— Що це таке? — запитав чоловік.
— Як що? Це борщ. З пампушечками.
— З пампушечками? Ну що за маячня? Чому у всіх людей просто борщ, просто пюре, а у нас обов’язково «з пампушечками», «картопелька», «котлеточки»? Ти не могла б говорити нормально, без цього сюсюкання?
— Валерочко, заспокойся, навіщо ти сердишся?
Валера підскочив з місця.
— Як же ти вмієш виводити! Мама ж казала: «Відкрий очі, сину», але я ж не слухав!
— Валеро, що ти таке кажеш? Як ти можеш? — не зрозуміла жінка.
Оля заплакала й дивилася на чоловіка великими очима.
— Що я кажу? А те, що ти мене засмучуєш своєю любов’ю та сюсюканням! Зрозуміла тепер?
— Але ж ми чоловік і дружина, я люблю тебе, у нас є Сергійко.
— Ну і що? Якщо у нас є Сергійко, то що — я маю все життя терпіти твої витівки? З тобою ж нікуди не вийдеш! Ти розмовляєш, як жінки у селі, але не в кожному.
Оля розплакалася ще сильніше:
— Я ніколи в селі не жила!
— Та тобі й не треба! Бо село в тобі самій! І взагалі! Я подаю на розлучення. Не хочу проводити решту життя з тобою! Подивися, на кого ти стала схожа?
— Валеро! Що ти таке вигадуєш? Я ж поправилася всього на три кілограми!
— Але ж поправилася! Я хочу, щоб ти пішла. Забирай усе, що тобі треба!
Оля витерла сльози й здивовано глянула на чоловіка.
— Ну чого чекаєш? — чоловік дивився на неї.
— Але ж, це моя квартира, мені її батьки залишили.
Валера отетерів. Не чекав він від Олі таких слів. Призвичаївся, що вона все робить за першим його натяком.
— Ага, от воно що! Ти ще й дріб’язкова. Гаразд, я піду, але ти не думай. Я доведу, що ви з сином жили моїм коштом, і відсуджу цю квартиру. Щоб тобі було соромно!
Він швидко накидав у сумку якісь речі й рушив до дверей. Оля отямилася, підхопилася й стала перед ним:
— Валеро, не йди. Куди ти? А як же ми? Як же я з Сергійком?
— Ти завжди думала тільки про себе! А тепер подумай: а як же я?!
Він грюкнув дверима. Оля тихо сповзла на підлогу й заплакала. Вона ж спеціально сьогодні відвезла Сергійка до батьків, щоб провести цей вечір удвох. Адже сьогодні виповнилося рівно сім років від дня їхнього весілля.
Валера йшов вулицею, і в серці у нього все клекотіло. Звісно, він одразу розумів, що квартира Олі, але ж була маленька надія: може, вона таки піде сама? Вона ж так любить ображатися. Колись його навіть захоплювала її наївність, м’якість, поступливість. А тепер це все тільки дратувало.
Хоча чесно собі зізнатися він не хотів, але дратувати його Оля почала ще відтоді, як він познайомився з Анжелою. Оце жінка! Справжня сталь! Таких він у житті не зустрічав. А коли ще й Анжела звернула на нього увагу, Валера вирішив, що час настав: треба міняти життя.
Він і не збирався робити цей крок саме сьогодні, але підходячи до будинку згадав, що сьогодні ж їхня річниця. Квітів він, ясна річ, не купив — не хотілося. Та й щоб не слухати розмови дружини, вирішив одразу влаштувати сцену. І тепер він відчував себе так, ніби звалив із плечей важкий тягар.
Ну а Сергійко. Що такого? Багато дітей ростуть без батька. Він же сам ріс без нього — і нічого.
Анжела, звісно, не була у захваті, коли він заявився, але впустила.
— І що, ти з речами? — запитала жінка.
— Так. Ти рада? — він запитав.
— Дуже, — сухо кинула вона. — Добре, я йду спати. Мені зранку на роботу. І дивись — не галасуй тут.
Вона зникла за дверима спальні, а Валера лише зітхнув.
Оце жінка! Сказала — як відрізала.
Оля ніяк не могла зрозуміти: що ж вона зробила не так? Вона ж усе для Валери. Готувала те, що він любив. Сказав сидіти вдома — сиділа, хоча за плечима мала вищу освіту. Сказав, аби її батьки не приїжджали — вони й не приїжджали. Захотів відпочити від сім’ї, посидіти з друзями — будь ласка. Що ж вона зробила неправильно? Чому він так із нею?
У неділю Оля поїхала по Сергійка у село. Він у бабусі з дідусем влітку відпочивав. Жінка старалася, удала, ніби все гаразд, але мати відразу запитала:
— Що трапилося? На тобі ж лиця немає.
Оля не витримала й розплакалася, а тоді розповіла матері все як є.
— Ну, нарешті-то! — видихнула та.
Оля здивовано глянула на неї:
— Таке враження, ніби ти тішишся з того, що твого зятя більше немає поруч.
— Авжеж, тішуся, — без жодних вагань сказала мати. — Пригадай, якою ти була! Ти ж інститут закінчила, у тебе стільки планів було! А зараз? Пливеш за течією, без натяку на власну думку. Справжня тінь твого Валери.
Оля знову заплакала.
— Мамо, що мені тепер робити?
— Як що? Жити. Нарешті почати жити. Перестати бути тінню й стати людиною. Влаштуватися на роботу, глянути на себе у дзеркало. А потім змінити зачіску, купити новий одяг і взуття.
— А Сергійко?
— А що Сергійко? Ми ж на те й батьки. Він з нами буде, а ти навідуватимешся. Йому три роки, а за рік ти маєш стати іншою. Щоб швидше забрати хлопчика до себе й у школу він ішов з матір’ю, яка заради нього гори зрушить.
Ту ніч Оля так і не заснула. Думками верталася в минуле: інститут, їхнє знайомство з Валерою. Він тоді був цілеспрямований. Саме тому вона й не змогла йому відмовити. Спершу все складалося добре, навіть зі свекрухою стосунки були цілком пристойні. А потім, вона сама не зрозуміла, як перетворилася на «принеси–подай». Навіть коли свекруха приходила в гості, вони з Валерою сиділи, пили чай, розмовляли, а Оля тільки й робила, що накривала й прибирала. І щойно пробувала вставити бодай слово у розмову, на неї дивилися, ніби вона служниця. Мабуть, мама мала рацію, як би прикро це не було визнавати.
Вранці Оля насамперед відкрила телефонну книжку. Микола. Колишній староста їхньої групи. Ще після інституту пішов працювати за фахом, а кілька років тому вони випадково зустрілися. Тоді Микола кликав її на роботу:
— Олю, ти ж була найкраща! Чому не працюєш?
— Та в мене дитина маленька, — тоді несміливо відповіла вона.
— Справді? Вітаю. А я думав, що ти просто вирішила на всьому поставити хрест.
Їй тоді так незручно було. Номер Миколи вона записала лише для годиться, щоб відчепився швидше. Колись він запрошував її на побачення, а вона ж вибрала Валеру. Тоді Олі здавалося, що це правильне рішення. Тепер вона без вагань набрала його номер.
— Алло, — відповів він майже відразу.
— Колю, привіт. Це Оля.
Вона ще не встигла до кінця сказати, як почула у відповідь:
— Олю, та звісно, впізнав! Щось трапилося?
— Я хотіла запитати. Чи буде робота для мене? Я, звісно, після інституту не працювала, але швидко все згадаю.
На тому кінці запала пауза. Оля подумала, що дарма подзвонила — поставила людину у незручне становище.
— Олю, звичайно, зможу. Треба б зустрітися. Поговорімо. Я розповім, чим ми займаємося, а ти скажеш, чого б хотіла.
— Так, давай! Я завтра повернуся в місто. Скажи, де й коли.
Коли вона поклала слухавку, руки тремтіли від хвилювання. Такою сміливою вона не почувалася дуже давно. Та що там — ніколи.
Микола справді зрадів зустрічі. Вони просиділи у кав’ярні майже три години, потім він провів її додому.
За тиждень Оля вийшла на роботу. Їй подобалося все, бо для неї це було нове життя. Вона бралася за будь-яке завдання, залишалася після роботи — і робила це із задоволенням. Дуже швидко її старання помітили.
Через пів року Оля очолювала відділ. Коли вона вела Сергійка за руку до першого класу, вона згадала мамині слова. Так, тепер вона чудово розуміла: жила неправильно. Але, як кажуть, навіть гіркий досвід — теж досвід.
Здавалося, зовсім недавно вона вела Сергійка до першого класу — а ось настав випускний! Одинадцять років пролетіли наче мить. Стільки всього вмістилося у цей період. Тільки тепер Оля дивилася на свого сина й думала: «Та як він так виріс? Де ті маленькі рученята, що так міцно тримали мою руку?»
Сьогодні вручали атестати, Сергійко отримав золоту медаль — і школа стала частиною минулого.
Оля крутилася перед дзеркалом:
— Синочку, як я?
— Мам, як завжди — супер! Якби не було тата поруч, я б усім розповідав, що ти моя дівчина!
Оля засміялася, і в цю мить із кімнати визирнув Микола.
— А це хто намагається вкрасти мою найкрасивішу жінку на світі?
Вони вирішили йти пішки. Потрібно було ще забрати квіти, що замовляли заздалегідь. Погода була чудова, і Оля насолоджувалася миттю. Поки чоловік забирав квіти, Оля ще раз окинула Сергійка поглядом. Так, все гаразд. Вона пишалася сином і не могла цього приховати.
— Мамо, ну вже досить, — засміявся він.
— Що досить?
— Досить мене розглядати!
Жінка усміхнулася, але почула знайомий голос:
— Оля!
Вона обернулася. Перед нею стояв Валера.
— Я тебе й не впізнала, — ледве встигла вимовити жінка.
— А я тебе впізнав одразу, — холодно промовив він.
Зовнішній вигляд Валери був невтішний. Він виглядав старшим за свої роки.
— Маєш гарний вигляд! Немов і не минуло стільки років.
— Дякую, — сухо відповіла Оля і відвернулася, не бажаючи продовжувати розмову.
Але Валера не збирався здаватися:
— А це, я так розумію, мій син? Виріс. Навряд чи впізнати. Відмінник, так? Без навчання ніяк. А то хто ж батьку на пенсії допоможе.
— Я так розумію, ви мій біологічний батько? — запитав хлопець.
Валера усміхнувся:
— Ну, навіщо такі складнощі? Просто батько.
— Мій батько — це той, хто допомагав мені з уроками, купував речі, давав поради з першого кохання. Прошу вас — більше не називайте себе моїм батьком. Мені це неприємно.
Сергій відвернувся від чоловіка й взяв маму за руку:
— Пішли, мамо, щось наш тато затримується.
Вони рушили до магазину, а Валера залишився стояти на вулиці з відкритим ротом. Його рідний син наговорив йому таке.
— Валера!
Голос Анжели повернув його в реальність.
— Куди я тобі казала йти?
— Анжело, я вже йду!
— Йдеш? Подивіться на нього, люди добрі! Йде! Та тобі вже назад бігти треба! Нічого не розумієш!
Анжела гучно сварилася й привертала до себе увагу сторонніх. Чоловіку стало ніяково. Він стояв розгублений й дивився, як Оля йде разом з Миколою, сміючись і обговорюючи щось приємне. У нього всередині щось защеміло — не гордість, не образа, а саме розуміння: він упустив своє життя.
Чоловік зробив крок уперед, потім ще один, але Анжела голосно крикнула:
— Валера! Зупинися — йди додому!
Чоловік залишився на місці, і, хоч ніхто цього не помітив, він тихо промовив сам до себе:
— Можливо, я й справді щось втратив.
А над містом сходило сонце, і перші теплі промені освітлювали новий день, нове життя Сергія. Його чекав вступ в університет.
