Ольга стояла перед дзеркалом у спальні, тримаючи в руках нову сукню – просту, чорну, з тонкого трикотажу, яку купила спеціально для цього вечора. Вона крутилася то в один бік, то в інший, намагаючись зрозуміти, чи личить їй ця річ. Сукня сиділа ідеально, але Ользі здавалося, що вона все одно виглядає… занадто скромно.
З кухні долинув голос Тараса. Він говорив по телефону, голосно, впевнено, як завжди, коли розмовляв із колегами.
– Так, звичайно, приїду. З дружиною, куди ж я без неї… Ха-ха, ну ти знаєш, Оля в нас тиха, домашня… Ні, не як ваші моделі, брат, але своя, рідна…
Ольга завмерла. Вона тихо підійшла до дверей і прислухалася.
Тарас продовжив, вже тихіше, але все одно чітко:
– Ольго, я тобі чесно скажу, мені соромно тебе брати з собою і не хочу, адже там всі мої колеги, і знаєш які в них дружини, а ти прийдеш таку собі “сіра мишка”. Я не хочу, щоб надо мною сміялися. Краще сиди вдома, гаразд?
Він вимкнув телефон і повернувся до кімнати. Ольгу він не помітив одразу – вона стояла в тіні, бліда, з опущеними руками.
– Ти… все чув? – тихо запитала вона.
Тарас здригнувся.
– Олю… ти неправильно зрозуміла. Я просто… ну, пожартував з ним. Ти ж знаєш, як хлопці між собою…
– Я все зрозуміла правильно, – перебила його Ольга, голос тремтів, але очі були сухі. – Ти соромишся мене. Перед своїми колегами. Перед їхніми дружинами. Бо я не “модель”. Бо я “сіра мишка”.
– Та ні ж, Олю, ну що ти… – Тарас підійшов ближче, хотів обійняти, але вона відступила.
– Я піду з тобою, – сказала вона твердо. – Обов’язково піду. І ти побачиш, як твої колеги дивитимуться на твою “сіру мишку”.
Тарас хотів щось заперечити, але побачив у її очах щось нове – холодну рішучість. Він зітхнув і кивнув.
– Гаразд. Як хочеш.
Вечір корпоративу настав швидко. Будинок відпочинку за містом, святково прикрашений, жива музика, столи з білими скатертинами, шампанське в келихах. Гості вже збиралися.
Тарас увійшов першим, у своєму найкращому костюмі, з посмішкою на обличчі. За ним – Ольга.
Вона більше не була в тій простій чорній сукні.
Ольга стояла у дверях у довгій вечірній сукні кольору смарагд, що підкреслювала все саме найкраще в ній. Волосся, яке зазвичай збирала в простий хвіст, тепер було розпущене, м’якими хвилями спадало на плечі.
Легкий макіяж – лише підкреслив великі сірі очі й високі вилиці. На шиї – тонкий срібний ланцюжок із маленьким кулоном, який Тарас подарував їй на десяту річницю.
Вона виглядала… приголомшливо.
Тарас озирнувся на неї – і завмер. Він не впізнавав свою дружину.
Першим їх помітив Андрій, найближчий друг Тараса по роботі, високий, завжди трохи самовпевнений.
– Тарасе! Ого… це хто з тобою? – він витріщився на Ольгу, не приховуючи подиву.
– Це… моя дружина, – пробурмотів Тарас, відчуваючи, як щоки горять.
– Ольга? Серйозно? – Андрій розсміявся, але в сміху було більше здивування, ніж насмішки. – Та ти що, Олю, я тебе не впізнав! Ти… вау. Просто вау.
Ольга посміхнулася – спокійно, трохи загадково.
– Привіт, Андрію. Рада тебе бачити.
До них підійшла дружина Андрія – Марина, висока білявка в блискучій золотій сукні, завжди трохи зверхня.
– О, Тарасик привів дружину? – Марина окинула Ольгу поглядом згори вниз. – Олечко, ти ж зазвичай… ну, скромніше одягаєшся, правда?
Ольга підняла брову.
– А ти, Марино, зазвичай голосніше говориш. Не змінилася.
Марина зніяковіло всміхнулася.
– Ну… ти сьогодні виглядаєш інакше. Дуже… елегантно.
– Дякую, – відповіла Ольга і пройшла повз неї до столу, де вже збиралися інші гості.
Тарас стояв, як укопаний. Він не знав, куди подітися. Всі чоловіки озиралися на Ольгу. Не нахабно, але з явним інтересом.
Жінки – з подивом і легкою заздрістю.
– Тарасе, ти що, приховував від нас таку красуню? – підійшов Віталій, начальник відділу, усміхаючись. – Я думав, твоя дружина… ну, звичайна домогосподарка. А це ж… справжня леді.
– Вона… завжди така, – пробурмотів Тарас, відчуваючи, як у горлі пересохло.
Ольга тим часом уже розмовляла з кількома колегами Тараса. Вона сміялася – тихо, але щиро. Розповідала щось, жестикулюючи витончено. Її голос, завжди м’який, тепер звучав упевнено.
– …і тоді я сказала йому: “Тарасе, якщо ти ще раз залишиш шкарпетки на столі, я їх тобі на голову надіну”. І знаєте, допомогло!
– Ольга закінчила історію, і всі навколо розсміялися.
– Ти геніальна, Ольго! – сказала Іра, дружина одного з програмістів. – А мій досі не навчився.
Тарас підійшов ближче, намагаючись усміхнутися.
– Олю, може, ще келих?
– Дякую, любий, – вона взяла келих, ледь торкнувшись його пальців. – Ти ж знаєш, я не багато п’ю.
Вона повернулася до співрозмовників.
Тарас відійшов убік. Він відчував себе… зайвим. Усі говорили з Ольгою. Усі хотіли бути поруч із нею. А він стояв осторонь і дивився, як його “сіра мишка” стала центром уваги.
Підійшов Андрій.
– Слухай, Тарасе, ти де таке діло ховав? Вона ж… богиня просто. І розумна, і смішна, і, я в захваті.
– Та я… сам не знав, – чесно признався Тарас.
– Ти що, сліпий був? – Андрій похлопав його по плечу. – Вона завжди була така. Просто ти не бачив.
Тарас мовчав.
Вечір тривав. Танцювали. Ольга танцювала – спочатку з Віталієм, потім з Андрієм, потім ще з кимось. Вона рухалася легко, граціозно. Тарас сидів за столом і дивився.
Коли заграла повільна музика, до Ольги підійшов молодий колега – Сашко, новачок у відділі, високий, гарний, завжди трохи сором’язливий.
– Ольго… можна запросити?
– Звичайно, – вона посміхнулася і поклала руку йому на плече.
Тарас не витримав. Він підвівся і підійшов.
– Вибач, Сашко, але це моя дружина. Дозволь мені.
Сашко відступив, усміхаючись.
– Без проблем, Тарасе Григоровичу.
Тарас обійняв Ольгу. Вони почали танцювати.
– Ти сьогодні… неймовірна, – тихо сказав він.
– Дякую, – відповіла вона, не дивлячись йому в очі.
– Олю… прости мене. За ті слова. Я був…
– Був, – погодилася вона.
– Я не думав, що ти… що ти можеш так.
– А ти ніколи й не питав, – тихо сказала Ольга. – Ти просто вирішив за мене. Що я “сіра мишка”. Що мені місце тільки вдома.
Що я не здатна…
– Я помилявся. Дуже помилявся.
Вона нарешті подивилася на нього.
– Ти знаєш, Тарасе, я десять років поруч із тобою. Готувала, прибирала, підтримувала, коли ти втратив роботу, коли хворів, коли сварилися. Я завжди була “своєю, рідною”.
Але сьогодні… сьогодні я захотіла бути просто собою. Не для тебе. Для себе.
– І ти… ти прекрасна, – він притиснув її ближче. – Я пишаюся тобою. Чесно.
Ольга всміхнулася – цього разу тепло.
– Добре. Але наступного разу, коли захочеш сказати щось подібне по телефону – подумай двічі. Бо я можу почути.
– Обіцяю.
Вони танцювали далі. Навколо всі дивилися – вже не з подивом, а з якоюсь тихою повагою.
Пізніше, коли вони їхали додому, Тарас тримав її руку.
– Олю…
– Мовчи, – м’яко сказала вона. – Просто тримай руку. І слухай.
Він кивнув.
– Я не “сіра мишка”, Тарасе. Я просто була тихою. Бо поруч із тобою мені не давали голосу. Але сьогодні… сьогодні я зрозуміла, що можу бути ким захочу. І ти або приймеш це, або…
– Я приймаю, – швидко сказав він. – Я все приймаю. І люблю тебе. Таку, яка ти є. Завжди любив. Просто… не бачив.
Ольга повернулася до нього.
– Тоді дивись уважніше. Бо я тільки починаю.
Вона посміхнулася – і в цій посмішці було все: і ніжність, і сила, і обіцянка нового початку.
Тарас кивнув. І вперше за довгий час відчув – не сором, а гордість.
За свою дружину.
За ту, кого він ледь не втратив через власну дурість.
Віра Лісова
