— Ольго Геннадіївно, ви вже пощадіть майбутню невістку — прошепотіла Поліна, натякнувши про Дашу, — ви ж на мені відігралися, сподіваюся, запал уже не той, не станете її так виховувати, як мене.
— Дуже мило, — Ольга Геннадіївна оцінила поглядом Поліну, молоду дружину сина Максима, — ну проходьте, сідайте за стіл.
Максима щось прошепотів на вушко дружині, підбадьорюючи. Поліна, струнка, світло-руса дівчина, не збиралася боятися і очей вниз не опускала.
— Дякую, Ольго Геннадіївно, зараз тільки руки помию. Де у вас ванна?
Господарка підняла брови, сміливість дівчини збила її з пантелику.
Коли Максим оголосив, що одружився, і вони тимчасово житимуть у батьків, Ольга Геннадіївна стукала долонею по столу:
— Я проти! Я категорично проти!
Тепер вона спостерігала, як Поліна сміливо накладає салат, з апетитом їсть його й запиває морсом. — Максиме, спробуй, це дуже смачно, — підказала вона.
— Та вже сам розбереться, не у мачухи ріс, — помітила Ольга Геннадіївна.
Вона встала і подала фартух невістці. — Посуд треба помити.
— Ага, зараз, тільки доїм, — Поліна не відмовлялася, слово тримала і відправилася на кухню. Ольга краєм ока стежила за нею. З першого погляду їй не подобалося, як Поліна миє, витирає, як розставляє посуд.
— Та що ви так переймаєтеся, — запросто помітила дівчина, — розберуся з часом, йшли б відпочивати, нема чого за мною наглядати.
Ольга Геннадіївна спалахнула, різко розвернулася і пішла в спальню.
— Сеню, — вона шепотом покликала чоловіка, — ну ти подумай, кого він привів, вона поводиться, наче тут народилася. А насправді, приблудна якась, і знайшов же Максим її в якомусь гуртожитку.
Арсеній відклав журнал, зітхнув. — Ну, що поробиш, раз син уже виріс. Даремно він, звичайно, просто розписався, ми могли б і весілля зробити.
— А я проти весілля, категорично проти! Поживе з нею і розійдуться, сподіваюся, очі у нього відкриються.
Минув тиждень.
— Поліно, пора запам’ятати, як сервірувати стіл,— сказала свекруха.
— У нас що, гості? — Байдуже запитала дівчина.
— У нас так прийнято, — натягнутим голосом сказала Ольга Геннадіївна, спалюючи невістку поглядом. Максим ріс у пристойній сім’ї.
— Я це вже чула. Однак на штамп у паспорті це не впливає, я законна дружина, і нема чого мене кожного разу носом тикати, я вам не кошеня.
— А ти не зухвальствуй, ти в моєму домі живеш.
Поліна надкусила яблучко, вперлася п’ятою точкою об підвіконня. — Ну, раз я тут живу, значить, це і мій дім, доведеться вам змиритися. І взагалі, досить бурчати, як вас тільки студенти терплять…
— Сеньо, Сенечко, — Ольга Геннадіївна «поплила» в залу скаржитися чоловікові, — ти знаєш, що вона говорить, та вона скоро взагалі права на нашу квартиру заявить. Ні, я не бажаю це терпіти… наш син привів якусь хабалицю, ніякої поваги до старших, вона взагалі нас ні в що не ставить.
— Олю, ну що я можу зробити, це вибір Максима, треба зауважити, несподіваний вибір. Можу тільки запропонувати їм переїхати в нову квартиру, яку ми купили для сина. Правда, там ще ремонт йде.
— Нічого, нехай самі закінчують ремонт, — Ольга почула, як прийшов син.
— Максиме, сину, а чи не пора вам переїхати в нову квартиру, молода сім’я має жити окремо.
— Та там же ще ремонт, — син здивувався пропозиції матері.
— Ну, ні, ми відмовляємося, — відповіла Поліна, догризаючи яблуко. — Нам зараз гроші на меблі потрібні, на ремонт ми їх витрачати не готові. Ось буде все зроблено, тоді переїдемо. Правда, Максиме?
— Ну так, логічно, — чоловік погодився з дружиною. — Мам, ми ще поживемо.
— Ну, якщо поживете, тоді виховуй свою дружину…
— Мамо, ну чого знову?
— Оженився без нашої згоди, привів в дім невідомо кого…
— Це чому ж невідомо кого? Мене не на вокзалі знайшли…
— Ну так, то-то батьків твоїх ні разу не бачила…
— Так вони в селі живуть. Ні, ну якщо ви хочете, щоб вони приїхали до вас, то, будь ласка…
— Ні! Не хочу! Я проти, я категорично проти! Досить, що ти у нас живеш.
Щоденні перепалки проходили вже другий місяць. Ольга Геннадіївна робила зауваження, Поліна обурювалася, Максим, здавалося, не помічав, Арсеній Сергійович терпляче заспокоював дружину. Не втручалася тільки Анна Михайлівна, мати Ольги і бабуся, оскільки жила окремо.
— Сеньо, Сеньо, мама зламала ногу! Уявляєш, вже гіпс наклали. І що вона робитиме вдома сама? Я думаю, треба перевезти її до нас, я буду доглядати.
— Ну, про що розмова, звичайно, привеземо, — Арсеній Сергійович рад був допомогти улюбленій тещі.
— Мамо, навіть не думай відмовлятися, я візьму відпустку за свій рахунок і буду з тобою, — Ольга завзято взялася доглядати за матір’ю.
— Максиме, я маю бути на конференції. Побудеш з бабусею? А то в неї тиск до того ж.
— Мамо, не можу, не відпустять з роботи, ти вже сама якось…
— Оленько, я обійдуся, в мене ж телефон, якщо що — подала слабкий голос Анна Михайлівна.
— Ні, мамо, я тебе одну не залишу, я відпрошуся.
— Не треба відпрошуватися, я якраз із чергового нічного прийду, вдома буду, придивлюся, — відгукнулася Поліна, збираючись у лікарню.
— Хм, — Ольга Геннадіївна підозріло подивилася на невістку, але від коментарів утрималася.
Ввечері вона застала матір у гарному настрої, в чистих речах, нагодовану, а в кімнаті було прибрано. — Не хвилюйся, Олю, Поліночка весь день була вдома… З того дня після чергування в лікарні, де Поліна працювала медсестрою, вона залишалася з бабусею. Ольга, бачачи, що мати задоволена, пом’якшила свій запал і стала робити менше зауважень Поліні.
На самому початку зими, коли за вікнами все частіше посипав сніг, а морозець ставав усе злішим, Поліна несподівано зібрала валізу і з’їхала. Анна Михайлівна засмучено розводила руками, не розуміючи, що сталося. Ольга й Арсеній Сергійович застали Максима вдома самого.
— Як це пішла? — на півголоса запитали батьки. Здивування їх було таке велике, що з виразу обличчя Ольги Геннадіївни можна було зрозуміти, що вона в ступорі від того, що сталося.
— Поясни, будь ласка, що відбувається.
— Вже відбулося, ми з Поліною розлучаємося.
— Ти з розуму з’їхав! Ви тільки-но одружилися! Чому?
— Бо ми різні люди і наш шлюб був помилкою. І взагалі, я люблю Дашу, і незабаром одружуся на ній.
Ольга впала в крісло, обхопивши голову руками.
— Я проти! Я категорично проти! Микито, розкрий очі! Коли бабусю не з ким було залишити, ти не зміг, а Поліна допомагала доглядати, та такі дівчата на дорозі не валяються…
— Правильно, Олю, говориш! — Підтримала Анна Михайлівна, — Поліночка — чудова дівчина, таких із сім’ї відпускати не можна.
— Сеньо, ти чув? — Закричала Ольга Геннадіївна. — Сеньо, прошу, поясни йому, що з такими дружинами не розлучаються…
— Мамо, давно чи ти називала її простухою, невміхою і хабалицею, ти її критикувала на кожному кроці, а тепер обурюєшся, — Максим не міг зрозуміти власну матір.
— Так, критикувала, маю право! У мене досвіду більше! Одумайся й помирися з Поліною, ніякої Даші нам не треба. А то потім ще хтось у тебе з’явиться, після Даші…
— Між іншим, із Дашею я зустрічався ще до Поліни цілий рік! Ми посварилися й розійшлися, думали, назавжди… я поспішив одружитися з Поліною, та й вона через квартиру погодилася…
— Не наговори на дівчину! — обурилася Ольга.
Наступного дня вона сама відшукала Поліну в гуртожитку. У невеликій кімнаті так і стояла не розпакованим валіза, вона просто не встигла це зробити.
— Полю, здоров! Ти, звичайно, не очікувала мене бачити, — почала Ольга Геннадіївна, знявши шубку.
— Здорові були, роззуйтеся, у мене тут чисто.
— Так, звичайно, — вона зняла чоботи. — Полю, я вважаю, вам із Микитою треба помиритися, бо я проти вашого розлучення, категорично проти.
Поліна позіхнула. — Ольго Геннадіївно, сенсу немає, вже не склеїш. І взагалі, чесно сказати, спокусилася я на квартиру, думала, звикнемо-злюбимося…
— Ну й що?! Квартира — це нормальне бажання в наш час, я не осуджую тебе, навіть якщо це так… Поліно, повернися… не хочу я тебе відпускати з сім’ї…
— Ви ж мене терпіти не могли.
— Ну, була справа, різні соціальні статуси, освіта… все це позначалося… але по духу, Полю, ти чудова людина…
— Ольго Геннадіївно, подивіться правді в очі, ваш син любить іншу…
— Ох, як я не хочу, — Ольга закрила очі долонею… як я помилялася. — Полю, прости мені. — Ольга Геннадіївна, така горда, важлива, недоступна просила вибачення в Поліни. — В очах блиснули сльози.
— Ви що, плачете?
— Так, Полю, уяви собі, я не тільки читаю лекції в інституті й екзаменую студентів, але ще й плакати можу. Ти знаєш, може й тобі «ввімкнути слабку жінку» і поплакати перед Максимом? Може він одумається…
— Як ви цікаво сказали: «ввімкнути слабку жінку»…
— Так, іноді так можна робити… але не думай, зараз я нічого не вмикала, я щиро плачу.
Поліна опустила голову.
— Почекай, дівчинко, ти теж плачеш? Ну, навіщо? Не треба! — Ольга обняла її за плечі.
— Ви мене все про батьків питали. Я ж із мачухою росла, батько, правда, рідний, але все одно в одну дуду з мачухою дує все життя. Хотіла в інститут вступати, але після дев’ятого мачуха наполягла, щоб їхала вчитися, коротше випроводили мене, от з тих пір я по гуртожитках живу. А тут Микита… ну думаю, чому б ні, в квартирі поживу, там своє житло буде… не вийшло… одним словом, Ольго Геннадіївно, не така я біла й пухнаста, як ви зараз намалювали, були в мене корисливі цілі…
— Ні-ні, навіть слухати не хочу, навіть розумію тебе. А знаєш, — Ольга раптом пожвавішала, — у мене в суботу день народження, приходь до нас!
— Ні, навіщо… все одно з Максимом не сходимося, сто відсотків гарантії, та я й сама не хочу, так що дарма ви це…
— Полю, я наполягаю, щоб ти прийшла. Зрештою, ти можеш прийти, як моя подруга, — вона усміхнулася, — ти знаєш, я тільки зараз зрозуміла, як здорово мати таку подругу як ти, незважаючи на різницю у віці. Приходь, дуже прошу! Мама про тебе кожен день говорить, ну хоч би заради Анни Михайлівни.
Поліна кивнула. — Заради Анни Михайлівни прийду. Ну й вас привітаю…
— Ось і добре! Я тобі салатик прихопила і котлетки, перекуси…
— Ну, навіщо?
— Бери-бери, я від усієї душі.
Поліна глянула на розкриті контейнери, вдихнула аромат їжі. — Я навіть не знаю, чого я хочу більше їсти чи спати, я ж з чергування, ніч була важка, не прилягла навіть…
— Ой, звичайно, відпочивай, мила, а я піду. Тільки пообіцяй прийти в суботу.
— Добре, прийду, — Поліна зачинила двері за Ольгою і впала на ліжко від втоми.
Максим не наважився привести Дашу на день народження матері. Зате Поліна прийшла наряджена, з квітами й подарунком, зрадівши більше за всіх Ольгу й Анну Михайлівну.
— Хтось ще прийшов, — Ольга Геннадіївна, поправляючи зачіску, пішла до дверей. — Федьку! Братіку! — Вона кинулася на шию молодшому братові.
— Здоров, сестрінко! Прямо з потяга й одразу до тебе. З днем народження! — Високий чоловік у військовій формі, підхопив Ольгу і став кружляти.
— Перестань, впустиш! Федьку, як завжди сюрпризом… Мамо, Сеньо, Микито, ідіть сюди…
Рідні оточили хороброго військового і по черзі обіймали й розглядали його.
— Сину, яка радість, як ти, — Анна Михайлівна милувалася сином.
— Тааак, а це, здається, твоя дружина, так Микито? — Федір схопив Поліну за руку. — Вітаю із законним шлюбом, мама повідомила про вас… Максиме, вітаю, класна дівчина, везе ж вам на цивільці, є час наречених знаходити…
— Почекайте, — Поліна відсторонилася, — ви не так зрозуміли.
— Дядьку Федоре, тут уже деякі зміни відбулися, Поліна мені не дружина, ну, ми практично розлучилися…
Усмішка на обличчі Федора змінилася подивом. — Так, рідня, я нічого не зрозумів, тому хочу за стіл, там розберемося. Через пару годин Поліна, наслухавшись оповідань Федора про військову службу, зазбиралася.
— Мені пора.
Вона швидко вбралася, попрощалася з Анною Михайлівною, обняла Ольгу, на прощання кивнула Максиму.
Минуло два тижні, і настав Новий рік. Тридцять першого в домі смачно пахло пирогом, витав аромат мандаринів, відчувалося свято. Максим заздалегідь пообіцяв привести Дашу, можна сказати, упросив матір.
— Мамо, ну все одно ж одружимося, так що я з Дашею прийду, я люблю її. А якщо не хочеш, то ми не прийдемо…
— Ні вже, приходьте, я хочу бачити в новий рік власного сина, тим більше Федір поки що ще у відпустці, треба поспілкуватися.
Анна Михайлівна приїхала ще зранку. Ввечері прийшов Федір. — Олю, зустрічай! — Він увійшов, як завжди веселий, добродушний… поруч із ним стояла Поліна. — Рідня, збирайтеся, є важлива новина.
Ольга ще не встигла виразити здивування на обличчі, як Федір оголосив:
— Прошу любити й шанувати! Це моя наречена. Після нового року разом їдемо до місця моєї служби!
— Поліночко, — Анна Михайлівна, не приховуючи сліз, потяглася до неї, — проходь, доню. Яке щастя, що Федя, нарешті, одружується.
— Так! Одружуюся! Зустрів дівчину своєї мрії! Рішення безповоротне обговоренню не підлягає. Побіг за нею на твоєму дні народження, Олю, сумочку хотів повернути, яку вона забула… от з того часу й тримаю її за руку, щоб не втекла від мене.
Поліна зустрілася поглядом з Ольгою. — Ольго Геннадіївно, ви не раді?
— Ось я якраз дуже рада! Я — за! Я категорично за! — Ольга підійшла до Поліни, обняла її. — Ласкаво просимо до сім’ї, Полю!
— Ну от, не хотіли відпускати Поліну з сім’ї, вона й залишилася, — підвів підсумок Арсеній Сергійович. — А ти, Федю, молодець! — Він потис Федору руку, — Довго збирався, а вирішив все блискавично, справжній стратег.
Слідом за Федором і Поліною прийшов Максим.
— Заходь, не бійся, — він підштовхнув уперед Дашу. — Дівчина зніяковіла, опустила очі, але Ольгу це не здивувало.
— Ольго Геннадіївно, ви вже пощадіть майбутню невістку — прошепотіла Поліна, натякнувши про Дашу, — ви ж на мені відігралися, сподіваюся, запал уже не той, не станете її так виховувати, як мене.
— Полю, можеш звати мене без по батькові, мені буде приємно. За майбутню невістку не хвилюйся, ремонт у квартирі у Максима підходить до кінця, нехай живуть окремо, з мене досить, — вона підморгнула Поліні. — І взагалі, свято неможливо затьмарити, у мене молодший брат одружується, до того ж ти залишилася в нашій сім’ї.
Даша притулилася до Максима, боячись глянути на майбутню свекруху, про яку вже була наслухана. Ольга підійшла до неї:
— Ну що, ласкаво просимо до сім’ї, донечко, — сказала вона з усмішкою.
— Полю, привіт дорога, як ви там? — Ольга часто балакала по телефону з Поліною. — Як мій крем, знадобився? Там же холодно, бережи руки, не забувай про обличчя, воно тобі ще знадобиться, у тебе все життя попереду.
— Олю, за крем дякую, знадобився. У нас усе добре. Федору нове звання присвоїли, він тепер підполковник…
— Та ти що? Треба мамі сказати! Ну, слухай, у такому темпі він з тобою й до генерала дослужиться. Ну а як сама почуваєшся? Не нудить?
— Тепер уже ні, скоро спадкоємця Федору приведу.
— Ой, Полю, я так рада! Так хочу вас побачити…
— Тепер уже, як малюк народиться й підросте, так що поки по відеозв’язку.
— Полічко, я дуже рада, що ти в нас є! Рада за Федьку, за себе рада, що ти в мене тепер як подружка… та що там казати, справжня подруга!
— А ви, Олю, у мене! Ви мене, до речі, багато чому навчили, коли я у вас жила…
— Ой, гаразд, не згадуй, мені соромно, що я тебе ображала…
— Та що ви, Олю! Я хотіла сказати, я всі твої уроки з сервірування й з готування переняла, дуже знадобилися.
Вони продовжували розмовляти, не помічаючи часу; обидві щасливі й задоволені, що все-таки залишилися родичками.
