Олю, де твій син? — раптом запитав у дружини Микола.
— Який? — запитала жінка.
— Той самий, якого ти чотири роки тому віддала до дитячого будинку! І ти ще смієш ставити мені умови? Забороняєш моїй доньці приходити до нас у гості? Яке ти взагалі маєш моральне право щось говорити моїй дитині? Ти справді думала, що я про це ніколи не дізнаюся?
Ольга вийшла заміж дуже рано. Своєму першому чоловікові, Андрієві, вона сказала «так» у РАЦСі з доволі банальної причини: вона була при надії. Ні Андрій, ні Ольга дитини не хотіли, але під тиском батьків молодим таки довелося нашвидкуруч «сколотити» сім’ю й жити разом.
Усі «принади» шлюбу за розрахунком Оля відчула вже в перший рік спільного життя з Андрієм. Чоловік пив, ображав — і при кожній нагоді нагадував, ким вона є насправді.
— Затягла мене своїм пузом у РАЦС — от і вся твоя любов, — волав напідпитку Андрій. — Я тебе ніколи не любив! Почав зустрічатися з тобою тільки щоб Свєтку забути! Думав, побачить вона мене з тобою, зрозуміє, якого хлопця втратила, й повернеться. Ти зруйнувала мені все життя! Очі б мої вас не бачили!
Оля з усіх сил намагалася полюбити сина. Вона багато часу проводила з Денисом — годувала, купала, перевдягала, але все це робила радше з обов’язку, ніж із любові. Жодного теплого почуття до малюка вона не відчувала. Єдиною людиною, якій Денис був по-справжньому небайдужим, виявилася мама Олі — Валентина Тимофіївна. Бабуся онука дуже любила.
— Олю, хіба так можна? — докоряла доньці Валентина Тимофіївна. — Це ж твоя дитина! Чому ти так погано до Дениса ставишся? Він усе розуміє. І хворіє так часто лише тому, що ти не доглядаєш його як слід. На дворі зима, а він босоніж бігає по квартирі. Що з тобою робиться? Чому ти так поводишся?
— Відчепись від мене, — обурилася Ольга. — Не повчай мене жити! Я сама знаю, як виховувати сина. Розумна така? Забирай його собі, я нарешті відпочину від вас усіх!
Валентина Тимофіївна не раз намагалася забрати Дениса до себе на виховання, але Андрій був категорично проти. Жінка не розуміла, чому зять так впирається. Було ж видно, що ні дружину, ні дитину він не любить. Лише згодом Валентина Тимофіївна збагнула причину: поки син живе поруч із ним, Андрій може не працювати — батьки щомісяця дають йому пристойну суму на «утримання родини».
Шлюб Ольги тривав недовго. Коли Денису виповнилося три роки, Андрій раптом заявив дружині:
— Я йду… від тебе.
Спершу Оля навіть не сприйняла його серйозно. Андрій і раніше часто погрожував розлученням, але далі слів зазвичай не доходило.
— Куди це ти зібрався? — поцікавилася Ольга в чоловіка. — Речі збираєш? Давай допоможу.
— Обійдуся без твоєї допомоги, — усміхнувся Андрій. — Я помирився зі Свєткою. Ми вирішили спробувати ще раз. Тож, дорогенька, тепер тобі доведеться виходити на роботу! Моя мати більше не збирається оплачувати цю квартиру. Сина й тебе я кину, батьки гроші давати перестануть. Ми зі Свєтою їдемо в інше місто — будемо там нове життя будувати.
Ольга злякалася. Як вона залишиться сама з маленькою дитиною на руках, без роботи та без будь-якої підтримки? Вона намагалася поговорити з чоловіком, довго вмовляла, плакала, благала його лишитися, та Андрій був незворушний.
— Невже ти так і не зрозуміла, що ти мені не потрібна? Я тебе не люблю і ніколи не любив! У глибині душі я сподівався, що Свєтка мене вибачить. Так і сталося — ми знову разом. Живи як хочеш. Мене не шукай.
Андрій подав на розлучення. Спершу Оля не хотіла давати згоду, але зрештою мусила прийняти своє становище. Суд присудив Андрієві аліменти, і гроші на рахунок матері-одиначки надійшли лише двічі. Потім горе-батько зник. Ольга бігала до виконавців, але ті тільки розводили руками:
— Знайти його не можемо. Не знаємо, де тепер проживає ваш колишній чоловік.
Після розлучення Ольга зіткнулася з величезними труднощами. Квартиру довелося звільнити — вона повернулася до матері. Спочатку Валентина Тимофіївна підтримувала доньку, сподівалася, що Ольга візьметься за розум, влаштується на роботу й нарешті займеться вихованням сина.
— Я завжди поруч, я завжди тобі допоможу, — говорила вона доньці. — Ми разом Дениса піднімемо. Але, Олю, роботу тобі треба шукати! На мою зарплату трьох людей утримувати нереально.
— Відчепись, — обурилася Ольга. — Я сама знаю! Прийде час — знайду роботу. Дай мені хоч трохи відійти після важкого розлучення. Тобі що, зовсім мене не шкода? Чоловік кинув, я сама з дитиною залишилася! Замість того щоб поспівчувати, ти мене гризеш, на роботу женеш, шматком хліба дорікаєш!
— Та побійся Бога, Олю! — обурювалася Валентина Тимофіївна. — Хіба я тобі дорікаю? Я просто прошу допомоги! Ти цілий день лежиш у ліжку, дитина сама по собі, ти за ним не дивишся. Я приходжу з роботи, а Денис весь брудний, голодний, за мене чіпляється й їсти просить! Що ж ти за мати така? Невже тобі власного сина не шкода?
До двадцяти років Ольга так і не навчилася брати на себе відповідальність. На роботу влаштовуватися не хотіла, син їй був нецікавий, а матір лиш дратувала своїми «повчаннями».
Після чергової сварки Валентина Тимофіївна пішла до сусідки — їй треба було виговоритися. Оля, скориставшись її відсутністю, швидко зібрала свої речі, узяла сина — й пішла. Молода жінка вирішила податися до міста й там спробувати щастя. Щоб мати гроші на перший час, вона забрала все цінне, що було в матері: золоту каблучку бабусі — сімейну реліквію, за яку можна було виручити хорошу суму.
Влаштуватися на новому місці Ользі вдалося не одразу. Каблучку вона продала, зняла квартиру та одразу оплатила її на три місяці вперед. Дениска, вирваний зі звичного оточення, створював матері чимало клопоту. Оля постійно зривалася на нього, дитина росла, як бур’ян. Рідна мати йому була байдужа. Головною метою Ольги залишалося вигідне заміжжя — вона все ще сподівалася знайти забезпеченого чоловіка, який зробив би її щасливою. Але Денис заважав. Варто було залицяльнику дізнатися про маленьку дитину — і він одразу зникав.
— Ти мені все життя зіпсував! Через тебе я з Андрієм розлучилася, через тебе своє майбутнє втратила! Довчилася б, вийшла б заміж за нормального чоловіка — і жила б зараз як людина, ні в чому собі не відмовляючи!
Дениска прожив із матір’ю всього пів року. Потім Ольга пішла до місцевої служби опіки й написала заяву, що більше не може утримувати дитину. Хлопчика забрали й відправили до дитячого будинку. Співробітниця органів пояснила Ользі подальші кроки:
— Ви завжди можете забрати дитину назад. У вас буде рівно пів року, щоб виправити ситуацію. Влаштуйтеся на роботу, знайдіть більш-менш стабільне житло, потім приходьте. Ми перевіримо умови, поговоримо з вами — і сина вам повернемо.
— Як буде — так буде, — знизала плечима Ольга. — Не будемо загадувати. У дитбудинку Денис під наглядом: ситий, одягнений, доглянутий. Коли моє фінансове становище покращиться — заберу його. Може бути.
Микола нещодавно пережив розлучення. Дружина, з якою він прожив майже п’ятнадцять років, зрадила йому — пішла до коханця, прихопивши з собою їхню дванадцятирічну доньку. Юля стала для Ірини не дитиною, а інструментом для вибивання грошей: за кожну зустріч із донькою Коля мусив платити. Ірина не соромилася прямо висловлювати свої вимоги:
— Хочеш Юльку побачити? П’ять тисяч гривень переведи. У нас зараз із грошима не дуже, Юрко досі без роботи, тож зайві не завадять. Ти ж чудово заробляєш. Думаю, п’ять тисяч тебе не розорять.
Микола платив. Бо зустрічі з донькою були для нього наче ковток повітря.
Із Ольгою він познайомився в барі. Того вечора захотів просто вимкнутися — забутися бодай на кілька годин. Саме тоді й помітив симпатичну дівчину за сусіднім столиком. Перекинулися кількома фразами, і незабаром Оля вже сиділа поруч. Так і зав’язалися їхні стосунки.
Від самої Ольги Микола нічого не приховував — одразу розповів усе як є. Оля слухала, похитуючи головою:
— Ну не віриться, що є такі жінки… Вона ж тобі власну дитину фактично продає! Це ж маніпуляція. Коля, це не мати, це… гадюка якась. Як можна так ставитися до дитини? Для жінки син чи донька — найдорожче, що є. Ні чоловік, ні будь-хто інший не порівняється. Якби в мене були діти… я мрію хоч раз відчути, що таке материнство.
Вона брехала. На той момент Ольга вже два роки як була позбавлена материнських прав на свого єдиного сина — Дениса. Вона його не навідувала, не телефонувала, не цікавилася його здоров’ям. Просто викреслила хлопчика зі свого життя.
Миколу вона причарувала швидко. За кілька місяців після знайомства він зробив їй пропозицію; вони з’їхалися й почали жити як родина. Оля нарешті відчула себе по-справжньому щасливою: чоловік гарно заробляє, про продукти й одяг думати не треба.
Микола був зачарований її ніжністю, тихим голосом, зовнішньою скромністю. Він і припустити не міг, що його «спокійна», «лагідна» дружина — хитра, розважлива хижа, для якої цінністю є тільки гроші. Коли Юля приходила до них у гості, Ольга при Миколі була ідеальною мачухою: сюсюкала, годувала, пропонувала ігри, усміхалася. Та варто було чоловікові вийти до магазину — її обличчя змінювалося.
— Чого ти сюди приперлася, мерзота мала? — шипіла вона. — Не бачиш, що тобі тут не раді? Запам’ятай: тепер я — його сім’я. Я, а не ти. Скоро в нас буде своя дитина, і твій тато про тебе забудe. Живи зі своєю мамкою і її Юрою.
Юля боялася мачуху. Кілька разів намагалася розповісти батькові, та Микола тільки сумно усміхався:
— Сонечко, тобі, мабуть, здалося. Може, ти Олю не так зрозуміла? Вона ж до тебе добре ставиться, готує твої улюблені страви… Ми разом гуляємо.
Юля здавалася все частіше. І зрештою зовсім перестала хотіти приходити до батькової квартири. Тепер вони зустрічалися лише в кафе, парках чи торгових центрах. Дві-три години — і Микола віз доньку додому.
Оля тим часом потирала руки: чоловік майже повністю в її владі. Лишалося одне — прив’язати його до себе остаточно, дитиною.
Валентина Тимофіївна кілька років шукала свого онука. Доньку вона викреслила з життя після крадіжки обручки — того дня щось у серці жінки остаточно обірвалося. Нічого спільного з Ольгою вона більше мати не хотіла. Її хвилював тільки Денис.
Вийти на слід утікачки допомогла донька сусідки. Дівчина приїхала провідати матір, піднімалася сходами, коли зустріла Валентину Тимофіївну.
— А я думала, ви переїхали, — здивувалася вона. — Чомусь була впевнена, що Оля вас із собою забрала.
— Оля? — насторожилася Валентина Тимофіївна. — Ти її бачила? Де?
— Так в Одесі вона живе. Ми часто перетинаємося. По вихідних у кав’ярні одній зустрічаємось — Ольга там пиріжки купує. Заміж вийшла, приодяглася, така… світська пані. Дивно, що вас не забрала, я думала, ви разом.
Жінка мало не впустила сумку. Ухопила Ніну за рукав так, що та аж здригнулася:
— Адресу! Скажи мені адресу тієї кав’ярні, Ніно! Оля кілька років тому втекла з дому, Дениса забрала… Я його стільки часу шукаю! Хоч одним оком на внука глянути, хоч переконатися, що він живий-здоровий!
Ніна зблідла, злякалася напору, але швидко написала адресу.
— Якщо хочете, можу схематично намалювати, де вона живе. Квартиру не знаю, а будинок — так. Я її якось проводжала… Вона хвалилася, у гості кликала, казала: «Побачиш, як я тепер живу».
Валентина Тимофіївна покидала все, навіть не заїхала додому по речі. Купила квиток на перший поїзд до Одеси. У незнайомому місті блукала цілий день, доки нарешті не знайшла ту саму кав’ярню. Перехожі підказали, як вийти до потрібного будинку.
Підійшовши до під’їзду, вона завмерла. «А що далі? — думала. — Ходити по квартирах? У кожні двері стукати?» Відійшла трохи вбік і вирішила зачекати. Раптом хтось вийде або зайде — бодай натяк дасть. Потім побачила бабусю, яка прибирала двір. Стало зрозуміло, що вона всіх і про всіх знає. Розпитала у неї й та дала точний номер квартири.
У цей час Микола був удома сам. Ольга поїхала до салону краси — у неї був запис на вечір. Дзвінок у двері застав його зненацька. Він відчинив — і ледве встиг відсахнутися від жінки, яка, не питаючи дозволу, пробилася всередину.
— Де Ольга? — вигукнула Валентина Тимофіївна, мало не плачучи від напруги. — Де Денис? Покличте мого онука негайно! Ольга тут живе? Скажіть хоч слово!
Микола стояв, мов громом уражений. Ледь переконав гостю сісти, ледь втихомирив її. А вона твердить і твердить:
— Покажіть онука… Покажіть Дениса… Без нього я не піду…
Поступово Микола розібрав уривки мови й зрозумів головне. І те, що він почув, холодною хвилею прокотилося по спині.
— Виходить, — говорила Валентина Тимофіївна, стиха покашлюючи від збудження, — тепер моя дочка вам за дружину. А я б її не шукала, якби не Денис. Вона втекла з дому й забрала його. Я… я не знаю, де він. Не знаю, що з ним… А тут — ні дитини, ні речей. Вона… вона ж роками хотіла віддати його в дитбудинок. Я… я боюсь, що так і зробила…
— Зачекайте. Сядьте. Випийте води, — сказав Микола. — Я зараз до Олі подзвоню. Нехай приїде. Ми все разом з’ясуємо.
Ольга їхала додому роздратована. Вона спробувала відмахнутися:
— Коля, я ще не закінчила. Буду через годину.
— П’ятнадцять хвилин. І ти вдома. Без розмов, — відрізав він.
У його голосі було щось таке, що Олю насторожило. Вона швидко висушила нігті, викликала таксі — й усю дорогу кусала губи. Коли зайшла до квартири й побачила матір, зупинилася як укопана.
— Ти? — вирвалося в неї.
Валентина Тимофіївна, змучена, знервована, в сльозах, кинулася до доньки — але більше з відчаю, ніж зі злості.
— Де дитина? Де Денис? Скажи мені правду!
Ольга закричала, відводячи руки матері:
— Ти й тут мене знайшла! Як же ти мені набридла! Немає Дениса, чуєш? Нема! У дитбудинок його здала, чотири роки вже там! Чого ти приперлася? Знову псувати мені життя? Одного разу було мало? Забирайся!
Ці слова вдарили Миколу сильніше, ніж будь-яка зрада. Він стояв блідий, мов стіна. Мовчав. А потім сказав коротко й страшно тихо:
— Збирайся. Ти тут більше не живеш.
Ольга зойкнула, щось почала виправдовувати, але він навіть не слухав.
Валентині Тимофіївні Микола запропонував залишитися — поки не знайдуть хлопчика. Жінка погодилася, розуміючи, що тепер у неї є підтримка.
Пошуки зайняли три дні. Валентина Тимофіївна обходила інтернати, дзвонила за списками, оббивала пороги. Ноги не слухалися, серце колотало, але вона йшла вперто — бо знала, що йде по сина Ольги, по свого онука.
І знайшла. Завдяки тому, що Микола підключив знайомих і домігся доступу до баз — Денис знайшовся. Худий, насторожений, але живий. Валентина Тимофіївна вперше за довгі роки заплакала не від болю, а від полегшення. Попереду — довга боротьба за опіку. Але вона знала: тепер не опустить рук.
Микола того ж тижня подав на розлучення. Жити з Ольгою він не захотів. Ту жінку, яку він вважав лагідною та доброю, він уже не бачив — лише холодну брехню. І прощати її він більше не мав сил.
