Спека стояла така, що навіть собаки в Рокитному лінувалися гавкати. Але на веранді бабиної хати було гаряче не від сонця. Гнат стояв біля порога, стискаючи кулаки так, що аж побіліли.
Навпроти нього, вмостившись на плетеному стільці, сиділа його рідна сестра Оля. Вона повільно помішувала ложечкою каву, ніби не вона щойно вибухнула ідеєю, яка за логікою не вкладалася в жодну голову.
— Олю, ти себе чуєш? — голос Гната здригнувся від обурення. — Ти пропонуєш мені зараз переписати на тебе мою міську квартиру, яку я десять років у кредит виплачував? Подарувати? А натомість ти мені даєш… що? Своє “чесне слово”, що колись, коли-небудь, ти віддаси мені батьківську хату?
Оля відставила чашку й звела ідеально вищипані брови.
— Гнате, ну що ти за людина така? Дріб’язкова! Я ж твоя сестра! Ти подивися на це стратегічно. Тобі ж так подобається село, ти тут кожну квіточку знаєш. А мені в місті треба кар’єру будувати, обличчя тримати. Квартира — це статус! А хата… Ну що хата? Вона стоїть і стоятиме. Я ж не кажу, що не віддам. Віддам! Як тільки знайду собі гідного чоловіка з власним маєтком.
— “Гідного чоловіка”! — перекривив Гнат. — Та ти вже п’ятого “гідного” шукаєш, а хата тим часом трухлявіє! Ти хочеш жити на дванадцятому поверсі з видом на парк, а мені пропонуєш чекати, поки на голову стеля впаде?
Тут з хати вийшла тітка Марія, їхня сусідка, яка завжди знала, де “собака зарита”. Вона сперлася на одвірок і примружилася.
— Ой, Гнате, не слухай ти цю лисицю. Вона вчора в сільмазі казала, що хоче батьківський сад під забудову продати, а хату взагалі під склад здати фермерам.
Оля підскочила, ніби її окропом обдали.
— Тітко Маріє, ви б краще за своїми кабачками дивилися! Хто вас просить у сімейні справи носа пхати? Гнате, ти бачиш? Весь світ проти мене! Навіть рідний брат не вірить. Я ж тобі кажу: мені зараз треба “старт”. Перепиши квартиру, я там ремонт зроблю, фотосесії буду проводити…
— Фотосесії?! — Гнат аж засміявся, але сміх був гіркий. — Я там горбом працював, щоб стіни вирівняти, а ти там селфі робитимеш? Олю, спустися на землю. Батьківська хата — це спадок обох. Ти зараз там живеш, я тебе не жену. Але міняти реальні квадратні метри на твої обіцянки, які розвіються з першим снігом — це вже занадто.
— Ах ось ти як! — Оля сплеснула руками. — Значить, для тебе папірці дорожчі за рідну? Я ж до тебе з відкритим серцем! Я ж хотіла, щоб усе було по-людськи. Я тобі — душевний спокій у селі, ти мені — простір для розвитку. Ти ж сам казав, що втомився від міського шуму!
— Я втомився від шуму, а не від здорового глузду! — гримнув Гнат. — По-людськи — це коли ми разом вирішуємо, як хату до ладу довести. А по-твоєму — це коли я залишаюся без житла в місті, а ти господарюєш і там, і тут, поки тобі не набридне. Твоє “чесне слово” вартує менше, ніж той бур’ян за парканом!
— Та як ти смієш! — Оля вихопила з сумки хусточку й почала демонстративно витирати сухі очі. — Батьки б почули, як ти з сестрою розмовляєш! “Бур’ян”, “папірці”… Ти завжди був таким. Жадібним! Маленьким Гнатиком, який цукерки під подушкою ховав!
— Я ховав цукерки, бо ти їх з’їдала разом з обгортками і навіть “дякую” не казала! — відрізав Гнат. — І зараз те саме. Ти хочеш з’їсти мою квартиру і навіть обіцянку хати загорнути в красивий папірець, який завтра викинеш. Все, розмова закінчена. Хочеш квартиру — заробляй. А батьківську хату будемо ділити через нотаріуса, чесно і прозоро.
Оля різко встала, схопила сумочку й попрямувала до хвіртки, стукаючи підборами по дерев’яному настилу.
— Ну й сиди тут зі своїми помідорами! Побачиш, ти ще приповзеш просити, щоб я тебе в місто пустила на поріг!
— Тільки після того, як ти навчишся відрізняти “подарунок” від “шахрайства”, сестричко! — гукнув Гнат їй навздогін.
Тітка Марія зітхнула, проводжаючи поглядом пил, що здійнявся за Олею.
— І в кого вона така вродилася, Гнате? У батька ж совість була чиста, як джерельна вода.
— Видно, джерело десь по дорозі в місто висохло, тітко Маріє, — відповів Гнат і пішов до криниці вмитися холодною водою, бо серце калатало так, ніби він щойно виграв найважливішу битву у своєму житті.
О, ну тримайтеся! Оля — дівчина не з тих, хто опускає руки після першого «ні». Якщо двері зачинені, вона знайде кватирку, а якщо й та забита — виставить шибку. Її «план Б» виявився куди підступнішим.
Минув тиждень. Гнат уже почав заспокоюватися, порпаючись у батьківському саду та впорядковуючи старі інструменти в сараї. Раптом під хату підкотила блискуча іномарка, з якої випливла Оля.
Але цього разу не одна. Поруч із нею крокував чоловік у костюмі, який виглядав у Рокитному так само недоречно, як пінгвін у пустелі.
— Гнате! — прошелестіла Оля з посмішкою, від якої в брата по спині пробіг холодок. — Знайомся, це Артур. Він експерт з оцінки нерухомості та… мій дуже близький друг.
Гнат витер брудні руки об ганчірку і примружився:
— Оцінки чого саме? Твого «чесного слова»?
— Не блазнюй, Гнатику, — Оля солодко склала губки. — Оскільки ти відмовився від моєї щедрої пропозиції, ми з Артуром вирішили, що хату треба ділити негайно. Артур каже, що моя частка — це не просто половина будинку, а й уся літня кухня, бо я в неї три роки тому нові фіранки купила!
Артур дістав планшет і почав щось вимірювати лазерною рулеткою, тицяючи променем Гнатові прямо в лоб.
— Слухайте, пане Артуре, чи як вас там, — Гнат зробив крок уперед. — Ви зараз цілите своїм ліхтариком у приватну власність. Поділ майна відбувається в суді, а не на моїх очах за допомогою фіранок.
— Гнате, не будь дикуном! — вигукнула Оля. — Ми просто хочемо встановити межу. Артур пропонує поставити паркан прямо посеред подвір’я. Мені — та частина, де колодязь і яблуні, а тобі — де сарай і компостна яма. Ти ж так любиш землю, от і копирсайся там!
Гнат відчув, як усередині закипає лава.
— Тобто мені — компост, а тобі — воду? А як я, по-твоєму, городину поливатиму? Відрами з річки за три кілометри носитиму?
— Ну, це вже твої господарські питання, — Оля знизала плечима. — Зате ти будеш власником! Як і хотів! А я свою половину здам під… під еко-готель для хіпстерів. Артур каже, це зараз тренд. Вони будуть приїжджати, дивитися, як ти в гною порпаєшся — це такий контактний зоопарк «Сільське життя».
Тітка Марія, яка вже «випадково» підмітала вулицю біля самої хвіртки, не витримала:
— Олю! Та в тебе совість є? Який готель? Тут дороги немає, одні вибоїни!
— Тітко Маріє, ідіть за гусьми дивіться! — відрізала Оля. — Гнате, вибирай: або ти переписуєш квартиру і ми забуваємо про паркан, або завтра тут будуть будівельники. Артур уже й аванс за сітку-рабицю вніс.
Гнат глянув на Артура, який якраз намагався відігнати від своїх лакованих мешт цікавого півня.
— Знаєш що, сестро… — Гнат раптом заспокоївся і хитро посміхнувся. — Став паркан. Тільки врахуй одне: за документами, які я вчора забрав із сільради, яма під туалетом знаходиться якраз на твоїй «елітній» половині. І термін її експлуатації вичерпано ще за радянської влади.
Артуре, ви як експерт, мабуть, знаєте, скільки коштує виклик асенізатора в таку глушину? І що за екологічними нормами ваш «еко-готель» закриють швидше, ніж ви встигнете виставити перше фото в інстаграм?
Артур помітно зблід і зробив крок назад від ями, яка раптом здалася йому епіцентром катастрофи.
— Олю, ти не казала про… технічні нюанси з каналізацією.
— Та він бреше! — верескнула Оля. — Гнате, ти все вигадав!
— Перевір, якщо хочеш, — Гнат схрестив руки на грудях. — Але паркан став. Рівненько так став, щоб я міг спостерігати, як твої хіпстери будуть насолоджуватися «ароматами предків».
Артур подивився на свої туфлі, потім на Олю, яка вже почала червоніти від люті, і тихо промовив:
— Знаєш, Олю, мені терміново треба на нараду. Обговоримо це пізніше. Можливо, в наступному житті.
Він майже побіг до машини. Оля залишилася стояти посеред двору, тримаючи в руках сумочку, як останню лінію оборони.
— Ну і йди! — крикнула вона братові. — Сиди тут зі своїми помідорами і своїми ямами! Але квартиру я все одно виманю, побачиш!
— Удачі, Олю, — спокійно відповів Гнат. — Тільки наступного разу бери експерта в гумових чоботях. Тут, у селі, чесне слово пахне краще, ніж твої плани.
Оля не забарилася з «Планом В»: вона привела підставного покупця — «бізнесмена» в дешевому костюмі, який нібито хотів викупити її частку під склад отрутохімікатів.
— Гнате, або ти віддаєш квартиру, або завтра тут розвантажать фури з пестицидами! — заявила вона, переможно сяючи очима.
Гнат навіть не повів бровою. Він просто дістав телефон і ввімкнув гучний зв’язок:
— Пане голово громади, доброго дня! Тут моя сестра каже, що ви вже дали дозвіл на склад хімікатів прямо в центрі села, поруч із дитячим майданчиком і колодязями… Що? Штраф 100 тисяч і кримінальна справа? Передати їй слухавку?
«Бізнесмен» розчинився в повітрі швидше за туман, а Оля заніміла.
Через місяць пристрасті вляглися. Оля, не знайшовши дурнів, прийшла до брата сама — без підборів, у старих кедах.
— Гнате… — процідила вона, дивлячись у землю. — Гроші на ремонт у місті закінчилися. Господар квартири вигнав. Пустиш перезимувати в хату?
Гнат мовчки простягнув їй сапу.
— Пущу. Але правила такі: половина городу — твоя. Сапаєш, поливаєш, продаєш урожай на базарі. Заробиш на свій «статус» сама. І щоб жодного слова про мою квартиру, поки не навчишся відрізняти працю від афери.
Оля зітхнула, зняла дорогий піджак і пішла на город. А Гнат, дивлячись, як сестра вперше в житті замахнулася сапою на бур’ян, зрозумів: батьківська хата нарешті в безпеці.
Родинні зв’язки виявилися міцнішими за будь-які схеми, але тільки після того, як кожен отримав по заслузі.
Олеся Срібна
