Оля дістала Олегову фотографію, три дні від нього жодної звістки. Спочатку довго вдивлялася в рідне обличчя. Потім поцілувала світлину, притулила до серця і стала молитися. Як тільки дівчина закінчила її, сталося диво

Олі сьогодні так кепсько на душі, наче за вікном не весна-красна, а якась похмуро-дощова осінь. Вже три дні, як немає звістки від Олега. Хлопець на передовій. На війні з першого дня. За цей час дівчина вже й інститут закінчила і на роботу влаштувалася. Та все чекала повернення коханого.

Влітку минулого року був у них цілий місяць щастя. Такий короткий, порівняно з роками тривог. Вони відпочивали в зелених Карпатах, насолоджувалися один одним, клялися в коханні.

– Я втомився від війни, – якось вихопилося в Олега.- Хочу сім’ї та дітей, – сказав тихо, вдивляючись в бездонно-блакитні Олині очі. Але вже за кілька хвилин стримано продовжив:

– Мій обов’язок бути там, де я потрібний. Тільки в мирному житті зможу бути щасливим, допоки стріляють, я своєї місії не залишу.

Оля тоді розплакалася. Сльози великими кришталевими струмками покотилися з очей. Вона ридала на грудях коханого і чула, як гупало його серце. Олег мовчки гладив її по голові, мов малу дитину. Великий клубок стояв у його горлі.

– Ще буде весна, – тільки й мовив словами свого командира, якого вже немає

Він телефонував майже щодня. Винятком був час, коли стояв у дозорі, тоді й ворухнутися не можна було, щоб не помітив ворожий снайпер. Побратими вже знали про їхню любов. Олина фотографія, веселої дівчини-красуні, розтоплювала лід важких буднів захисників. Кожен сумував за мирним життям і розумів за кого воює.

Олі, після недоспаної ночі та важких дум, нічого не хотілося робити. Була субота. Мама з татом подалися на ринок, а вона з тяжкою душею взялася за прибирання.

– Коли тобі тяжко, то знайди собі роботу, – навчала бабуся, і дівчина запам’ятала цей урок.

А телефон мовчав. Причаївся у кишені халата і разом з Олею подорожував з кімнати до кімнати, вибігав на балкон струшувати хідничок, карабкався до люстри, щоб витерти пилюку, присідав, щоб помити підлогу під шафкою. І ні чечерк.

– Може, розрядився, – майнула в голові думка. Швиденько, витерши мокрі руки, Оля ввімкнула «мобілку». Все працювало. Дівчина стала шукати Олегів номер та телефонувати коханому. Він був поза мережею. Тоді стала переглядати новини з передової. Вони на щастя були втішними. За минулу добу всі живі, хоча обстріли були.

Тоді Оля дістала Олегову фотографію. Спочатку довго вдивлялася в рідне обличчя, на якому знала кожну рисочку. Потім поцілувала світлину, притулила до серця і стала молитися. Стояла в сонячному промінні серед чистої кімнати, сама світла, аж прозора, наче свята. З вуст тихо-тихо злітали метеликами слова, придуманої нею молитви, сідали на стіни, стелю, підлогу…

Оля закінчила молитися і завмерла, обкутана якимось дивним спокоєм. І раптом тишу розкраяв дзвінок. Вона птахою полинула до дверей. На порозі стояв Олег з букетом пролісків. Оля кинулася йому на груди. Проліски розсипалися і проросли біля них нев’янучими квітами Любові.

АВтор – Раїса ОБШАРСЬКА, за матеріалами видання “Наш День”

Фото ілюстративне – GoodFon