитноокий, блондин. Ти вся у нього. Приїжджав у наше село будинок бабин продавати. Ось у нас із ним і закрутилося. Я тоді теж нічого була, симпатична, волосся до плечей, молода.
– А потім? – запитала Ольга.
– А потім що, – відповіла мати.
– Будинок продав, поїхав у місто і більше не з’являвся. Я зрозуміла, що чекаю на немовля, дзвонила йому, але без толку, і на цьому все.
Так само в Ольги з’явився і брат Олег. Жінка вперто наступала на ті самі граблі.
Черговий чоловік, який приїхав у село. Ось , через деякий час жінка зрозуміла що при надії, знову лила сльози і сварилася на весь чоловічий рід.
З народженням Олега стало дуже важко. Росли Ольга з братом самі собою. А мати “пустилася берегами” – чоловіки, гулянки.
Коли Ользі виповнилося шістнадцять, пригріла жінка в будинку Михайло, гульвісу із сусіднього села.
– Треба чоловіка у господарстві, – виправдовувалася вона перед донькою. – Олегу приклад, її допомога.
– Гарний приклад, – обурювалася Ольга. – Чого він навчити може? Як по біленьку бігати? Та й помічник так собі. Чим такий, так краще вже жодного чоловіка.
– Поживеш одна, двох дітей виростиш, тоді матір і вчитимеш – злилася жінка.
– Так, як ти, я точно не житиму, – відповіла Ольга.
А про себе думала: «Їхати треба з цього болота»
Через рік і нагода підвернулась. Закінчила вона школу, і з подружкою поїхала в місто. Кімнатку на двох у дальньої рідні подружки орендували. Олена роботу в магазині знайшла, а потім і кохання своє зустріла.
Так вона тоді думала. Кохання звали Тарас. Він часто приходив у магазин до Ольги, ставав саме до неї на касу і обов’язково говорив щось приємне.
– Ви сьогодні особливо гарні, Олечко. Ви просто прикраси цього магазину. Та я заради ваших очей готовий взяти будь-що по акції
Ольга, звісно, ввічливо посміхалася, але серйозно не сприймала чергового залицяльника.
Багато їх було таких, хто не проти закрутити романчик із симпатичною продавчинею. Ольгу таке несерйозне не цікавило.
Але Тарас був наполегливий, а Ольга молода. І, зрештою, роман таки відбувся. Спочатку все було гарно: квіточки, прогулянки, зізнання – просто мрія.
Ольга закохалася. Тарас, як їй тоді здавалося, саме той, хто їй потрібний. Такий милий, симпатичний, дорослий, розважливий. Загалом вони одружилися.
Біда прийшла звідти, звідки Ольга на неї зовсім не чекала.
Спершу їй вірилося, що вона схопила жіноче щастя за хвіст.
Чоловік старший на десять років цілком самостійний: квартира, робота в автосервісі, непогана зарплата.
Навіть зі свекрухою, пощастило. Мама Тараса, не надто зраділа, що син одружився з сільською, але палиці вставляти в колеса не стала. До Ольги не сварилася, та й взагалі не лізла в молоду сім’ю до певного часу.
Часто Тарас запрошував друзів у гості і хвалився Ольгою, неначе своїм якимось здобутком:
– Дивіться, який скарб я знайшов – гарна, юна, хазяйська, слухняна.
– Так, – оцінювали друзі. – І справді діамант знайшов. І де? На касі у магазині?. Везунчик.
Ользі це було не дуже приємно. Але з іншого боку, начебто чоловік хвалить – радіти треба.
Щоправда, незабаром це закінчилося. Награвся Тарас із гарною сільською дівчиною. Наліво поглядати почав, не одна Ольга красуня. Он їх скільки довкола.
Ольга довго цього не помічала, точніше, намагалася не помічати.
Виправдовувала чоловіка: «Ну подивився на когось, то він не сліпий. Парфумами пахне, так до них в автосервіс і жінки часто приїжджають. Холодний зі мною – значить, втомився на роботі».
Зовсім недобре стало, коли Ольга дізналася, що чекає на малюка. Тут чоловік остаточно “пустився берега”. З роботи приходив пізно, на розпитування дружини казав: «Тобі чого не вистачає? Гроші приношу, у твої справи не лізу. Живи собі і мені жити не заважай».
Ольга б пішла, та нікуди. Не до матері ж повертатися? Там дуже погано. Як там жити з маленькою дитиною?
Народилася донька і розпочалася друга серія цього поганого сну. У життя Ольги влізла свекруха, яка досі мовчала. Ні, вона не намагалася допомагати невістці, не пропонувала посидіти з онучкою. Вона вважала своїм обов’язком навчити, як треба виховувати дитину.
– Будь ласка, слухай, що тобі розумні люди кажуть, – наказувала жінка. – Я ж начебто виростила непоганого сина.
І вона давала невістці стільки правил та інструкцій.
– Тарасе, твоя мама мене зовсім дістала, – одного разу поскаржилася Ольга чоловікові. – Прийде, сяде на табуретку і критикує, наказує, свариться. Я не розумію, чого їй треба. Хоче допомогти – хай допоможе. Тільки дякую скажу. А якщо не хоче, то навіщо вона приходить? Щоб мені розповісти, що я погана мати?
– Вона приходить, бо я попросив її, – відповів Тарас. – Ти ж постійно ниєш: «Ох, мені важко, ох, мені самотньо. Чому ти знову пізно прийшов? Ну, коли ж ти з нами побудеш?» Ось я і вмовив маму скласти тобі компанію і навчити правильно поводитися з донькою. Вона мене одна виростила, тож досвід має.
– Та нам із Веронікою потрібен не досвід твоєї мами, а ти. Ти ж за останні пів року жодного разу вчасно додому не з’явився, з кимось вештаєшся після роботи – сказала Ольга.
І одразу пошкодувала про це. Тарас розізлився.
– Запамʼятай – я працюю! І якщо ти, сидячи вдома, вирішиш ще й виказувати мені, то я влаштую тобі…
На той раз Ольга навіть не придумала, що відповісти. Цей Тарас був такий не схожий на того, з яким вона колись познайомилася. Коли він встиг стати таким?
Втім, вона й потім не могла підібрати потрібних слів, коли Тарас сварився. Іноді за якусь дрібницю, а бувало, і просто так. Натомість вона навчилася мовчати. Тим більше, що сварився чоловік тільки до неї.
З донькою він був ласкавим, а їй, схоже, відвів роль служниці. Але вічно терпіти Ольга не збиралася. У душі потихеньку визрів план. Єдино можливий план.
Вона піде. Щоправда, піти доведеться самій. Не потягне вона донечки – квартири своєї немає, роботи поки що теж. З батьком Вероніці буде краще. Якщо що, свекруха допоможе прийде. А Ользі й допомогти нікому. Нехай тільки Веррніка трохи підросте.
Три роки пролетіли, мов поганий сон: свекруха зі своїми нотаціями, вічно незадоволений чоловік, який замінив компліменти на сварки. Все це Ольга терпіла мовчки. Вона чекала того дня, коли Вероніка піде в садок, і тоді…
Зрештою це сталося. Ольга повернулася на роботу, і начебто можна було вже здійснити мрію – піти.
Але їй було шкода доньку. Як її залишити?
Взяти її із собою практично в нікуди вона не могла. Та й Тарас, швидше за все, підніме галас.
Ользі ж поки що нічого йому дати. Самій би вижити. Та й хто сказав, що дитина має обов’язково рости з матір’ю, у якої нічогісінько за душею, а не із забезпеченим батьком.
Начебто все правильно, але піти вона ніяк не наважувалася. Доти, доки не сталася остання сварка.
Того дня Ольга застала Тараса з іншою. Все було настільки банально і неприємно, прямо як у поганій мелодрамі.
Ольга відкрила двері до себе додому, а назустріч їй… вийшла дівчина, вбрана в її ж халат.
Жінка оторопіла від такої ситуації.
Зі спальні з’явився Тарас і сказав:– Тільки не треба сцен
Без сварок в Ольги не вийшло. Вона репетувала, виставила ту дівчину.
– Ну і серіал! – Оксана слухала Ольгу розкривши рота. – І що? Далі що?!
– Ну що… Пішла я через три дні. Кімнату орендувала, доньку поцілувала на прощання, чоловікові записку залишила про те, що Вероніка залишається з ним. Мовляв, нікуди мені її забирати.
– А потім?- спитала подруга.
– Потім було розлучення через суд. Думала, важко буде. Але ж ні. Напрочуд цивілізовано домовилися. Донька залишається з батьком, я маю право відвідин. Начебто все добре. Тільки одного я не врахувала – що просто так мені це з рук не зійде.
Спершу все нормально було. Забирала доньку на вихідні. Вона тішилася. А потім перестала. І одного разу, років через два, заявила:
– Якщо я тобі не потрібна, то й не приходь за мною більше.
Зрозуміло ж, звідки ноги ростуть – наговорили їй Тарас з матір’ю. Наговорили про мене всякого. Вероніка й повірила.
І тут я здалася… Але жити далі треба. От і жила, як виходило. Навіть до матері з горя спробувала повернутись, але там інший світ. Страшний, брудний, бідний. Олежик ось звідти вибратися так і не зміг… Загалом, подивилася я на все це і зрозуміла, що краще вже зовсім ні з чим залишитися, аніж назад повертатися.
І щойно Ольга це вирішила, доля її подарунок зробила.
Познайомилася я із Василем. Начебто вже й не вірила в кохання, а от покохала. Побралися.
Я ж, раділа – буде в мене все, як у людей, незважаючи на всі мої помилки.
“Та тільки от не виходить. Мабуть, так само доля мені й віддячує. Залишила одну дитину, значить, іншої недостойна”- пожалілася Ольга подрузі Оксані.
– Думаєш, Василь піде? Ольга тільки знизала плечима.
– Не піде, – пролунало від дверей.
Чоловік стояв, притулившись до одвірка. З кутового диванчика, де влаштувалися подруги, його було не видно – холодильник закривав огляд. Скільки Василь там стояв – одному Господу Богу відомо.
– Ти багато почув? – запитала Ольга.
– Та з того моменту, як ти мадам свого колишнього чоловіка виставляла з квартири. І чого ж ти мені раніше про це не розповідала?
– Не могла себе змусити… І що ти думаєш?
– Думаю, що поганий сценарій тобі життя підсунуло, – зітхнув Василь. – А ти по ньому жила, як уже вміла. А ще думаю, що про розплату за твої гріхи – це нісенітниця. Будуть у нас діти.
А не буде, значить, з дитячого будинку візьмемо. Тільки не бреши мені більше.
– Не буду – відповіла жінка.
Він не помилився. Ольга і справді стала при надії, правда, коли їй було вже тридцять дев’ять років.
Мабуть, втомилася доля їй «віддячувати».
Так думала сама Ольга. А Василь думав, що усьому свій час.
Не всім же ж ставати батьками у двадцять.
У сорок теж непогано. Головне – щоб було кохання. А це у них воно точно є.
Валентина Добра
