Ранок неділі для Вероніки та Андрія зазвичай починався не з кави, а з гуркоту вхідних дверей о восьмій ранку та бадьорого вигуку з коридору:
— Соні! Ви ще спите? А я вже сирників напекла і вікна вам прийшла помити, бо крізь той пил скоро сонця не побачите!
Вероніка зціпила зуби, натягуючи ковдру до підборіддя.
— Андрію, зроби щось. Це вже втретє за тиждень. Я скоро почну гавкати, коли вона заходитиме.
Андрій зітхнув, накинув халат і вийшов у вітальню.
— Мамо, ми ж просили: попереджайте про візити. Ми дорослі люди, у нас можуть бути плани… або ми просто хочемо побути наодинці.
— Які плани у восьмій ранку? — Ольга Степанівна вже розставляла судочки на кухні. — І що це за тон, Андрійку? Я ж як краще хочу. Вероніка, мабуть, знову до обіду валятися буде, а в хаті — жодної чистої праски!
Конфлікти спалахували щодня. Вероніка намагалася бути ввічливою, але чаша терпіння переповнилася, коли свекруха переставила всі спеції за алфавітом і викинула «той жахливий дірявий кактус», який насправді був рідкісним сукулентом.
— Знаєш що, — прошепотіла Вероніка ввечері суботи. — Жодні розмови не діють. Вона каже, що ми «свої люди» і соромитися нам нічого. Що ж, давай покажемо їй, наскільки ми «свої».
Андрій спершу завагався, але згадка про вчорашню лекцію щодо правильного вибору прального порошку додала йому рішучості.
Неділя. 07:45. Поворот ключа в замку. Ольга Степанівна, озброєна пакетом зі свіжими калачами та новим рулоном паперових рушників, переступила поріг.
— Діти! Я сьогодні раніше, бо в церкву треба встигнути! — крикнула вона, прямуючи до вітальні.
І тут вона завмерла. На дивані посеред кімнати сиділа Вероніка. Вона спокійно гортала журнал. На ній не було нічого. Абсолютно. Навіть сережок.
— О, мамо, добрий ранок! — бадьоро вигукнув син, наче нічого не сталося. — Ви якраз вчасно. Допоможете мені знайти мою чисту білизну? Десь тут була, у вітальні.
Ольга Степанівна впустила пакет. Калачі з глухим звуком покотилися по ламінату.
— Це… це що таке? Андрію! Вероніко! Ви що, з глузду з’їхали? Покрийтеся негайно!
Вероніка повільно підвела очі від журналу і щиро посміхнулася:
— Ольго Степанівно, а чого ви ніяковієте? Ви ж казали, що ми одна родина, що між нами не має бути секретів. Ми вирішили, що вдома маємо почуватися абсолютно вільно. Хіба не природність — це найвищий прояв довіри?
— Це безсоромність під моїм носом! — обличчя свекрухи набуло відтінку стиглого помідора. — Андрію, як ти дозволяєш своїй дружині сидіти перед матір’ю в такому вигляді?!
— Мамо, — Андрій спокійно підійшов до столу і почав розпаковувати її судочки. — Ви ж самі казали, що Вероніка — моя дружина, я її люблю в будь-якому образі. Сідайте, пийте чай! Чого ви в дверях застрягли?
— Який чай?! У мене тиск піднявся до небес! — Ольга Степанівна закрила очі руками, але цікавість змушувала її розсувати пальці. — Вероніко, май совість, накинь хоч скатертину!
— Не можу, — відрізала Вероніка. — Вона занадто жорстка для моєї шкіри. Ми тепер завжди так ранок проводимо. Це наш «час єднання з природою». До речі, якщо хочете, приєднуйтесь! У нас є ще один вільний килимок для йоги.
Свекруха задкувала до дверей так швидко, наче побачила не власних дітей, а групу екзорцистів.
— Я… я більше сюди ні ногою, поки ви не прийдете до тями! Це ж треба таке придумати! Боже милий, сором на все місто! А якщо пожежники? А якщо сусіди зазирнуть?!
— Тоді вони побачать щасливих і вільних людей! — крикнув Андрій їй навздогін, коли двері за Ольгою Степанівною нарешті зачинилися.
У квартирі запала тиша. Вероніка та Андрій перезирнулися і вибухнули таким реготом, що, здавалося, люстра почала дрижати.
— Ти бачив її очі? — крізь сміх видавила Вероніка. — Вона навіть калачі забула!
— Думаю, ключі вона покладе в поштову скриньку вже сьогодні ввечері, — витер сльози Андрій. — Знаєш, а в цьому методі щось є. Може, так і залишимо?
Вероніка грайливо примружилася:
— Ну, принаймні до обіду точно.
З того дня Ольга Степанівна завжди дзвонила тричі, перш ніж підійти до будинку, і ніколи не заходила всередину без тривалого очікування біля порога
Це протистояння обіцяло стати легендарним. Ольга Степанівна не була б собою, якби так просто капітулювала. Після «цього демаршу» вона тиждень не з’являлася, але в неділю вранці у двері постукали.
Не відкрили ключем, а саме постукали — наполегливо, ритмічно, з відтінком духовної зверхності.
— Андрію, Вероніко, відчиніть! Я не сама, зі мною отець Василій! Ми прийшли очистити цю оселю від… від того, що тут оселилося! — голос свекрухи тремтів від праведного гніву.
Вероніка підскочила на ліжку.
— Вона привела священника? Серйозно? Андрію, це вже перебір.
Андрій, який якраз збирався натягнути джинси, зупинився.
— Знаєш що? Якщо вона хоче , вона його отримає. Тільки давай за нашим сценарієм.
Коли двері нарешті відчинилися, Ольга Степанівна зажмурилася, очікуючи побачити знову. Але перед нею стояв Андрій… у довгій індійській курті, з намальованим на лобі третім оком. З кімнати доносився запах важких пахощів та монотонне «Оммммм».
— Мамо, отче, заходьте! Ви якраз вчасно на ранкову медитацію розкриття чакр! — Андрій зробив глибокий уклін.
Отець Василій, чоловік поважний і з почуттям гумору (що стало несподіванкою для Ольги Степанівни), з цікавістю зазирнув у вітальню. Там на килимку для йоги сиділа Вероніка. Вона була одягнена, але її вигляд вражав: на голові тюрбан з рушника, навколо шиї — намисто з сушених грибів (муляж).
— Ольго Степанівно, — прошепотіла Вероніка, не відкриваючи очей. — Ваша аура сьогодні має колір тривожного борщу. Сідайте в позу лотоса, ми якраз виганяємо демонів побутового контролю.
— Що це за цирк?! — сплеснула руками свекруха. — Отче Василію, подивіться! Я ж казала! Вони з глузду з’їхали! Минулої неділі як у дикі природі бігали, тепер гриби на шию вішають! Кропіть тут усе, негайно!
Отець Василій стримано посміхнувся і подивився на Андрія:
— Ну що ж, сину мій, бачу, у вас тут своя «атмосфера». Мати каже, ви сором втратили.
— Сором — це вигадка соціуму для пригнічення внутрішнього «Я»! — патетично вигукнув Андрій, підносячи паличку з ладаном до носа матері. — Мамо, вдихніть цей аромат. Це запах свободи від ваших візитів без попередження. Відчуваєте, як відпускає бажання мити наші вікна?
— Відчуваю, що в мене зараз серце зупиниться! — кричала Ольга Степанівна, відмахуючись від диму. — Яка свобода?! Я про вашу душу дбаю! Вероніко, ти ж розумна дівчина була, червоний диплом! Навіщо ти це робиш? Навіщо ці спектаклі?
Вероніка встала, повільно підійшла до свекрухи й взяла її за руки.
— Ольго Степанівно, ми просто намагаємося знайти мову, яку ви почуєте. Ми просили словами — не допомогло. Ми показали наочно, що це наш приватний простір — ви назвали це розпустою. Тепер ми показуємо, що можемо бути ще дивнішими, якщо ви не почнете поважати наші кордони.
— Ви мене шантажуєте? Перед обличчям церкви?! — свекруха обернулася до отця Василія. — Чого ви мовчите? Скажіть їм!
Отець Василій кашлянув у кулак, намагаючись не засміятися.
— Ольго Степанівно, знаєте… В Біблії сказано: «Покине чоловік батька і матір свою і приліпиться до дружини своєї». Про «приходити о восьмій ранку зі своїми ключами» там нічого не написано. Може, діти й трохи перегинають з… ефектами, але я їх розумію. Ви б, краще до мене на хор записалися, ніж по чужих квартирах пил шукати.
Ольга Степанівна стояла з відкритим ротом. Такої зради від «духовної підтримки» вона не очікувала.
— То ви… ви з ними заодно? — прошепотіла вона.
— Я за мир у сім’ї, — відповів священник. — А мир можливий лише там, де є повага до замкнених дверей.
Вероніка зняла тюрбан і серйозно подивилася на свекруху:
— Ольго Степанівно, ми вас любимо. Правда. І сирники ваші любимо. Але ми хочемо їсти їх тоді, коли ми вас запросили. Давайте ви віддасте ключі Андрію прямо зараз, а в наступну суботу ми чекаємо вас на вечерю о сьомій вечора. Обіцяю: ми будемо одягнені, а в хаті не буде жодного пахоща.
Свекруха довго мовчала, переводячи погляд з «третього ока» сина на спокійне обличчя невістки. Потім повільно залізла в сумку, дістала зв’язку ключів і з гуркотом поклала її на тумбочку.
— Добре! Але якщо на вечерю не буде мого улюбленого медовика — я прийду в неділю о сьомій ранку і приведу з собою весь церковний хор! — вона розвернулася і, гордо піднявши голову, вийшла з квартири.
Отець Василій підмигнув молодятам:
— Медовик обов’язково спечіть. Вона жінка добра, просто занадто енергійна. Ну, бувайте, «йоги».
Коли двері зачинилися, Андрій витер третє око з чола.
— Фух. Здається, спрацювало.
— Спрацювало, — посміхнулася Вероніка. — Але ключі я про всяк випадок переховаю. І знаєш що? Медовик ми замовимо в кондитерській. Сама я його точно не спечу до суботи.
Олеся Срібна
