«Не роби добра, потім навіть не подякують», — подумала Оля, востаннє обпікшись на вчинку близької людини. Вона була вродливою молодою жінкою, завжди готовою переступити через власні сили заради іншого. Оля розуміла, що бере на себе забагато, але не могла пройти повз прохання, не допомігши. Так тривало б і далі, якби один випадок не змусив її переосмислити своє ставлення до роботи, життя й людей.
Ольга Миколаївна працювала медсестрою у лікарні. Найчастіше — з бабусями, яких привозили через стан здоров’я. Медсестра часто піддавалася їхнім проханням, адже вони вміли попросити. Крім своєї роботи, жінка виконувала ще безліч дрібниць: приносила їм поїсти, годувала з ложечки, прала речі, купувала кросворди, а іноді навіть нишком випускала додому — хоч це суворо заборонялося.
Саме у лікарні Оля познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Георгій був симпатичним, самотнім чоловіком із великими амбіціями. Його привезли «швидкою». На реєстратурі він одразу звернув увагу на неї — струнку дівчину з косою, що спадала до самої спини, і ясними блакитними очима. Не встигнувши й слова сказати під час заповнення документів, він лише усміхнувся й вимовив:
— Ще побачимось, красуне.
Вона ніяково всміхнулася у відповідь.
Коли після процедур Георгій розплющив очі, перше, що побачив, — Олю. Ще не до кінця прийшовши до тями, він прошепотів:
— Я бачив вас уві сні. Ви — ангел.
Ольга зніяковіло посміхнулася, поправила йому постіль, накрила ноги простирадлом і тихо вийшла.
Наступного дня вона прийшла за розпорядженням лікаря, щоб поставити крапельницю.
— У вас, Ольго, така легка рука, — усміхнувся пацієнт.
— І добре. Вам призначено лікування до кінця тижня.
— А ви ввечері вільні?
— А вам навіщо? — усміхнулася медсестра.
— Хотів запросити прогулятись лікарняними алеями.
— Мені ніколи, — відповіла вона. — А вам раджу почитати книжку.
— У мене є молитовник, — озвався дідусь з сусіднього ліжка.
Ольга засміялась. Тільки дідусь, до речі, майже щоночі йшов додому, а вранці знову приходив до палати. Оля не схвалювала таких «втеч», але, мовчки випускала.
— Я не можу залишати котиків самих, — виправдовувався дідусь. — За ніч вони дім перевернуть.
Наступні дні чоловік, ідучи на процедури, неодмінно перехоплював Олю в коридорі — і щоразу з букетом у руках. Спочатку вона відмовлялася брати квіти, але зрештою не втрималась і запитала:
— З якого дива такі букети?
— А хіба потрібна причина, щоб дарувати квіти гарній дівчині?
Він проводжав її до воріт лікарні, а потім повертався до палати. Так прогулянки стали звичкою.
Оля довго дивувалася, звідки він бере квіти, аж поки одного разу на планерці обурена санітарка Тетяна Михайлівна не зчинила галас — із клумби біля терапії зникають троянди й гортензії.
Оля мала б здогадатися, але лише кивнула і не надала цьому значення. Згадала про «квіткову справу» лише тоді, коли почула знайомі вигуки у коридорі: санітарка з мітлою в руках гналася за винуватцем — пацієнтом, який ледь ноги переставляв.
— Ольго, твій кавалер! — вигукнула Тетяна Михайлівна. — Ще раз побачу його біля своєї клумби — все зроблю, щоб він затримався у лікарні!
Оля зашарілася, опустила очі. Тепер уся лікарня знала, що у неї роман з пацієнтом.
Після цього інциденту Георгій став тихішим — замість букетів він почав залишати їй короткі записочки у кишені халата. І хоча Оля намагалася не подавати виду, їй було приємно.
Коли чоловік виписувався, попросив її номер телефону. Поза лікарнею вони почали гуляти набережною — під руку, як справжні закохані. Їхні прогулянки поступово переросли в щось більше. З кожним днем вони ставали ближчими — і через кілька місяців чоловік запропонував Олі жити разом. Згодом вони розписалися у РАЦСі.
Ольга Миколаївна мала близьку подругу — запальну й трохи безвідповідальну Маргариту. Вони товаришували ще зі студентських часів: часто телефонували одна одній, а на свята Маргарита приходила до Олі в гості — з тортом, чаєм і купою новин.
Коли в Ольги та Георгія з’явився син Сашко, Маргарита стала частіше навідуватися. Дивлячись на малого, вона щоразу примовляла:
— Росте майбутній парубок, жінкам ходу не дасть! От тітка Ріта його всьому навчить!
Подруга постійно потрапляла в історії, а добра Оля щоразу витягала її звідти. Серце не дозволяло відмовити.
Одного разу Ріта подзвонила вся в сльозах і благально попросила впустити її. Коли Оля відчинила двері, подруга стояла на порозі у великих сонцезахисних окулярах, короткій сукні й з хусткою, яка закривала половину обличчя та шию. Вона схлипнула й без слів зайшла до квартири.
— Розповідай, що цього разу трапилося, — запитала Оля.
— Посварилася з чоловіком, — почала та крізь сльози. — А вчора побачила його з якоюсь молодицею. Не стрималася — перша їй показала, де раки зимують! Він нас ледве розборонив.
— Ріто, це негарно. Але й ти свята не була. Забула, як крутила роман із таксистом? А твій тоді пробачив.
— Це зовсім інше! Не порівнюй, — образилася Маргарита.
— І що тепер? Хочеш, щоб я з твоїм поговорила? Чи будемо чай пити?
— Ні, Олю, мені просто ніде жити… Можна я трохи побуду у тебе?
Оля розгубилася.
— Я навіть не знаю… Мені треба спитати у чоловіка. Квартира його, я не можу вирішувати сама.
— Ну… якщо ні, то ні. Вибач, що потурбувала, — сказала Ріта тоном, у якому було більше докору, ніж смутку.
Оля це розуміла — але відмовити не могла.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Піди трохи прогуляйся, я поговорю з чоловіком і зателефоную.
Георгію Маргарита ніколи не подобалася — занадто гомінка, занадто непередбачувана. Але, на диво, він погодився. Коли через дві години Оля подзвонила подрузі й сказала, що може приїжджати, та радісно відповіла:
— Ой, Олю, не треба! Ми помирилися! Просто я все не так зрозуміла. Я вдома. Але дякую — побачимось!
Оля лише покрутила головою. Це була вся Ріта — буря з блискавкою, яка в ту ж мить розвіювалася. Добре, що бодай усе владналося.
Минув рік. Маргарита з чоловіком, на диво, жили спокійно й тихо. Оля навіть тішилася за подругу. Того літа вона зібралася з Сашком на дачу. Нещодавно отримала водійські права, тож їхала обережно — нікуди не поспішала. На задньому сидінні Сашко дивився мультики на планшеті.
Вони з чоловіком нещодавно купили невеликий будинок за містом, і Оля планувала посадити біля нього квіти й молоді дерева. Їхала сама з дитиною, чоловік мав приїхати наступного дня, коли закінчить роботу над проєктом.
Телефон задзвонив. Оля кинула погляд на екран — телефонувала сусідка, Марія Федорівна. Вона дзвонила лише у виняткових випадках, зазвичай коли Олі не було вдома. Марія Федорівна часто їздила у справах і щоразу просила Олю доглядати за своїм котом. Нікому, окрім неї, не довіряла.
— Так, тітко Машо? — відповіла Оля.
— Олю, ти вдома?
— Ні, я щойно під’їжджаю до нашого будинку з Сашком. А що сталося?
— Олю… навіть не знаю, як тобі сказати, — голос сусідки тремтів. — Кидай усе й негайно повертайся додому. До твого чоловіка щойно прийшла якась білявка з валізою. Він її впустив.
Серце Олі забилося частіше. Всередині все стисло, наче від холоду. Вона різко розвернула машину й натиснула на газ.
— Мамо, а ми не на дачу? — пролунав ззаду голос Сашка.
— Потім, Сашо, — коротко сказала вона. — Зараз треба додому.
Коли Оля під’їхала до свого під’їзду, їй було важко. Вона попросила сина почекати в машині, пообіцяла подарунок за терпіння — і побігла сходами нагору. На майданчику чекала тітка Маша, схвильована, але насторожена.
— Вони досі там, — прошепотіла вона. — Іди. А я до Сашка спущусь, подивлюся, щоб усе було гаразд.
Оля вдячно кивнула й зайшла у квартиру. У передпокої чулося глухе бурмотіння. Вона впізнала голоси — чоловіка й Маргарити. Її руки здригнулися, але вона зібралася з силами й відчинила двері до кімнати.
Маргарита стояла біля вікна з валізою, а Георгій — біля столу, розгублений і сердитий.
— Ти ж казала, що Оля в курсі! — обурено кинув він.
— А що, неправда? — відповіла Маргарита. — Ми з нею говорили минулого року, я подумала, пропозиція ще в силі.
— Ти переплутала все, як завжди, — спокійно сказала Оля, увійшовши. — Я не запрошувала тебе тепер. І не треба влаштовувати сцен.
— Як же так? — обурилася жінка. — Ти ж завжди мені так допомагала. Ось і тепер допоможи, ти ж подруга.
— Я готова була допомагати, — сухо відповіла жінка. — Але щоб моя сім’я при цьому не була зруйнована. Я ж знаю, як ти на чоловіків задивляєшся.
Маргарита розгубилася, почала щось пояснювати, але слова звучали все більш безладно. Георгій зрештою попросив її піти. Вона грюкнула дверима, кинувши на прощання кілька різких фраз — і у квартирі запала тиша.
Оля довго стояла, притискаючи долоні до серця. Їй хотілося і плакати, і сміятися водночас — від усього пережитого, від полегшення, що це нарешті закінчилося. Георгій підійшов і тихо сказав:
— Я навіть не уявляю, що б вона ще вигадала, якби ти не повернулася.
Жінка лише втомлено зітхнула:
— Досить. Я більше не хочу чужих драм у нашому домі.
Тепер вони сиділи у машині, дивилися на дорогу, що тяглася попереду. Оля була спокійною, адже усе минуло, залишивши по собі втому. Сашко на задньому сидінні задрімав, затиснувши в руках плюшевого ведмедика.
Георгій мовчав. Він час від часу кидав на неї короткі погляди — з подивом, із полегшенням, із чимось схожим на вдячність.
— Ти впевнена, що не хочеш повернутися? — тихо спитав він.
— Ні, — відповіла вона, не відводячи очей від траси. — Хочу просто посидіти з вами в саду. Без усіх цих драм. Без чужих валіз і сліз.
Він усміхнувся й поклав руку їй на плече.
— От і правильно.
Коли вони приїхали на дачу, сонце хилилося до заходу. Повітря пахло вологою землею, яблуневим листям і димом від сусідського вогнища. Сашко прокинувся, позіхнув і побіг до воріт — йому кортіло подивитися, як за літо виросли його маленькі ялинки.
Оля стояла біля машини й довго дивилася, як чоловік дістає сумки. У серці стискалося щось м’яке — суміш ніжності й подяки.
— Знаєш, — сказала вона нарешті, — я, мабуть, вперше не шкодую, що комусь відмовила.
Георгій підняв голову й уважно подивився на неї:
— Це добре. Бо не всім потрібно місце у твоєму домі, Олю. І не всім — у твоєму серці.
Вона усміхнулася. Уперше за довгий час — легко й щиро. Попереду було ще багато звичайних днів, турбот, сміху, дитячих питань і вечорів під теплим світлом лампи. Але тепер вона знала одне: доброта — це сила, яку треба берегти.
