Засніжена вулиця маленького провінційного містечка тихо дихала морозом. У вікнах будинків мерехтіли вогники, а з димарів підіймався дим, що пахнув дровами й кутею.
У невеликому дерев’яному будинку на околиці, де жила Марійка з мамою, панувала особлива тиша святвечора. Стіл був накритий білою скатертиною, на ньому стояла дідух із золотої соломи, дванадцять страв, свічка в центрі й порожнє місце для несподіваного гостя чи для душі померлого батька.
Марійка, двадцятип’ятирічна дівчина з довгою русявою косою, саме ставила на стіл останню страву — узвар із сухофруктів. Мама, пані Олена, сиділа в кріслі біля вікна й тихо молилася, тримаючи в руках вервицю.
— Мамо, все готово, — лагідно сказала Марійка. — Можна сідати до вечері.
— Зачекай, доню, — відповіла мати, не відриваючи очей від вікна. — Ще сонце не сіло повністю. Треба дочекатися першої зірки.
Марійка посміхнулася й підійшла до вікна. На небі вже блимала перша зірка — яскрава, як обіцянка дива. Святвечір завжди був для них особливим.
Після того як батька не стало п’ять років тому вони з мамою трималися разом, як дві половинки одного серця. Марійка працювала вчителькою в місцевій школі, зарплати вистачало ледве-ледве, але на свята вони завжди намагалися зробити все по-людськи.
Раптом у двері хтось голосно постукав. Не подзвонив, а саме постукав — різко, нетерпляче, ніби хотів вибити двері.
— Хто б це міг бути? — здивувалася пані Олена. — Ми ж нікого не чекали.
Марійка пішла відчиняти. На порозі стояла її старша сестра Ольга — висока, струнка, з коротко підстриженим чорним волоссям і дорогим пальто, яке явно не купувала в місцевому магазині.
Обличчя Ольги було червоне від морозу, але очі горіли гнівом.
— Добрий вечір, — холодно сказала Ольга, не посміхаючись. — Можна ввійти?
— Ольго… — Марійка оторопіла. — Ти? Сьогодні? Святвечір же…
— Саме тому й прийшла, — перебила Ольга, втискаючись у хату без запрошення. — Бо знаю, що ти вдома сидиш і свята справляєш, а про борги забула.
Пані Олена підвелася з крісла.
— Олю, доню, що ти верзеш? Заходь, сідай до столу. Ми якраз мали сідати до вечері.
— Не хочу я вашої вечері, — відрізала Ольга, знімаючи пальто й кидаючи його на стілець. — Я прийшла по своє. Марійко, де мої гроші?
Марійка почервоніла. Два тижні тому вона справді позичала в сестри п’ять тисяч гривень, а зарплату затримували.
Ольга, яка жила в Києві, працювала менеджеркою в великій фірмі й завжди мала гроші, погодилася позичити. Але сказала: “Через два тижні повернеш, без жодних відстрочок”.
— Ольго, я… я ще не маю всієї суми, — тихо сказала Марійка. — Зарплату обіцяли дати після свят. Я тобі віддам, слово даю, тільки трохи пізніше.
Ольга розсміялася — різко, неприємно.
— Слово даю? Ти завжди так кажеш, Марійко. Завжди “трохи пізніше”, завжди “обіцяю”. Скільки разів ти в мене позичала? І завжди з цими святами, з мамою хворою, з якимись проблемами. А я що, банк для бідних родичів?
— Ольго, не кричи, — втрутилася пані Олена. — Це ж Святвечір. Христос народився, а ти з гнівом прийшла.
— Мамо, не втручайся, — Ольга повернулася до матері. — Це між мною й Марійкою. Вона доросла людина, хай відповідає за свої слова.
Марійка стояла, опустивши голову. Їй було соромно — і перед мамою, і перед сестрою, і перед собою. Вона знала, що Ольга права в одному: позичала часто. Але життя в містечку було важким, ціни росли, а зарплати ні.
— Я маю три тисячі, — нарешті сказала Марійка, дістаючи з шухляди конверт. — Оце все, що вдалося відкласти. Візьми, а решту я віддам через місяць, точно.
Ольга взяла конверт, перерахувала гроші й фиркнула.
— Три тисячі? А де дві? Ти думаєш, я приїхала з Києва через ці три тисячі? Бензин мені коштував більше!
— Я не просила тебе приїжджати саме сьогодні, — тихо відповіла Марійка. — Можна було почекати.
— Почекати? — Ольга підняла голос. — Ти знаєш, скільки я працюю? Я не сиджу вдома з кутею й дідухом, я в офісі до ночі! У мене свої кредити, своя квартира, своє життя! А ти тут сидиш у цій старій хаті й граєш у бідну родину!
Пані Олена не витримала.
— Ольго, досить! Ти забула, хто тебе виростив? Хто ночами не спав, коли ти хворіла? Хто віддавав останнє, щоб ти в Київ поїхала вчитися?
Ольга зупинилася, але очі її блищали.
— Я не забула, мамо. Але я також пам’ятаю, як ви з татом завжди Марійку більше любили. Вона — менша, вона — слухняна, вона — домашня. А я? Я завжди була “та, що втекла до міста”. Ви ніколи не пишалися мною по-справжньому.
Марійка підняла очі.
— Це неправда, Ольго. Ми завжди пишалися тобою. Ти ж сама вибрала таке життя — далеко від нас, без дзвінків, без приїздів. Останній раз ти була вдома на Великдень два роки тому. І то на один день.
— Бо ви мене не розумієте! — вигукнула Ольга. — Ви живете в минулому, з цими колядками, з цими традиціями. А світ іде вперед! Гроші, кар’єра, можливості — ось що важливо!
— А любов? — тихо запитала пані Олена. — А родина? Ти думаєш, гроші замінять усе?
Ольга сіла на стілець, раптом втомлена.
— Я не знаю, мамо. Іноді думаю, що так. Бо коли я приїжджаю сюди, бачу тільки бідність і сльози. І відчуваю себе винною. А я не хочу відчувати провину. Краще не приїжджати.
Тиша запала в хаті. Тільки свічка потріскувала на столі. Марійка підійшла до сестри й обережно поклала руку їй на плече.
— Ольго, сідай до столу. Хоч на ложку куті з’їси. Це ж Святвечір. Навіть вороги миряться в цей вечір.
Ольга скинула руку.
— Я не ворог. Але й не жебрачка. Гроші я заберу, коли будуть усі. А зараз… поїду назад.
Вона встала, вдягла пальто.
— Зачекай, — сказала Марійка. — Я… я маю ще дещо. Золоту сережку бабусину. Продам — і віддам тобі решту.
Ольга зупинилася біля дверей.
— Не треба мені твоєї сережки. Залиш собі свої пам’ятки. Просто… наступного разу не позичай, якщо не можеш повернути.
Вона вийшла, грюкнувши дверима. Машина завелася й поїхала в ніч.
Пані Олена заплакала.
— Боже мій, що ж це діється з нашою родиною…
Марійка обійняла матір.
— Не плач, мамо. Вона повернеться. Колись повернеться по-справжньому.
Вони сіли до столу вдвох. Помолилися. З’їли куті. Але свято вже не було таким світлим.
Минуло пів години. Знову стук у двері — цього разу тихий, нерішучий.
Марійка пішла відчиняти. На порозі стояла Ольга. Без пальто, в одному светрі, вся в снігу. Очі червоні.
— Я… не доїхала навіть до виїзду з містечка, — тихо сказала вона. — Зупинилася. Подумала… і зрозуміла, що я не права.
Марійка мовчки відступила, пропускаючи сестру.
Ольга зайшла, сіла за стіл.
— Можна… ложку куті? — запитала сором’язливо.
Пані Олена посміхнулася крізь сльози й поставила перед старшою дочкою тарілку.
— Їж, доню. Христос народився.
Ольга взяла ложку, з’їла кутю, потім вареники, потім голубці.
— Смачно, — сказала. — Як у дитинстві.
— Бо я за твоїм рецептом робила, — відповіла мати.
Вони розмовляли всю ніч. Ольга розповідала про Київ, про роботу, про самотність у великій квартирі. Марійка — про школу, про дітей, про те, як важко, але як любить свою справу. Мати слухала й кивала.
— Я віддам тобі гроші, — сказала Марійка. — Обов’язково.
— Не поспішай, — відповіла Ольга. — Я… можу почекати. І можу навіть… позичити ще, якщо треба. Тільки скажи.
— Ми впораємося, — сказала Марійка. — Але дякую.
Коли колядники прийшли — група місцевих дітей з зіркою й вертепом — Ольга вийшла з сестрою надвір, дала дітям гроші, посміхнулася.
— Гарно співають, — сказала.
— Пам’ятаєш, як ми колись колядували? — запитала Марійка.
— Пам’ятаю, — Ольга взяла сестру за руку. — І шкодую, що забула.
Вони стояли під зоряним небом, слухали “Добрий вечір тобі, пане господарю” й плакали — тихо, від радості.
Святвечір закінчився не гнівом, а миром. Бо навіть у найтемніші моменти родина — це те, що тримає нас на землі.
А наступного ранку Ольга не поїхала до Києва. Залишилася на всі свята. Допомогла по хаті, купила мамі нові ліки, а Марійці — теплий шарф.
І гроші вона так і не взяла назад. Сказала:
— Це мій подарунок на Різдво. Бо я зрозуміла: важливіше не гроші, а те, щоб бути разом з сім’єю.
Юлія Хмара
