Ольга стояла біля вікна, тримаючи в руках чашку з кавою, що вже давно охолола. За склом миготіли вогні нічного Києва, а в кімнаті панувала напружена тиша, яку щойно розірвав голос Артема.
Його слова — “Ти одружишся на мені!” — ще гули в її вухах, наче відлуння грому. Вона повільно повернулася, дивлячись на нього з сумішшю подиву, роздратування і… чогось ще, що вона сама не могла визначити.
— Артеме, ти серйозно? — її голос тремтів, але не від страху, а від того, що вона намагалася стримати емоції. — Ти кричиш на мене, як ніби я тобі щось винна. Рік у твоїй квартирі — це ще не все, ясно?
Артем сидів на дивані, спершись ліктями на коліна. Його темне волосся було скуйовджене, сорочка розстебнута на два ґудзики, а в очах горіла суміш впертості й розпачу. Він підвів погляд.
— Ольго, ніяких “але”! — повторив він, але цього разу голос був тихіший, хоч і не менш рішучий. — Ти живеш тут, я плачу за все — комуналка, їжа, твої курси малювання, навіть той абонемент у спортзал, куди ти ходиш раз на місяць! І що? Ти досі “не готова”? Скільки можна?
Ольга поставила чашку на підвіконня і склала руки. Її карі очі звузилися, а губи стиснулися в тонку лінію.
— Ти думаєш, що все можна купити? — запитала вона, і в її голосі прозвучала різкість.
— Так, ти платиш за квартиру. Так, я живу тут. Але я не просила тебе бути моїм спонсором! Я можу сама заробити, якщо треба. І взагалі, чому ти вирішив, що шлюб — це якийсь контракт, який я маю підписати, бо ти “все для мене робиш”?
Артем встав і зробив крок до неї. Він був вищий на голову, і коли стояв так близько, Ольга мимоволі відчула, як її серце забилося швидше. Але вона не відступила.
— Це не про гроші, Ольго, — сказав він, і його голос став м’якішим. — Я кохаю тебе. Рік тому ти стояла на порозі з валізою і сльозами на очах, бо тебе вигнали з орендованої квартири.
Я сказав: “Живи в мене, скільки треба”. І я не жалкую. Але я хочу більше. Я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Не сусідкою по квартирі. Не подругою. Дружиною.
Ольга відвернулася до вікна. Її відображення в склі виглядало втомленим. Рік тому вона справді була в скруті. Її хлопець, з яким вона жила три роки, раптово заявив, що “потребує свободи”, і виставив її речі за двері.
Робота в маркетинговому агентстві ледве покривала оренду, а тут ще й господар квартири підвищив плату. Артем, її давній друг ще зі студентських часів, запропонував пожити в нього, поки вона не стане на ноги.
“Без жодних зобов’язань”, — сказав він тоді, посміхаючись. І вона погодилася.
— Ти пам’ятаєш, що казав, коли я сюди переїхала? — тихо запитала Ольга, не обертаючись. — “Це тимчасово. Не поспішаймо”. А тепер ти ставиш ультиматуми.
— Я не ставлю ультиматумів, — Артем зітхнув і провів рукою по волоссю. — Я просто втомився чекати. Ти кажеш, що любиш мене. Але коли я згадую про шлюб, ти завжди знаходиш причини. То тобі “рано”, то “не впевнена”, то “треба пожити для себе”.
Ольго, я не прошу тебе кинути все і бігти в РАЦС завтра. Я просто хочу знати: ти бачиш зі мною майбутнє чи ні?
Ольга повернулася до нього. Її очі блищали — то від сліз, то від гніву.
— А ти бачиш? — запитала вона. — Ти справді думаєш, що шлюб — це просто кільце і штамп у паспорті? Ти уявляєш, як ми сваритимемося через побут? Як я приходитиму з роботи і готуватиму вечерю, а ти сидітимеш за комп’ютером? Ти уявляєш, як ми ділитимемо бюджет, виховуватимемо дітей, вирішуватимемо, чий це черга виносити сміття? Ти до цього готовий, Артеме, чи тобі просто хочеться “закріпити” мене, щоб я не втекла?
Вона говорила швидко, і слова лилися, наче вона довго їх стримувала. Артем слухав, не перебиваючи. Коли вона закінчила, він усміхнувся — не глузливо, а якось тепло, майже ніжно.
— Ти закінчила? — запитав він.
— Ні, — огризнулася Ольга, але її голос уже був не таким різким.
— Добре, тоді моя черга, — Артем сів назад на диван і поплескав по місцю поруч. — Сідай.
Ольга вагалася, але все ж підійшла і сіла на край дивана, тримаючи дистанцію.
— По-перше, — почав Артем, — я не хочу тебе “закріпити”. Я хочу, щоб ти була щаслива. Зі мною. По-друге, так, я уявляю побут. І сварки. І навіть дітей, хоча поки що ми не готові. Але я знаю одне: я не хочу прокидатися щоранку і думати, що одного дня ти збереш валізу і підеш. Бо ти можеш. Ти вільна. І це мене лякає.
Ольга мовчала, дивлячись на нього. Вона не чекала такої відвертості. Артем завжди був стриманим, жартував, уникав серйозних розмов. А тут — наче хтось зняв із нього маску.
— Ти боїшся, що я піду? — тихо запитала вона.
— Так, — чесно відповів він. — Бо ти сильна. Ти можеш сама. Ти не потребуєш мене, щоб вижити. І це круто. Але я хочу, щоб ти потребувала мене не для виживання. А для щастя.
Ольга відчула, як у горлі стиснуло. Вона відвела погляд, щоб він не побачив, як її очі зволожилися.
— Артеме, — сказала вона, — я не знаю, чи готова до шлюбу. Я боюся. Не тебе. А того, що все зіпсуємо. Ми зараз добре разом. Ми сміємося, подорожуємо, сперечаємося про дурниці. А шлюб… це відповідальність. Це компроміси. Я не хочу, щоб ти одного дня подивився на мене і подумав: “От би я тоді не поспішав”.
— А я не хочу, щоб ти одного дня подивилася на мене і подумала: “От би я тоді не злякалася”, — відповів Артем.
Вони замовкли. У квартирі було чути лише тікання годинника на стіні. Ольга встала і підійшла до кухні. Вона відкрила холодильник, дістала пляшку і два келихи.
— Давай вип’ємо, — сказала вона. — І поговоримо. Але без криків. І без ультиматумів.
Артем посміхнувся і кивнув.
Вони сиділи за кухонним столом, і вино поступово розв’язувало їм язики. Ольга розповідала про свої страхи, про те, як її мама всю життя була нещасною в шлюбі з батьком, який зраджував і зловживав.
Артем слухав, не перебиваючи, а потім розповів про своїх батьків, які розлучилися, коли йому було десять, але досі залишалися друзями.
— Я не хочу повторювати їхніх помилок, — сказав він. — Але я також не хочу боятися спробувати. Ольго, шлюб — це не в’язниця. Це вибір. Щодня. І я хочу вибирати тебе.
Ольга допила і поставила келих на стіл.
— А якщо я скажу “ні”? — запитала вона, дивлячись йому в очі. — Ти виженеш мене з квартири?
Артем розсміявся — щиро, від душі.
— Ти серйозно? — запитав він. — Ольго, я не тримаю тебе тут силою. Якщо ти захочеш піти, я допоможу тобі знайти квартиру.
Але я сподіваюся, що ти залишишся. Не через гроші. А через нас.
Вона похитала головою, але цього разу в її очах була посмішка.
— Ти неможливий, знаєш? — сказала вона. — Який нормальний чоловік ставить такі питання о півночі?
— Той, хто кохає, — відповів Артем і простягнув руку через стіл. Ольга вагалася секунду, але потім поклала свою долоню в його.
Наступні тижні були дивними. Артем більше не згадував про шлюб, але Ольга відчувала, що щось змінилося. Він став уважнішим: приносив їй улюблені тістечка з пекарні, залишав квитки на виставу, яку вона давно хотіла відвідати, і навіть почав готувати сніданки.
Ольга, зі свого боку, намагалася бути менш колючою. Вона записалася на курси графічного дизайну, щоб мати більше шансів на підвищення, і навіть почала відкладати гроші на “чорний день”.
Одного вечора, коли вони поверталися з прогулянки, Ольга зупинилася біля під’їзду.
— Артеме, — сказала вона, — я дещо подумала.
Він зупинився і подивився на неї. У його очах було передчуття.
— Я не обіцяю, що скажу “так” завтра, — продовжила вона. — Але я готова спробувати. Не шлюб. Поки що. А… серйозні стосунки. З планами. З майбутнім. Ти згоден?
Артем посміхнувся так широко, що Ольга мимоволі розсміялася.
— Згоден, — сказав він і обійняв її просто посеред двору.
Минуло ще пів року. Ольга отримала підвищення на роботі, Артем закінчив свій проєкт і отримав премію. Вони разом поїхали в Карпати, де вперше посварилися через те, що Артем забув зарядку для телефону, а Ольга не взяла теплий светр. Але сварка закінчилася сміхом і обіцянкою “ніколи більше не їхати в гори без чек-листа”.
Одного вечора, коли вони сиділи на балконі і дивилися на зірки, Артем дістав маленьку коробочку.
— Ольго, — сказав він, — я знаю, що ти не любиш поспішати. Але я все одно спитаю. Вийдеш за мене?
Вона подивилася на нього, потім на коробочку, потім знову на нього.
— Ти знову зі своїм ультиматумом? — жартома запитала вона.
— Ні, — Артем похитав головою. — Це не ультиматум. Це вибір. Твій.
Ольга взяла коробочку, відкрила її і побачила просте срібне кільце з маленьким камінцем.
— Ти знаєш, що я не люблю діаманти, — сказала вона, посміхаючись.
— Знаю, — відповів він. — Тому це аметист. Твій улюблений.
Вона зітхнула, але цього разу в її очах не було страху.
— Добре, — сказала вона. — Але за однієї умови.
— Якої? — Артем затамував подих.
— Весілля буде маленьким. Тільки ми, рідні і друзі. І ніяких голубів.
Артем розсміявся і обійняв її так міцно, що вона ледве могла дихати.
— Домовилися, — прошепотів він.
Весілля відбулося через три місяці в маленькому ресторанчику на Подолі. Ольга була в простій білій сукні, Артем — у костюмі, який вона сама для нього вибрала.
Вони сміялися, танцювали і навіть посварилися через те, хто має різати торт. Але коли вони стояли на мосту через Дніпро і дивилися на воду, Ольга зрозуміла: це і є щастя. Не ідеальне. Не безхмарне. Але їхнє.
— Знаєш, — сказала вона, тримаючи Артема за руку, — я рада, що ти тоді кричав на мене.
— Я не кричав, — заперечив він, але посміхнувся.
— Кричав, — Ольга штовхнула його плечем. — Але це спрацювало.
Вони поцілувалися під зірками, і в той момент Ольга зрозуміла: іноді кохання — це не про “рано” чи “пізно”. Це про те, щоб зробити крок назустріч. Навіть якщо ти боїшся.
Юлія Хмара
