Це була суперечка, яка тривала вже третю годину в маленькій кухні Олі. Запах свіжозавареної кави давно вивітрився, поступившись місцем напрузі.
— Олю, ну це ж не серйозно! — вигукнув Максим, сплеснувши руками. — Через таку дрібницю ігнорувати рідну тітку і, фактично, викидати на смітник її спадок? Хату в селі! З садом, Олю! З виходом до річки!
Оля повільно повернулася від вікна. Її обличчя було блідим, а губи стиснуті у вузьку лінію.
— Дрібницю? — перепитала вона, і в її голосі почулися нотки справжнього відчаю. — Ти називаєш це дрібницею, Максиме? Ти ж не був на тому ювілеї три роки тому. Ти не чув, як вона… розмовляє.
— Вона твоя єдина родичка, — м’якше сказав Максим, намагаючись підійти ближче. — Ну, голос у людини специфічний. Ну, буває. Може, у неї хронічний ларингіт або просто така фізіологія. Хіба можна через тембр голосу викреслювати людину з життя?
Оля здригнулася.
— Це не просто тембр! Це звук, від якого в мене зуби починають кришитися. Коли тітка Клава відкриває рота, мені здається, що хтось бере іржаву вилку і з усієї сили проводить ним по порцеляновій тарілці. Прямо біля мого вуха! У мене піднімається тиск, Максиме, я перестаю бачити правим оком!
— Ти перебільшуєш, — зітхнув він, сідаючи на стілець. — Ти собі накрутила це ще в дитинстві, а тепер втрачаєш нерухомість, яка коштує тисячі доларів.
Вона дзвонила вчора. Плакала. Казала, що хоче переписати дарчу, але тільки якщо ти приїдеш особисто і хоча б вип’єш з нею чаю.
— Чаю? — Оля гірко засміялася. — Ти уявляєш цей чай? Вона ж не просто мовчить і п’є. Вона розповідає історії! Довгі, заплутані історії про те, як у сусідки здохла коза або як подорожчав цукор. І кожне її слово — це «скриииип», «хряяясь», «дззззинь». Я краще буду все життя орендувати цю однокімнатну квартиру з тарганами, ніж проведу дві години в радіусі її голосових зв’язок!
— Олю, схаменися! — Максим теж почав закипати. — Це егоїзм вищої міри. Тітка стара, вона самотня. Їй потрібно просто трохи уваги.
А ти поводишся як примхлива дитина. «Ой, мені звук не подобається». А якби я перестав з тобою спілкуватися, бо ти занадто голосно сьорбаєш чай?
— Я не сьорбаю! — обурилася дівчина. — І не порівнюй ці речі. Це біологічна несумісність. Мій мозок сприймає її голос як сигнал тривоги.
— Добре! — Максим різко підвівся. — Тоді давай так. Я поїду з тобою. Купимо тобі найкращі навушники з активним шумозаглушенням. Ти будеш сидіти в них, посміхатися і кивати, а я буду вести світську бесіду. Вона ж не вимагає, щоб ти з нею співала дуетом!
— Вона образиться, — похмуро відповіла Оля. — Вона скаже: «Олечко, дитинко, чого це ти в навушниках? Хіба ти не хочеш послухати, як я лікувала свій ревматизм прикладанням лопухів?». І вона зніме їх з мене! Своїми сухими пальцями вона потягне за дріт і… О, Боже, я вже чую цей звук у голові!
— Ти просто шукаєш приводи, щоб втекти від відповідальності, — відрізав Максим. — Це хата твоєї бабусі. Тітка хоче повернути її в сім’ю. Якщо ти не приїдеш у суботу, вона відпише її сільській раді або якомусь далекому племіннику по лінії покійного чоловіка, якого бачила один раз у житті. Ти собі цього ніколи не пробачиш.
— Я собі не пробачу, якщо в мене лусне барабанна перетинка! — вигукнула Оля, хапаючись за голову. — Ти не розумієш… це як фольга, якою водять по зубах. Це як пінопласт об скло!
— У суботу, о восьмій ранку, я буду під під’їздом, — твердо сказав Максим, прямуючи до виходу. — Або ти їдеш зі мною і стаєш власницею маєтку, або сиди тут і насолоджуйся своєю ідеальною тишею. Але знай: тиша не нагодує тебе в старості і не дасть даху над головою.
Він зачинив двері. Оля залишилася сама. Вона підійшла до серванту, дістала стару порцелянову тарілку, яку колись подарувала тітка, і з жахом подивилася на неї. В її уяві ніж уже торкнувся краю…
— Ох, тітко Клаво, — прошепотіла вона, здригаючись. — Чому ви не могли народитися німою?
Субота почалася для Олі не з кави, а з відчуття неминучої катастрофи. Максим, як і обіцяв, чекав під під’їздом, барабанячи пальцями по керму. Коли дівчина сіла в машину, він мовчки простягнув їй пакунок.
— Що це? — підозріло запитала вона. — Бери заспокійливе, — сухо відповів він. — Рушаймо, бо тітка Клава вже тричі дзвонила і питала, чи не переїхав нас трактор.
Дорога до села пролетіла у напруженій мовчанці. Коли вони нарешті зупинилися біля похиленого паркану, Оля відчула, як її долоні стали вологими.
Хвіртка скрипнула — і цей звук здався їй лише лагідною прелюдією до того, що чекало всередині.
На порозі з’явилася тітка Клава. Маленька, сухонька, у квітчастій хустці, вона нагадувала божий кульбаб. Але щойно вона побачила племінницю, її обличчя розпливлося в усмішці, і вона відкрила рота.
— Оле-е-е-ечко-о-о-о! Приї-і-і-їхала-а-а! — пролунав голос, що більше нагадував тертя заіржавілої пилки об бетонну плиту.
Оля миттєво заціпеніла. Максим непомітно штовхнув її ліктем у бік.
— Добрий день, тітонько! — бадьоро вигукнув він, перекриваючи ультразвукові вібрації господині. — Яка ви гарна сьогодні! А пахне як! Невже пироги?
— Пиріже-е-е-ечки! З капустою-ю-ю-ю! — «заскреготала» Клава, ведучи їх до хати. — Проходьте, мої золоті-і-і-і! А я ж так чекала-а-а-а, так чекала-а-а-а, що аж серце колотило-о-о-о!
Всередині хати пахло сушеними травами та випічкою, але Оля не могла насолоджуватися ароматами. Кожне речення тітки відгукувалося в її голові.
— Сідайте, — Клава всадила їх за стіл. — Олю, чого ти така бліда-а-а-а? Може, тобі меду-у-у-у?
Оля поперхнулася повітрям. — Ні, тітко, я просто… втомилася на роботі. — Робота-а-а-а — це не вовк, у ліс не втече-е-е-е! — голос жінки взяв таку високу й скрипучу ноту, що в серванті ледь помітно задзвеніли келихи. — А от хата-а-а-а — це діло-о-о-о. Підписувати-и-и-и будемо-о-о-о? Чи ще чаю поп’ємо-о-о-о?
Максим гарячково кивнув: — Звісно, підписувати! Оля дуже цінує вашу щедрість, Клавдіє Петрівно. Вона просто… мовчунка від природи.
Тітка Клава наблизилася до Олі майже впритул. Дівчина зажмурилася, очікуючи чергового звукового удару.
— Знаю я-а-а-а твою мовчанку-у-у-у, — прошепотіла тітка, але навіть шепіт нагадував шелест наждачного паперу по металу. — Ти на мене ображена-а-а-а. За те, що я на весіллі твого брата мікрофон забрала-а-а-а і пісню співала-а-а-а.
Оля згадала той момент: гості тоді масово вийшли «подихати свіжим повітрям», а тамада намагався сховатися під столом.
— Тітко, справа не в пісні, — видавила Оля. — Просто я… я дуже чутлива до звуків. — Чутлива-а-а-а? — Клава раптом зупинилася і примружилася. — То це ти через мій голос до мене не їздила-а-а-а три роки-и-и-и?
У кімнаті повисла важка пауза. Максим затамував подих. Оля зрозуміла: зараз або ніколи.
— Так, — чесно сказала вона. — Ваш голос для мене — це занадто. Я вас люблю, тітко, але слухати вас — це понад мої сили.
Максим заплющив очі, готуючись до грандіозного скандалу. Він уже бачив, як дарча летить у піч. Але замість крику почувся дивний звук — щось середнє між квоканням курки та скрипом старих дверей. Тітка Клава сміялася.
— Ой, дурне-е-е-е ти дитя-а-а-а! — вона витерла сльозу краєм хустки. — Та я ж знаю-ю-ю-ю! Мені ще мій покійний Степан казав: «Клаво, твій голос — як сигналізація на складі: мертвого підніме, а живого налякає-е-е-е!».
Вона дістала з шухляди стосу паперів і ручку. — Тримай свою хату-у-у-у. І знаєш що-о-о-о? Я тобі її віддаю-ю-ю-ю за однієї умови-и-и-и. — Якої? — з острахом запитала Оля. — Привези мені наступного разу ті навушники-и-и-и, про які твій Максим казав. Я теж хочу послухати музику в тиші-і-і-і, бо сама себе іноді лякаю-ю-ю-ю, як заговорю-ю-ю-ю!
Оля вперше за день щиро посміхнулася. Вона взяла ручку і поставила підпис. Можливо, хата в селі коштувала кількох годин «скреготу», особливо якщо власниця цього голосу мала таке добре серце.
Минув рік. Село зустрічало Олю та Максима неймовірним ароматом квітучих яблунь та свіжоскошеної трави. Хата, яка раніше здавалася Олі лише тягарем і джерелом звукових тортур, перетворилася на їхнє затишне сховище від міської метушні.
— Ти тільки подивися на ці вікна, — Максим задоволено поплескав по свіжопофарбованій рамі. — Якби ми тоді не приїхали, зараз би тут жили чужі люди або вітер гуляв порожніми кімнатами.
Оля виносила на веранду плетені крісла. Вона виглядала спокійною, хоча на горизонті вже з’явилася знайома постать у квітчастій хустці. Тітка Клава йшла до них через сад, розмахуючи бідоном зі свіжим молоком.
— Оля-а-а-а! Макси-и-и-име! Ви вже тут-т-т-т? — пролунав знайомий скрегіт, від якого пташки на дереві миттєво знялися в небо.
Оля автоматично потягнулася до кишені фартуха. Вона дістала звідти новенькі, стильні навушники, але замість того, щоб одягнути їх, просто поклала на стіл.
— Добрий день, тітко Клаво! — гукнула вона у відповідь.
Тітка підійшла ближче, важко дихаючи. Кожен її подих супроводжувався звуком, що нагадував тертя пінопласту об метал, але Оля лише злегка зціпила зуби.
— Оце принесла-а-а-а вам молочка-а-а-а! — заскреготала Клава, сідаючи на сходинку. — А ви що, знову ремонт-т-т-т? Нема спокою-ю-ю-ю вашим рукам-м-м-м! Олю, а що це в тебе за вираз обличчя-а-а-а? Знову мій голос на мозок тисне-е-е-е?
— Та ні, тітко, — посміхнулася Оля, наливаючи молоко в склянки. — Я просто звикла. Знаєте, після року життя в місті під звуки дрилів, трамваїв і сирен, ваш голос — це просто… автентичний сільський фольклор.
Тітка Клава хитро примружилася і раптом дістала зі своєї кишені такі ж навушники, які їй подарував Максим минулого разу.
— А я, знаєш, Олю-ю-ю-ю, тепер як справжня леді-і-і-і! — вона з гордістю начепила їх на голову. — Вмикаю собі «Океан Ельзи» на повну катушку-у-у-у і ходжу городом-м-м-м! Сусід Степан кричить мені через паркан: «Клаво, ти здуріла-а-а-а?», а я його не чую-ю-ю-ю! Яка ж то благодать-т-т-т — нікого не чути-и-и-и!
Максим розреготався, приховуючи обличчя в долонях. Оля теж не втрималася.
— Тітко, ви — геній! — крізь сміх сказала дівчина. — Виходить, ми всі тепер трохи в навушниках.
— Аякже-е-е-е! — Клава підняла вгору вказівний палець. — Головне — не те, як людина скрипить-т-т-т, а те, що вона при цьому робить-т-т-т. Я от вам хату-у-у-у віддала, а ви мені — тишу-у-у-у. Чесний обмін-н-н-н!
Вечір минав тепло. Тітка Клава розповідала чергову історію про те, як сільський голова намагався вкрасти гравій, але тепер Оля не відчувала того дикого роздратування.
Вона дивилася на захід сонця, на свою хату і розуміла: іноді найбільші скарби ховаються за звуками, від яких хочеться закрити вуха.
А «скрегіт вилки по порцеляні» тепер асоціювався у неї не з чимось неприємним, а з запахом яблук і почуттям дому.
Тетяна Макаренко
