— Ну чому, Костю? — Оля намагалася говорити якомога спокійніше, але даремно.
Чоловік лише всміхнувся, похитавши головою:
— Бо я тебе знаю, Олю. Зараз ти поїдеш, а потім усе буде, як завжди.
— Та коли ж це було? — її обличчя спалахнуло від образи. — Ти мені це все життя згадуватимеш?
Костя примружився від задоволення. Йому навіть подобалося спостерігати, як сердиться дружина. Це була його маленька витівка за той випадок місяць тому, коли жінка якимось дивом опинилася замкненою у дачному будиночку сама, поки її подруга Ірочка проводила час із сусідом по дачі.
Оля тоді дзвонила Кості, плакала, благала приїхати й забрати її — він, звісно, приїхав. Але забути цей епізод совість йому не дозволяла — гріх було не докорити. І от тепер вона знову просила відпустити її до тієї ж Ірочки — на два дні. Костя стояв на своєму:
— Олю, я проти. Машина в сервісі, твоїй би теж перевірка не завадила. Та й мама нас на вихідні чекає — пропонувала на дачу заїхати до неї.
— До твоєї мами встигнемо. Наступні вихідні будуть, а на ці — я хочу до подруги, — з хитрістю казала Оля, щоб відкласти візит до свекрухи.
— Це не обговорюється, — сердито сказав чоловік.
— Твоя мама починає співати сумних пісень, тільки-но за стіл сідаємо. Не хочу слухати її спів, — благала жінка.
Чоловік засміявся:
— Мати любить співати. І що тут такого?
— Але це ж несправедливо! — не вгамовувалася жінка. — Я не хочу на дачу до твоїх батьків, я хочу до Іри!
— А я хочу на рибалку, але ти не пустила, — знизав плечима Костя. — От і все. Можеш вважати, що отримала «відповідь».
Оля ще намагалася умовити, та марно. Костя вже вирішив — цього вечора без вечері обійдеться, на всякий випадок. Він і гадки не мав, що задумала дружина. А вона, навпаки, вирішила згладити сварку, аби приспати його пильність. До того ж Костя ніколи не чув будильника, і це було жінці на руку.
Щойно розвиднілося, Оля тихенько вислизнула з ліжка. Сумка з речами давно чекала у шафі. Совість, що несподівано прокинулась, нашіптувала повернутися, та вона її не слухала.
Сівши в автомобіль, Оля завела мотор. Машина здригнулася й заглохла. Вона спробувала ще раз — цього разу вдалося. Ранкових заторів у суботу зранку не було, тож їхати було легко. Вона наспівувала разом з радіо пісні, передчуваючи зустріч із подругою.
Та раптом машина затремтіла, чхнула й стихла. Оля спершу не зрозуміла, що сталося, роздратовано вдарила по керму й мало не розплакалася. Вона майже виїхала з міста, і саме тепер авто вирішило підвести.
«Костя ж попереджав…» — мимоволі згадала вона. І навіть зраділа: буде нагода повернутися додому, до чоловіка. Їхати до Іри бажання остаточно пропало, проте і до свекрів їй не хотілося.
Та машина вперто не заводилася. Довелося викликати евакуатор, потім супроводжувати авто до сервісу.
Коли втомлена Оля нарешті повернулася додому, мріючи тільки про сон, зрозуміла: ключ не підходить. І цього разу справа була не в тому, що замок «заїдає» — ключ просто не вставлявся. Оля посмикала ручку, постукала, нахилилася, намагаючись розгледіти хоч щось у замковій щілині. Марно. Замок або зламався, або його хтось замінив. І це, як виявиться, був далеко не єдиний «сюрприз».
— Костю, алло! Костю, відчини мені двері! — майже кричала вона в слухавку, коли він нарешті відповів.
— Я чую, — долинуло у відповідь крізь тріск зв’язку. — Тільки не розберу, що там сталося… Замок, здається, накрився…
І зв’язок урвався.
— Костю? Ти мене чуєш? — Оля вдивлялася в екран, але там уже світилася тиша. Він вимкнув телефон.
Її охопило неприємне відчуття. Образа з кожною хвилиною наростала, межуючи зі сльозами.
«А раптом він спеціально поміняв замок? — майнула думка. — Може, він узагалі не хоче, щоб я тут жила? Квартира ж його, а мої — тільки речі».
І одразу ще одна здогадка: можливо, він відвіз її речі до мами.
Оля швидко набрала знайомий номер.
— Чого тобі? — почувся у слухавці невдоволений голос матері.
— Мамо, а Костя не приїжджав? — запитала вона, намагаючись говорити рівно.
— Приїжджав. І нічого не приносив… Хіба якусь сумку залишив. А що, знову посварилися? — мати зітхнула. — У твого чоловіка ангельське терпіння. Я б тебе вже давно провчила.
— Я зараз приїду, — ледве стримуючи сльози, прошепотіла Оля й натисла «завершити виклик».
На душі було важко, наче все навколо потьмяніло. Видно, у Кості справді закінчилося терпіння. І все через подругу Ірину, яка йому дуже не подобалася. А ще — через свекруху, з якою Оля останнім часом уникала будь-яких зустрічей, щоразу вигадуючи відмовки. А він же просто хотів на риболовлю… Хотів відпочити. А вона — ні, не пустила. Сказала, що є справи, що треба вдома бути. Потім іще й сцену влаштувала.
Жінка дістала телефон, щоб викликати таксі, коли раптом помітила непрочитане повідомлення від Кості. Виявилося, що це вона звук вимкнула ще вночі — і забула увімкнути. Відкривши повідомлення, вона затамувала подих.
«Олю, я на дачі у батьків. Тут якісь проблеми зі зв’язком — лінія пропадає. Замок зовсім зламався, майстер поміняв, а ключі я забув залишити. Заїжджав до твоєї мами, віддав те, що ти зібрала. Якщо передумаєш — знаєш, де мене знайти».
Від серця відлягло. Тільки тепер Оля зрозуміла, як вона на рівному місці накрутила себе. Жінка швидко викликала таксі й поїхала на дачу до свекрів. Там її зустріли так, ніби чекали весь день: з усмішками, з обіймами. Посадили за стіл, поставили перед нею гаряче м’ясо, налили домашнього напою, накинули на плечі теплий плед.
Костя стояв біля мангала під навісом і тихо усміхався.
А Оля раптом розплакалася. Її ніби щось перевернуло всередині: вона ледь не втратила чоловіка — не через сварку, не через подругу, а через власну впертість. Його батьки люблять її, як рідну, хвилюються, підтримують. Вона шукала в їхніх очах докір, а бачила тільки тепло, турботу й жодної образи. Вони терплять її, прощають… А вона тікає від них. Сором защемів десь під серцем, і сльози самі покотилися по щоках.
Свекруха одразу заметушилася, принесла напій, підсунула тарілку. А Костя підійшов, сів поруч, обійняв і тримав, доки вона не заспокоїлась.
— Пробач, — прошепотіла вона.
Він кивнув і притиснув її до себе ще міцніше.
— Забули. Тільки скажи, чому ти повернулася?
— Машина зламалася, — всміхнулася жінка крізь сльози. — І взагалі, я зрозуміла, що хочу бути з тобою. А Ірка хай сама на своїй дачі відпочиває. Не така вона вже у неї й дача райська, щоб чоловіка через неї залишити.
Оля підвела погляд на свекруху й, трохи ніяково, мовила:
— Мамо, може, заспіваємо?
— Ой, давай, Оленько, підспівай мені, — радісно відгукнулася та.
І над тихим селищем потяглася знайома, трохи сумна, але щира пісня — про любов, що вміє прощати.
